21 травня науковці України відзначатимуть свій професійний день, а для українського народу це буде 87 день війни.
Сьогодні російські варвари руйнують людські життя, будинки, вулиці, парки, стадіони, історичні пам’ятки. Гинуть діти, гинуть вчителі, гинуть науковці, руйнуються університети й наукові лабораторії...
Ми запланували традиційний тиждень науки в університеті, дещо змінили формат заходів і запропонували нашим провідним науковцям звернутися до своїх колег у ці важкі для нас і для країни дні.
Бо війна — це не тільки гуркіт гармат. У 21 столітті це великою мірою протистояння інтелектів. Наука, як і армія, дипломатія, інформація – є однією з тих сил, що наближають нас до перемоги.
Ділимося їхніми думками.
Олена Іванівна Вовк, докторка педагогічних наук, професорка кафедри англійської філології та методики навчання англійської мови
Шановні колеги!
Щиро вітаю Вас із Днем науки в Україні!
У такі важкі для нашої України часи важко думати про наукові речі, але, поміркувавши, доходиш розуміння, що життя триває, і будь-яка війна рано чи пізно закінчується, і ця загарбницька, варварська війна закінчиться нашою Перемогою — іншого шляху у нас немає, тому що йдеться про нашу свободу, наші цінності й наше існування! І ми повинні продемонструвати всьому світові, що Україна бореться, Україна незламна, й, попри все, Україна вистоїть! Щобільше, Україна не просто вистоїть, а розквітне, тому що ми вийдемо з цієї війни іншими — стійкішими, сильнішими й мудрішими!
Тому, шановні колеги, дозвольте висловити декілька міркувань щодо того, як нам продовжувати займатися науковими дослідженнями в новій реальності.
Ідеї, які запропонував вельмишановний пан Андрій Гусак, є своєчасними й надзвичайно актуальними, хоч і не зовсім новими. Не новими, тому що студенти й викладачі ННІ іноземних мов регулярно проходять магістерську підготовку у закордонних закладах вищої освіти. На жаль, не всі повертаються до України, тому думка про «публічні обіцянки» є дуже слушною. Натомість аспірантські програми, в яких беруть участь викладачі нашого інституту, є ефективнішими, оскільки практично всі викладачі повертаються до України та працюють на її благо (наприклад, професорка Світлана Жаботинська, доцентка Лариса Пашис, доцентка Наталія Сливка, старша викладачка Світлана Льовочкіна, викладачка Юлія Кабіна, яка наразі є стипендіаткою програми Фулбрайт у США, та ін.).
Водночас наразі варто говорити, на мою думку, не про «закордонні стажування», а про створення належних умов для популяризації науки. Це дійсно є проблемою, оскільки сьогодні не кожен аспірант і студент може дозволити собі займатися науковими пошуками. Потрібно створити такі умови, щоб наші молоді науковці не прагнули «закордону», а працювали на свою країну й не переживали, як вони будуть виживати на мізерну стипендію і при цьому робити вагомі публікації та здобувати наукову літературу.
Але, попри всі негаразди та проблеми, дозвольте ще раз привітати вас із Днем науки в Україні й висловити абсолютну впевненість у тому, що Українська Наука була, є і буде!