Проєкт «Видатні уродженці Черкащини» стартував у Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького. Він приурочений до 70-річчя Черкаської області.

На Черкащині у всі історичні періоди народжувалися люди, які відігравали надзвичайно важливу роль в історії та культурі України, у формуванні світогляду українців. Є постаті всесвітньо відомі — такі, як Тарас Шевченко, Богдан Хмельницький, Іван Піддубний. Але надзвичайно багато й тих, пам’ять про кого століттями стирала російська імперія та її правонаступник, тоталітарний срср. Є також ціла когорта фахівців своєї справи, які подвижницькою працею зробили внесок у розвиток Черкащини. Усі вони є нашою історією і заслуговують на те, щоб їх знали нащадки й сучасники.

Саме з цією метою науковці ЧНУ ім. Б. Хмельницького постійно досліджують діячів історії та культури рідного краю і діляться цими дослідженнями. Їхні напрацювання зможете знайти у рубриці «Видатні уродженці Черкащини».

До вашої уваги — тези проректора з наукової та інноваційної діяльності, доцента Олександра Спрягайла про родину Симиренків:

Симиренки: славний рід Черкаського краю

Більшість людей асоціюють прізвище Симиренко з яблуком. Звісно, сорт «Ренет Симиренка» – неперевершений, знаний і улюблений у світі: на ринку і як об’єкт селекції. Проте як кажуть, не яблуками єдиними… прославилася родина Симиренків.

Родовід Симиренків ведеться від вільного запорозького козака Андрія, який народився не пізніше 1744 року. За відмову присягнути Катерині ІІ його усіх козацьких вольностей і привілеїв, забрали помістя, а дружину та дітей записали в кріпаки графині Олександри Браницької. Подальша доля самого Андрія лишилася невідомою.

Один із його синів, Степан Симиренко, що народився у 1765 році на Платоновому хуторі, між Млієвом і Городищем, не бажаючи бути кріпаком та щоб якось  прогодувати сім’ю (а мав восьмеро дітей), подався чумакувати. За непідтвердженими даними, у чумацькій дорозі він і помер.

Син Степана, Федір Симиренко (1790 р.н.), був і дуже працьовитим, і дуже метикуватим, і певно, не менш везучим. Орендуючи млини на р. Вільшанці, заробив грошей і викупився з кріпацтва. Був одружений з Анастасією Яхненко, донькою теж колишнього кріпака з роду смілянських козаків Яхно.

Спільно з тестем і трьома братами дружини, Федір Степанович успішно розвивав свою справу – спочатку вони орендували, а згодом побудували власні млини на Вільшанці. Між 1815 і 1820 рр. вони заснували фірму «Брати Яхненки та Симиренко» - спочатку торгували борошном, зерном і шкірою. Прибутки зростали, справа розросталась. Невдовзі Яхненки і Симиренко стали купцями першої гільдії.

У Федора і Анастасії Симиренків було двадцять двоє дітей, з них 4 пари – двійнята. До повноліття дожило лише восьмеро нащадків. Але далі доля не була до них прихильною – більшість померли молодими, переважно від сухот.

Старший син Федора Симиренка, Платон (1820 р.н.) за порадою батька здобув освіту інженера-технолога у Політехнічному інституті в Парижі, і долучився до сімейної справи.

Платон був одружений з Тетяною Овчінніковою, донькою Голови Одеської міської думи, купцем Першої гільдії і мільйонером. У цьому шлюбі теж народилися 22 дитини, з яких лише шестеро дожили до дорослого віку.

У 1843 фірма Яхненків-Симиренка завершила будівництво у с. Ташлик першого в російській імперії парового пісково-рафінадного заводу, оснащеного найпередовішою західноєвропейською технікою.

Згодом фірма орендувала цукрові заводи у селах Орловець і Олександрівка, запустила свій завод у с. Руська Поляна, у 1848 р. – Млієво-Городищенський пісково-рафінадний і машинобудівний заводи.

Цукрові заводи фірми виробляли продукцію, яка успішно конкурувала на європейському ринку з продукцією французьких, бельгійських та німецьких підприємств. А машинобудівний завод Яхненків-Симиренків виробляв обладнання для цукрових заводів, і зокрема, перші вітчизняні парові двигуни для них. Фірма побудувала і успішно експлуатувала на Вільшанці і Дніпрі перші в російській імперії суцільнометалеві пароплави “Українець” і “Святослав”.

Керівники фірми Яхненків-Симиренка були відомі своїм демократизмом – вони прагнули створити на своїх підприємствах капіталізм із «людським обличчям».

Працівники фірми мали високу зарплатню та виняткові соціально-побутові умови. Для запрошених спеціалістів збудували котеджне містечко європейського типу. Кожна сім’я мала не лише будинок, а й присадибну земельну ділянку. Самотні і сезонні працівники мешкали у добре облаштованому гуртожитку. Усіх мешканців і працівників безкоштовно обслуговувала заводська лікарня. У містечку була аптека, лазня, кілька крамниць і їдальня. Упродовж кількох десятиліть там працювала школа, у якій безкоштовно навчалися діти працівників фірми і школярі з навколишніх сіл. Далі місцева молодь могла безкоштовно опанувати технічні спеціальності в училищі, яке фірма відкрила при заводі.

Селище мало вулиці з твердим  покриттям і газовими ліхтарями, водогін, яких на той час не мали навіть у російській столиці. Працівники фірми при каліцтві та втраті працездатності отримували спеціальну пенсію і мали значні соціальні пільги. Тисячі селян на Черкащині вирощували на своїх землях цукровий буряк і продавали його на заводи Яхненків-Симиренка, заробляючи на цьому добрі гроші. Під час голоду 1830 року фірма врятувала від смерті десятки тисяч місцевих селян.

В усіх сферах на підприємствах фірми послугувалися українською мовою, нарівні з іноземними та російською. Українську частково використовували і під час навчання дітей і молоді у школі та технічному училищі. У заводському театрі вистави ставили теж українською.

Кінець 40-х, поч. 50-х рр. ХІХ ст. був періодом найбільшого розквіту фірми. Частими гостями у Симиренків були визначні діячі культури, історики та етнографи, літератори, композитори і театральні діячі. У 1856 р. Мліїв відвідав Т. Г. Шевченко. Платон Федорович запропонував поету фінансову підтримку у випуску «Кобзаря», який вийшов у 1860 р. Згодом Симиренко профінансував шевченківський «Буквар» для сільських шкіл.

Економічна криза 1860-х років, хвороби і смерті керівників фірми, у тому числі й Платона Федоровича, спричинили руйнівні наслідки – і в 1880 році фірма «Брати Яхненки і Симиренко» припинила своє існування.

Один із синів засновника фірми, Василь Федорович, започаткував власну справу. Він купив з торгів занедбану цукроварню у с. Сидорівка, біля Корсуня – відновив її роботу і організував виробництво пастили, яку раніше ввозили лише із закордону. Василь Федорович був і талановитим підприємцем, і інженером, і науковцем. Його статті про результати досліджень хімічного виварювання цукру друкували у вітчизняних технічних журналах і за кордоном.

Та певно найбільш вагомими є його громадська діяльність і меценатство. Протягом 40 років він регулярно передавав десяту частину своїх прибутків на культурно-національні потреби. Останні роки свого життя Василь Симиренко жив у Києві. Усе своє майно, що оцінювалось до 10 млн. карбованців, заповів після смерті дружини, передати на потреби української культури. Помер Василь Симиренко 1 грудня 1915 р. і був похований на Аскольдовій могилі.

Інші нащадки Платона Федоровича і після занепаду родинної справи лишилися в Млієві. На Платоновому хуторі були великі декоративний і плодовий сади та розсадник, закладені ще Платоном Федоровичем. Тому й не дивно, що один із його синів, Лев, продовжив цю батькову справу і згодом став відомим у всьому світі плодоводом і помологом (знавцем сортів).

Ще в студентські роки Левко Симиренко долучився до молодіжного народницького руху. Навчався він на техніко-агрономічному відділенні Новоросійського університету і природничо-математичному факультеті Київського університету.

У 1879 р., за особливим розпорядженням ІІІ відділу імператорської канцелярії за ним, як за членом партії соціалістів, встановили поліцейський нагляд. Того ж року, в родинному будинку Симиренків, провели обшук і вилучили цілу підводу паперів і книг. Левка заарештували і невдовзі засудили на 9 років каторги.

Майже рік він перебував у Лук’янівській (м. Київ), а потім у Мценській (Курська губернія) в’язницях. Потім шість років відбував заслання у м. Красноярську, і ще два роки в Балаганську Іркутської губернії. В засланні одружився і навесні 1887 р. з дружиною прибув до Платонового хутора.

А далі були роки плідної творчої праці. На основі батьківського саду Лев Платонович заклав перший комерційний помологічний розсадник і маточний сад. У його колекції нараховувалося близько 3 тис. сортів рослин.

Окрім практичної діяльності, Симиренко писав наукові праці, друкувався в авторитетних вітчизняних виданнях і за кордоном. Він був обраний членом-кореспондентом Бельгійського товариства садівників та членом Французького Національного помологічного товариства.

До речі, саме Левко Платонович популяризував отой сорт яблуні, що нам тепер відомий як Ренет Симиренка.

Працюючи в Млієві, Лев Платонович написав кілька фундаментальних праць із плодівництва і помології. У 1912 р. вийшла друком його унікальна робота «Кримське промислове садівництво». Вихід цієї книги було визнано подією світового масштабу. Останню свою працю, 3-томну Помологію він закінчив перед самою смертю.

У ніч з 5 на 6 січня 1920 року невідомі пострілом із гвинтівки через вікно смертельно поранили Левка Платоновича, який працював за своїм робочим столом. Обставини цієї смерті так і не були розкриті.

До речі, за загадкових обставин спіткала смерть у 1919 році і двох молодших братів Лева Платоновича – Миколу й Олексія, які мешкали в Києві.

Продовжувачем справи Левка Платоновича Симиренка став його син Володимир. 25 листопада 1920 р. за постановою Наркомзему УРСР колишній маєток Симиренків перетворили на Мліївську дослідну садово-городню станцію і Центральний державний плодовий розсадник України. Володимир Львович був призначений директором цих установ і перебував на посадах до 1930 р.

Талановитий учений, Володимир Симиренко, відкрито виступав проти псевдонаукового «мічурінського вчення», за що заплатив власним життям. Він двічі був заарештований (у 1933 та 1938 рр.). Після другого арешту за постановою прокурора СРСР та НКВС СРСР від 2 вересня 1938 р. у ніч з 17 на 18 вересня він був розстріляний.

Як і батько, Володимир Львович, лишив багату наукову спадщину – книги, статті, рукописи.

На цьому мліївська гілка роду Симиренків обламалася. Зараз нащадки Симиренків розкидані по всьому світу – але на батьківщині, у Млієві, немає вже нікого.

Спочатку царська росія, потім совєти всіляко намагались стерти Симиренків із сторінок історії. Але в наших з вами силах довести, що їм це не вдалося.

Список використаних джерел:

1. Білоцерківська Ганна. Василь Федорович Симиренко – меценат української культури. Бібліотечний вісник. 2007. № 3. С. 35-38.
2. Вольвач П. Діяльність визначних представників родини Симиренків. Народна творчість та етнологія. 2018. № 6. С. 41-53. Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/NTE_2018_6_6
3. Карпенко В. В. Лев Платонович Симиренко: життя та діяльність. Грані. № 12. С. 135-141. Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Grani_2014_12_26
4. Карпенко В. В. Родина Симиренків у світлі "сімейної історії". Гуржіївські історичні читання. 2014. Вип. 7. С. 155-159. Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/gurit_2014_7_59
5. Карпенко В. В. Склад і зміст родинного фонду Симиренків: його наукове і практичне значення. Історичний архів. 2011. Вип. 7. С. 97-102.
6. Карпенко В. Т. Г. Шевченко і меценатська діяльність родини Симиренків. Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія : Історія. 2014. Вип. 1(1). С. 3–7. Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/NZTNPU_ist_2014_1%281%29__3
7. Кононенко С. І. Фонд роду Симиренків Держархіву Черкаської області. Архіви України. 2000. № 1-3(243). С. 50-54. Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/ay_2000_1-3%28243%29__7
8. Лазоренко Ю. І. Незабутні Симиренки. Садівництво. 2013. Вип. 67. С. 229-240. Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/sadiv_2013_67_35
9. Лазоренко Ю. Симиренки – видатні українські вчені помологи-садознавці, промисловці, меценати. Наукові записки з української історії. 2012. Вип. 32. С. 315-323. Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nzzui_2012_32_51