10 жовтня виповнюється 75 років від дня народження українського письменника, публіциста, перекладача, етнолога й літературознавця Михайла Григоровича Василенка.

Він народжений в с. Драбівці Золотоніського району, зростав у простій селянській родині. Після закінчення школи навчався в профтехучилищі, працював слюсарем. Вищу освіту Михайло здобув у Київському державному (нині національному) університеті ім. Т. Шевченка на факультеті журналістики (1980 р.) і, як кращого випускника, його направили на роботу в столичне видавництво «Молодь», де упродовж 12 років обіймав посади літконсультанта, а потім і редактора.

Потому Михайло Василенко працював у Святошинський райдержадміністрації й водночас головним редактором газети «Столичний телеграф». У 1990 році молодий поет і публіцист набув членство в спілці письменників України. Від 2002 року він перебував на відповідальній посаді в Адміністрації Президента України, а в 2005 році був обраний заступником голови Національної спілки письменників України. Викладав як доцент на кафедрі видавничої справи та редагування Інституту журналістики КНУ ім. Т. Шевченка. У 2008 році захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата наук із соціальних комунікацій (тема – «Редакторська та видавнича діяльність Івана Франка»). Від 2010 року оселився в с. Нова Дмитрівка на Золотоніщині й займається винятково творчою роботою.

Михайло Василенко друкується від 1973 року. Автор поетичних та прозових збірок і книг «Орії» (1989), «Стрікоко» (1992), «Очарії» (1995), «Ористея» (1997), «Чотиричас» (1999), «Хода вітрів», «Коровай» (2010), «Солов’ї дівча заманили» (2011), «Неслухняний їжачок» (2012), «Окрайчик і побігайчик», «Жовтогарячий сніг», (2016), «Інші зорі» (2018), «Плин Золотони» (2019) та ін. За одностайними оцінками літературних критиків Василенкові поезії – лаконічні й барвисті, для них притаманна традиційність, народність і надзвичайна образність. Доволі оригінальними за змістом і формою подачі є і його прозові твори.

Перу нашого іменитого земляка також належить наукова монографія «Іван Франко: поступ ідеї» (2010), шевченкознавче дослідження «Поступ Кобзаря» (2014), документальна збірка «Людомор 1921…» (2021), збірка віршованих абеток-розмальовок «Святославові складанки» (2022), есеї «Україножерні мутанти» (2024). Побачили світ і понад 200 Василенкових статей – наукових, критичних, літературознавчих, етнологічних, мистецькознавчих. Письменник став упорядником збірок української народної магічної поезії «Ви зорі-зоряниці» (1991), книги «Мозаїка» (2003), а також збірки творів І. Франка.

Відомий духовнотворець активно працює в царині літературного перекладу, зокрема, з таджицької, турецької, іспанської, німецької, румунської, угорської мов. А ще він став редактором понад 400 книг, написав сотні рецензій.

Самовіддана літературна праця Михайла Василенка дістала гідне визнання. Він є лауреатом літературних премій ім. Т. Мельничука, «Тріумф-перо», ім. М. Терещенка (остання – в галузі літературного перекладу). Окрім цього його відзначено численними грамотами та подяками.

І хоча «літа на зиму повернули», Михайло Григорович не збирається знижувати темпи обертів своєї творчої долі. На вихід у світ чекає його чергова книга, а майстер слова сповнений прийдешніми творчими планами. Тож нехай у ювіляра вдається все, що ним задумалося – в ім’я України та її духовності.

Григорій Голиш, директор наукової бібліотеки імені Михайла Максимовича