Уже понад 65 років радує своїми виступами народний самодіяльний ансамбль танцю «Черкащанка» Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького. Звісно, в розвиток колективу вкладає свої зусилля кожен із його представників, але є в ньому людина, без якої просто неможливо уявити всього ансамблю.

Сьогодні, 21 липня, керівнику «Черкащанки», заслуженому працівникові культури України Валентинові Луценку виповнюється 80 років. Із цієї нагоди кореспонденти «Нової Доби» завітали в гості до живої легенди черкаської хореографії.

— Валентине Михайловичу, розкажіть трохи про себе, про свої досягнення…

— А що про мене розказувати? Я проста людина. Так, маю цілу купу різних папірців із печатками, але то все папірці і є. Справжнє моє досягнення ви бачите тоді, коли виступає ансамбль. Тому про нього і треба говорити!

— Добре, тоді розкажіть, як так сталося, що Ви очолили ансамбль?

— Почнімо з того, що тоді це був не ансамбль, а невеличкий хореографічний гурток при педінституті. Тоді — це 1970-го року. Я працював у Черкаському театрі. І тодішній ректор педінституту попросив мене взятися за його гурток. Я спочатку трохи вагався, а потім подумав, що таки спробую.

— Мабуть, спочатку це було непросто?

— Як вам сказати. І так, і ні. Переді мною за цю справу бралися три керівники. І все в них якось не виходило… Людей у колективі було небагато, номерів теж. Щоб ви зрозуміли, було лише два комплекти костюмів: український національний і гуцульський. І ще для молдавського танка було кілька суконь. Але всі, хто там були, дуже хотіли танцювати. Вони просто горіли цим і були готові працювати на результат з останніх сил. І я, звісно, теж. Думаю, нам просто пощастило знайти один одного.

— Слава і визнання приходили поступово?

— Скажімо так: до певного часу. В історії колективу був один момент, який став поворотним і різко поділив усе на «до» і «після».

— Ви отримали фінансування?

— Ні. Завдання. Від ЦК Комсомолу. Ви колись чули про Байкало-Амурську магістраль? А знаєте, хто насправді її будував? От і я не знав спочатку. А інші знали. Тому ніхто й не хотів їхати. І мене відмовляли. Казали, Михайлович, ти що робиш? Куди ти дівчат везеш? Там же самі зеки! А я прийшов і запитав своїх: «Поїдемо?». Вони відповіли: «Поїдемо!». І ми поїхали. Це було 1977-го. Якраз, коли в студентів були новорічні канікули.

— І що? Були проблеми із «зеками»?

— Ні, з ними не було. Спочатку, зізнаюся, я трохи побоювався. Навіть було таке, що своїх дівчат караулив. А потім заспокоївся. Так, там багато було молодих чоловіків. Як і співалося в піснях комсомольців. Але переважно всі ці комсомольці відбували покарання. Там були так звані звільнені ув’язнені. Молоді хлопці, які працювали «по-чорному», приходили зі зміни і просто падали від утоми. І, крім того, більшість таки була свідома. Хлопці самі погоджувалися на таку важку роботу, щоб зменшити строк, і додавати собі термін покарання заради розваг із дівчатами ніхто не хотів. Але проблеми були в іншому. Страшенний холод, майже відсутні нормальні умови проживання. Сказати, що було дуже важко, — не сказати нічого. Але ми витримали.

— І потім таки була нагорода?

— Так. Після повернення ЦК Комсомолу дав нашому гурту путівку з концертами в НДР. Це був просто неймовірний шанс проявити себе. І ми ним скористалися на повну. Тоді колектив побачили вже на рівні всієї країни. Оцінили і в області. Ми тоді змогли справді, як би сказали тепер, «розвернутися». Збільшили репертуар, пошили костюми. Та й колектив побільшав. Щоб ви розуміли, у мене тоді при ансамблі з’явився власний оркестр із 13 осіб.

— НДР — не єдина країна, де Ви побували разом із «Черкащанкою»…

— Так, звісно. Їх було дуже багато! 1986 року нас запросили в ФРН на фестиваль. У Чехії були двічі, в Польщу постійно їздили, бо Бидгощ був побратимом Черкас, і керівництво нашого міста постійно брало нас із собою туди. А ще були Угорщина, Румунія, Чехія, Словаччина, на Кіпрі були, в країнах Балтії і в колишній Югославії.

— І скрізь, де були, виконували українські народні танці?

— Та ви що! Звісно ж ні! Хто б із колективу таке витримав! От я, скажімо, хоч і росіянин уроджений, а борщ дуже люблю. Але ж не можна їсти його щодня! Вони б порозбігалися всі від мене, аби ми танцювали лише гопак. Я в репертуар колективу вводив й іспанські танці, і молдавські, і польські, і російські. Крім усього, це потрібно і з технічних мотивів, щоб танцюрист рівномірно розвивався.

— Я правильно почув, Ви родом із Росії?

— Так, але я не вважаю себе росіянином. Ця країна відкинула мене, а Україна, можна сказати, «всиновила». Мій дід із Іркутська. У нього була велика родина. Серед 11 дітей мій батько був найстаршим. Дід помер. І все господарство лишилося на батькові. Такий і виріс — хазяйновитий, уважний до всього, економний. Надбав собі коника, корову, двійко свиней — й отримав за це «нагороду» від комуністів. Розкуркулили і вислали з країни в шахтарське містечко, куди тоді відправляли всіх «не таких». Так 1946 року я й опинився у Ватутіному.

— Там і виросли?

— Там і виріс. Там же вперше зрозумів, що то за чудо таке — хореографія! У нас у будинку культури був соліст балету Мінського театру Микола Доронін. Я коли побачив його на сцені, то просто зрозумів, що це — моє на все життя. Він створив свій танцювальний колектив, і я до нього долучився.

— А до Черкас як потрапили?

— Коли створювали область, потрібно було створити і Черкаський народний хор. Я саме закінчив Студію з підготовки акторських кадрів при Національному ансамблі танцю України імені Павла Вірського і приїхав сюди. Тут і працював у хорі. Потім була армія. Служити забрали аж у Ленінград, у Військовий ансамбль Балтійського флоту. Звідти повернувся вже з дружиною. Потім, коли дітей стало двоє, перейшов із хору в театр. Платня була менша, але театр тут, на місці, а хор їздив по всьому Союзу. Дома мене не бувало по 2–3 місяці. Дружині самій важко було. А потім мене ректор попросив взятися за «Черкащанку», і що з цього вийшло — ви вже знаєте.

— Тож, можна сказати, що певну роль у Вашому професійному становленні відіграла і дружина?

— Виходить, так і є. Взагалі вона в мене дивовижна жінка. Ви подумайте лише: в 19 років покинула свій дім, рідню в тодішньому Ленінграді і поїхала зі мною світ за очі в невеличке шахтарське селище. Потім, уже в Черкасах, багато років жили в невеличкій кімнатці в гуртожитку розміром 6 квадратних метрів із двома дітьми! Наступного року будемо відзначати 60-річчя спільного життя. Інколи мене мужики в лазні запитують: «Ну як ти можеш так довго з однією жінкою жити?». А я не знаю, що відповісти, крім того, що мені з нею добре.

— А діти ваші теж танцюють?

— Ні. Вони пішли іншим шляхом. Знаєте, я думаю, що кожен має робити своє. Колись у моєму житті був період, коли мене попросили попрацювати викладачем. Я підготував лекції з народознавства. Навіть прочитав їх студентам. Але мені здається, що і я, і вони зрозуміли, що то не моє. Так і мої сини. Старший внук пробував учитися танцювати, але з того теж нічого не вийшло. Зараз в Італії юристом працює на фірмі.

— Напевно, хореографія — то справді непросте мистецтво.

— Дуже непросте, я вам скажу, але воно здатне винагородити свого виконавця. Воно дає силу жити і перемагати всілякі негаразди, що виникають. Зараз я трішки прихворів, але не дозволяю собі розслаблятися. Зранку прокинувся і пішов до тренажера. Лише через втому і біль можна чогось досягти. Це виробляє характер і допомагає рухатися вперед.

— Спасибі Вам за змістовну і цікаву розмову, сподіваюся, ми її продовжимо і через 10 років.

— А чому б і ні! Приходьте, наллю вам кави, поговоримо. Я завжди вірю в краще і переконаний: життя — це постійна боротьба за те, що любиш. Тільки це боротьба не з іншими, а з самим собою, боротьба в щоденній праці і в щоденних маленьких подвигах, які ніхто не бачить спочатку, але потім вони всі разом складаються в один великий результат. Ну от хоча б такий, як моя «Черкащанка».

Університетська родина висловлює щиру вдячність ювілярові за внесок у розвиток колективу та популяризацію Черкаського національного! Вітаємо та зичимо здоров’я, натхнення, родинного затишку і добробуту!