Науковці та працівники Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького є його живою історією. Директор наукової бібліотеки ім. М. Максимовича ЧНУ, доцент, кандидат історичних наук, член Національної спілки журналістів України Григорій Голиш підготував низку статей про тих, хто передає свої знання студентам та популяризує свою alma mater. Пропонуємо ознайомитися з життєписами «золотого фонду» ЧНУ.

Джерело: cdu.edu.ua
Сайт Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького

«Танцями не можна займатися, танцями треба жити» — таке життєве кредо у Валентина Луценка.

Відомий танцюрист і хореограф із 65-річним стажем, член двох національних творчих спілок, заслужений працівник культури України, нагороджений почесними грамотами Верховної ради та Кабінету Міністрів України, він ось уже майже пів віку очолює знаний в Україні та за її межами народний самодіяльний ансамбль танцю «Черкащанка», котрий є справжньою перлиною Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького. Валентин Михайлович розповідає про своє сповнене танцювальними ритмами життя.

— Валентине Михайловичу, Ви є носієм українського прізвища, а народжений у далекому Сибіру, зростали на берегах Ангари, Вашим рідним містом став Іркутськ. Дуже б хотілося почути Вашу родинну історію, котра, вочевидь, є незвичайною…

— Насправді моє родове коріння має українське походження з пропискою у селі Роги на Маньківщині (Черкаська область). Мій дідусь Трохим ростив 11 дітей і був знаним в окрузі заможним господарем: мав понад 50 гектарів землі, коней і корів. Звісно, в роки колективізації родині приклеїли ярлик «куркульської» і піддали репресіям: земля і живність були конфісковані й у 1933 голодному році Луценки залишилися без будь-яких засобів існування. Дідусь помер, і за усталеною тоді традицією «меч розплати» упав на найстаршого сина — Михайла (мого майбутнього батька), якого й вислали в Іркутськ. Отака драматична й водночас типова для тих непростих часів історія…

— Що запам’яталося з дитинства?

— Я народився якраз напередодні Другої світової й мені випала трагічна доля «дитини війни». Батька забрали на фронт, а вже восени 1941 прийшла страшна звістка про те, що під час бою він «пропав безвісти», що, як правило, означало загибель воїна. Моя мама так і не могла оговтатися від цього нещадного удару долі й збожеволіла, коли мені ще не виповнилося й 3 років. Відтоді я її не бачив, швидше за все вона померла в психіатричній лікарні. Мене взяли на виховання родичі, а через деякий час об’явився мій тато. Виявляється, він попри важке поранення все ж вижив. Після довгого лікування в шпиталі був направлений на військовий завод у Кемерово, туди він забрав і мене.

— А коли приїхали в Україну?

— Це сталося в повоєнному 1946-му, коли тато отримав відповідний дозвіл влади. Звісно, прибули в батькове рідне село Роги, де, по суті, вже й сліду не залишилося від великої родини Луценків. Хто замолоду ліг у сиру землю, не витримавши голодних мордувань 1933-го, а хто загинув на фронті чи не пережив жахи гітлерівської окупації… Вижили лишень двоє моїх тітоньок і один дядечко.

— А потім у Вашій біографії було місто вуглярів Ватутіне, де Ви й закінчили місцеву семирічку. А коли ж почали займатися, чи то пак, жити танцями?

— Уже п’ятикласником почав відвідувати заняття дитячого танцювального гуртка при Ватутінському будинку культури. А моїм першим учителем танців став незабутній Микола Петрович Доронін — справжній фанат хореографії. Він і порекомендував мені як кращому своєму учневі пов’язати свою життєву долю з танцювальним мистецтвом на професійній основі.

— За рекомендацією свого вчителя Ви навчалися в студії ансамблю танцю України імені Павла Вірського. Кому із наставників Ви найбільше завдячуєте своїми майбутніми творчими злетами?

— Насамперед із повними на це підставами вважаю себе учнем легендарного Павла Павловича Вірського. Він безпосередньо причетний до мого творчого становлення як постановник наших танцювальних номерів. А ще щиро завдячую відомому хореографу, народному артисту України Миколі Олександровичу Апухтіну. «Школа Павла Вірського» й стала невгасимим світильником усього мого творчого життя.

— 64 роки тому Ви отримали направлення в місто Черкаси…

— Так, це був 1956 — третій рік від заснування Черкаської області. Я став солістом танцювальної групи Черкаського народного хору в ранзі єдиного професійного артиста балету, отож доводилося часом виконувати й наставницькі функції. До речі, керував тоді колективом Анатолій Тимофійович Авдієвський, нині Герой України й очільник академічного хору імені Верьовки, а балетмейстером працював мій ватутінський учитель Микола Петрович Доронін. Додам до сказаного, що моєю танцювальною партнеркою була дружина Авдієвського Майя Довгаль.

— Строкова служба на двічі Червонопрапорному Балтійському флоті не внесла у Ваше життя кардинальних змін, адже Ви й там займалися звичною для себе роботою, танцюючи в ансамблі пісні і танцю цього військово-морського з’єднання…

— Якщо не рахувати кількох тижнів військової підготовки, усі три роки служби пройшли в концертах на реальних та імпровізованих сценах кораблів і сухопутних армійських підрозділів. Брали участь у різноманітних конкурсах, виступали і в тодішній столиці — Москві. У північній Пальмірі — Ленінграді й зустрів свою життєву долю — «дівчинку фабричну» й свою тезку Валю, з якою поруч уже понад 60 літ. До речі, розписали нас не десь там, а в Ермітажі (там тоді була кімната реєстрації шлюбів), автомобіля ж нам виділили адміральського, за особистим розпорядженням командувача флоту Івана Байкова.

— А потім знову Черкаси?

— Наприкінці служби мене запрошували кілька знаних хореографічних колективів, зокрема, Білоруського та Воронезького ансамблів, ансамблю Комі АРСР. Та я вирішив повернутися на землю своїх батьків і пращурів — у Шевченків край, де мене вже давно чекали в Черкаському хорі. До того ж моя Валюша була вагітна нашим первісточком, тож кар’єрні мандри були не на часі…

— Від 1964 року на чверть віку Ви поєднали свою творчу долю з Черкаським музично-драматичним театром. Із чим була пов’язана така кар’єрна метаморфоза?

— Танцювати на сцені знаного драматичного колективу мав для себе за честь, до того ж і винагорода за працю була тут вагомішою, а виснажливих гастрольних поїздок було на порядок менше. Тут довелося працювати поруч із відомими митцями — режисером Алімом Ситником, народними артистами Володимиром Ігнатенком і Надією Поповою, знаменитим образотворцем Данилом Нарбутом. Саме в цьому колективі я пройшов шлях від соліста до балетмейстера, набув членство в театральній спілці й був поцінований званням «Заслужений працівник культури України».

— Подейкують, що танці найбільше з усіх видів мистецтва пов’язані з усілякими травматичними ризиками…

— Можна погодитися з такою думкою. Найбільше страждають кінцівки, й не лише через неймовірне перевантаження, а й з причин досить частих вивихів і розтяжок. А в мене був і серйозніший випадок: прямо під час концерту, що називається на куражі, виконуючи складне па, я буквально вилетів за межі сцени і впав у оркестрову яму. Результатом цього неочікуваного «польоту» стало розсічення надбрів’я та великі забої рук і ніг, довга вимушена «відпустка».

— А відколи Вам випало очолювати «Черкащанку»?

— Це сталося ще в далекому 1970-му, коли я пристав на пропозицію ректора педінституту Героя Радянського Союзу Олександра Васильовича Тканка стати керівником колективу, прийнявши естафету від його фундаторки Олени Діденко. Незабаром на мою пропозицію досі безіменний ансамбль став «Черкащанкою». Втім, я не залишив свою роботу в театрі й упродовж 18 років керував студентським творчим колективом на засадах сумісництва. Вже від 1988 року я повністю віддав себе «Черкащанці» й перебуваю в цій ролі (враховуючи сумісництво) майже 50 літ.

— Настільки я знаю, під Вашою орудою ансамбль здійснив понад 4000 концертних виступів. І ця вражаюча статистика, безперечно, буде примножуватися з кожним наступним роком. Які ж танці переважають у репертуарі колективу?

— Свою головну життєво-духовну місію вбачаю, насамперед, у пропаганді нашої національної культури. Тому віддаємо перевагу українським танцям. Поряд із цим у нашому репертуарі є солідна добірка танців народів світу: білоруських, молдавських, російських, литовських, угорських, іспанських, циганських, німецьких, португальських.

— Ви є визнаним творцем авторських постановок танців та хореографічних композицій. Якими пишаєтеся найбільше?

— У моєму творчому доробку таких кілька десятків. Але найбільше пишаюся авторськими постановками танців «Привітальна», «Троїсті музики», «Козаки», «Червона калина», «Удовицю я любив», «Біля ставу», «Український ліричний», «Гопак».

— Про Ваш ансамбль знають на всьому пострадянському просторі і в багатьох країнах далекого зарубіжжя. Назвіть найцікавіші гастрольні маршрути.

— Нашому колективу аплодували в польських Бидгощі й Білостоці, литовському Шяуляї, болгарській Варні, німецьких Штутгарті й Мюнхені, словацькій Братиславі, сербському Бєлграді, на острові Кіпр… Свого часу побували з гастролями практично у всіх республіках колишнього СРСР та на «всесоюзній будові» — Байкало-Амурській магістралі.

— Підготовка концертних виступів хореографічного колективу — то не лише копітка, але й достоту затратна справа (насамперед — дороговартісне сценічне вбрання й взуття). Як Вам як керівникові колективу вдається вирішувати ці рутинні проблеми в умовах перманентної фінансової скрути?

— Маємо постійну підтримку від ректора університету Олександра Володимировича Черевка. Можемо похвалитися й багаторічним досвідом успішного пошуку спонсорів. Дуже вагому допомогу, причому на систематичній основі, надає нам Черкаський обком профспілки працівників освіти і науки, за що щиросердна вдячність його голові, заслуженому працівнику освіти України Ользі Дем’янівні Жалдак. «Виростили» й власних спонсорів, адже деякі колишні члени нашого колективу стали людьми грошовитими й не забувають допомагати рідній «Черкащанці». Для прикладу, це Оленка Вербова — власниця трьох салонів краси в США, чи то ще одна Олена — Єрмолаєва, яка є чільним тренером-хореографом збірної США з художньої гімнастики. Маємо друзів-спонсорів в Італії, Португалії, Канаді та в різних куточках України.

— Керований Вами творчий колектив має у своєму активі чимало нагород різних рівнів. Назвіть найвагоміші з них.

— «Черкащанка» відзначена почесними грамотами Верховної Ради та Кабінету Міністрів України, преміями імені Миколи Островського та Олега Кошового. Колектив неодноразово ставав лауреатом всесоюзних та всеукраїнських конкурсів самодіяльних митців. Не злічити й регіональних, відомчих та громадських нагород.

— А якими своїми учнями найбільше пишаєтеся?

— Цей список, либонь, зайняв би цілу газетну шпальту, бо досить багато колишніх танцівників «Черкащанки» сягнули життєвих висот. Одних тільки кандидатів і докторів наук вже понад 20. Зокрема, професорками нашого університету стали заслужений працівник освіти України Світлана Жаботинська і Любов Кібальник. Андрій Берлізов — відомий фізик-ядерник, лауреат Державної премії в галузі науки і техніки, Євген Степко поцінований почесним званням «Заслужений учитель України» й нині очолює міське управління освіти, а Наталія Чабан є професоркою Кентерберійського університету й обрана Президентом Асоціації україністів Австралії та Нової Зеландії. Заступником редактора обласної газети «Нова Доба» є Леся Зінченко, яка й донині продовжує свої виступи в складі колективу.

— Напрацьований Вами досвід творення пластичної краси цікавий студентам різних факультетів. Чи доводилося виступати в ролі викладача?

— Так, та проте моя викладацька каденція виявилася закороткою. Я деякий час вів навчальні заняття з ритміки та народознавства, але невдовзі зрозумів, що це не моя стезя.

— Попри вже далеко не молодий вік Ви зберігаєте бадьорість і духу, і тіла. Звідки черпаєте сили й наснагу?

— Думаю, що це пов’язано з моєю улюбленою й неподільною життєвою справою — танцями, котрі вимагають належної фізичної форми. Задля цього я кожний день розпочинаю із фіззарядки та пішої ходи. Свого часу досить довго й активно займався моржуванням. А ще черпаю наснагу в постійному спілкуванні з молоддю…

— А у Вашій родині є послідовники справи, якій Ви так самовіддано служите?

— На жаль, мої нащадки віддали перевагу іншим, далеким від мистецтва заняттям.

— Танці й нічого поза ними, чи може є ще якісь улюблені заняття?

— Левова частка мого часу йде саме на творчість у царині хореографії. Якщо й викроюю якусь вільну хвилину, то читаю мистецтвознавчу літературу, переглядаю телепередачі.

Директор наукової бібліотеки ім. М. Максимовича ЧНУ Григорій Голиш