«Прожити кожний день так, аби щовечора знаходилася відповідь на питання: «Що я зробив для України?» — таким є кредо й філософія життєдіяльності нашого іменитого сучасника Миколи Володимировича Томенка.

Політик, який сягнув владних вершин, і невтомний громадський діяч, успішний вчений-політолог, історик і талановитий педагог, український просвітник і послідовний провідник національної ідеї, ініціатор і фундатор впровадження багатьох культурологічних проєктів та патріотичних акцій — цей перелік далеко не вичерпує всіх граней напрочуд усебічної діяльності українського достойника й уродженця Шевченкового краю. Цьогоріч 11 грудня наш відомий земляк відзначає ювілей, а тому пропонуємо читачам стислий нарис про основні віхи його життя та найбільш вагомі творчі здобутки.

Я – Українець. Ось і вся моя автобіографія.
В. Симоненко

Від Малих Канівців до столиці

Життєвий шлях Миколи Томенка розпочався 11 грудня 1964 року, а його рідні пенати знаходяться в с. Малі Канівці (Золотоніщина), що розкинулося неподалік смт Чорнобай по обидва береги тихоплинної річечки Ірклій. Це поселення з понад 370-літньою козацькою історією стало малою Батьківщиною відомого поета-неокласика й перекладача, яскравого представника українського Розстріляного відродження Михайла Драй-Хмари.

Микола зростав у простій селянській родині Володимира Пилиповича й Катерини Марківни Томенків. Змалку разом із ровесниками любив бувати на старих курганах (доби бронзи) чи на Робленій могилі: околиці села були багатими на цих свідків сивої давнини, а відтак у душу хлопця зронялися зерна любові до минувшини рідного краю. А ще залюбки прямував до півторастолітнього дуба Іванового, охоплював його могутній стовбур разом з кількома друзями, аби примножити свої сили.

Навчання Миколи спочатку проходило в школі його рідного села, але позаяк там була лише восьмирічка, завершував його вже в сусідніх Великих Канівцях. Батьки пишалися успіхами свого сина: один із найкращих учнів, відмінник навчання, переможець предметних олімпіад, активіст. Серед шкільних предметів хлопцеві найбільше подобалися історія, а також рідна мова й література. А ще активно займався фізичною культурою і спортом: щодень робив пробіжки біля насипу колишньої Гришино-Рівненської залізниці, був одним із найрезультативніших гравців шкільних збірних із волейболу, баскетболу та футболу. А з «королеви спорту» — легкої атлетики — хлопець навіть отримав перший юнацький розряд. Не зважаючи на великі успіхи в навчанні, медалі, одначе, не отримав: цьому завадила одна-єдина «четвірка» із креслення (від запропонованого перескладання, щоб отримати вищу оцінку, категорично відмовився, мовляв, це буде неправильно).

Після закінчення школи в 1982 році Микола, успішно склавши чотири вступні іспити, вступив на історичний факультет найпрестижнішого українського ЗВО — Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Не минуло й року, як навчання в університеті довелося перервати: в 1983 році Миколу призвали до лав Збройних Сил. Розпочався доволі драматичний етап його життя. Адже тоді якраз у розпалі була війна в Афганістані й наш земляк після закінчення в Ашгабаді школи сержантів потрапив у вогняне пекло боїв з моджахедами. Воював біля Баграму у складі мотострілецької частини й за мужність був представлений до нагороди високим бойовим орденом, одначе його так і не отримав. Він уже тоді усвідомлював неправедність інтервентської місії радянського воєнного контингенту, проте вголос про це тоді небезпечно було говорити. Уже пізніше колишній «афганець» ініціював прийняття закону про категоричну заборону використання українських вояків у будь-яких зарубіжних збройних конфліктах.

Після двох років «афгану», якраз на старті горбачовської «перебудови», Микола повернувся в стіни рідного університету вже достатньо загартованим і зрілим. Він був серед найуспішніших студентів, виступав за університетську збірну з міні-футболу, одначе відзначався значною дискомфортністю у спілкуванні з викладачами, часом заганяючи їх у глухий кут своїми незручними запитаннями. Цікаво, що в 1989 році Микола переміг на альтернативних виборах секретаря комсомольської організації університету, проте вже невдовзі ініціював розпуск комсомолу й створення натомість Асоціації молодіжних організацій. Сповідуючи принципи плюралізму й студентської «багатопартійності», він усіляко сприяв Олесю Донію в його розбудові студентської спілки.

Дедалі більше Микола Томенко переконувався в приреченості «червоної імперії» й появі історичного шансу на створення незалежної держави. Саме тому він став одним із фундаторів Народного руху України, обраний членом оргкомітету з проведення установчого з'їзду цієї масової опозиційної структури. У жовтні 1990 року Микола — один з учасників Революції на граніті — студентської ненасильницької протестної акції за українську незалежність.

Та попри неймовірну зайнятість громадсько-політичною діяльністю, Микола знаходив час і для науково-дослідної роботи, яку здійснював ще зі студентських років. Успішно закінчивши аспірантуру при рідній «альма матер», він у 1992 році захистив дисертацію з досить актуальної й полідисциплінарної теми «Проблема державності в програмних документах і діяльності сучасних політичних партій України: історико-політичний аналіз». Його науковим керівником став відомий вчений, декан історичного факультету КНУ ім. Т. Шевченка, професор Анатолій Слюсаренко.

На авансцені української політики

По тому молодий вчений очолив центр суспільних досліджень Фундації імені В'ячеслава Липинського, а від 1993 року став віцепрезидентом Асоціації молодих українських політологів і політиків. У 1995 році він обійняв посаду директора Інституту посткомуністичного суспільства (пізніше Інституту політики, як неприбуткової організації). До речі, саме Миколі Томенку належала ідея викладання політології як окремої дисципліни, а відтак разом зі своєю командою Микола Володимирович розробив і відповідну навчально-методичну базу. Поряд із зазначеним, він ще й завідував кафедрою політичних наук Інституту державного управління і самоврядування при Кабінеті Міністрів України, перебував на посадах доцента (перегодом завідувача) кафедри політології Національного університету «Києво-Могилянська академія», редактора відділу порівняльної політології журналу «Політична думка», а також був віцепрезидентом фонду «Українська перспектива». Уже тоді згідно з опитуванням, проведеним Українським національним інформаційним агентством (УНІАН), Миколу Томенка було визнано найкращим політичним аналітиком (політологом) 1998 та 1999 років.

Поряд з цим він розгорнув активну діяльність як експерт, взявши активну участь у підготовці законодавчих та нормативно-правових документів з міграційної, етнонаціональної політики, законів з питань місцевого самоврядування, державної служби. Свої слушні пропозиції вчений-аналітик висловив і в ході конституційної дискусії 1995 – 1996 рр.

На парламентських виборах 1998 року наш земляк висунув свою кандидатуру в народні депутати України, одначе його партія «Реформи і порядок», за виборчими списками якої він балотувався (№15), не пройшла 4% бар’єр. Утім, ця невдача тільки загартувала Миколу Томенка як перспективного політичного бійця. Уже у 2002 році він був обраний нардепом від блоку Віктора Ющенка «Наша Україна» (№ 62) і очолив у парламенті Комітет з питань свободи слова та інформації, активно виступав проти тиску президентської влади на ЗМІ.

Микола Томенко став одним із провідних організаторів Помаранчевої революції як «польовий командир» Майдану й член Комітету національного порятунку (своїми політичними побратимами Микола Володимирович називає насамперед Тараса Стецьківа й Володимира Філенка). Після обрання Віктора Ющенка Президентом України наш краянин обійняв високу посаду віцепрем'єра України з гуманітарних та соціальних питань в уряді Юлії Тимошенко й розпочав реалізацію багатьох державних проєктів у царині української освіти, культури, соціальної, молодіжної політики та спорту. Утім, його урядова каденція тривала всього 8 місяців: уже на початку вересня 2005 року політик пішов у відставку. При цьому він виступив із резонансними викриттями фактів корупції в найближчому оточенні глави держави й тут вчергове спрацювала притаманна Миколі Томенку незламна й послідовна безкомпромісність.

Все ж він і не думав залишати поле політичних баталій. На парламентських виборах 2006 року Микола Володимирович здобув нардепівський мандат за списком БЮТ (№ 3) і очолив парламентський Комітет з питань сім'ї, молодіжної політики, спорту та туризму. У лютому 2007 року був обраний заступником голови Верховної Ради, одначе перебував на цій посаді лише кілька місяців. Адже попереду були позачергові парламентські вибори, нова депутатська каденція за списком БЮТ й повторне обрання віцеспікером ВРУ, цього разу більш ніж на п’ять років (до грудня 2012 року).

Принагідно нагадаємо, що поряд з активним законотворенням, Микола Томенко став капітаном організованої ним збірної парламентарів із баскетболу, яка успішно виступала на різних турнірах.
У найвищому законодавчому органі наш земляк повсякчас і наполегливо відстоював україноцентричну й проєвропейську політичну лінію, вступаючи в гостру полеміку з регіоналами. А 4 липня 2012 року він навіть подав у відставку після прийняття Верховною Радою з подачі проросійських сил контроверсійного й україножерського закону «Про засади державної мовної політики» (одначе відставка не була прийнята).

Від грудня 2012 до листопада 2014 року Микола Томенко — народний депутат України VII скликання від партії ВО «Батьківщина» (№ 10 у виборчому списку) й голова Комітету Верховної Ради з питань свободи слова та інформації, активно виступав за прийняття Закону «Про суспільне телебачення і радіомовлення України». На цей час припали й події Революції Гідності, в якій взяв активну участь і Микола Володимирович (перебував у режимі постійного чергування на важливій локації Майдану побіля головної трибуни). А потім була ганебна втеча президента-регіонала Віктора Януковича та початок брутальної російської агресії на Півдні та Сході України.

Саме в ті доленосні й водночас драматичні часи Микола Томенко змінив свої партійні орієнтири й у квітні 2014 року як голова, створеного ним фонду «Рідна країна», підтримав Петра Порошенка у виборах Президента, став його довіреною особою й уклав з ним угоду про розроблення та реалізацію «Гуманітарної стратегії України». У результаті на парламентських виборах жовтня 2014 року Микола Томенко здобув мандат народного депутата України VIII скликання від партії «Блок Петра Порошенка» (№ 8 у списку), обійнявши посаду заступника голови депутатської фракції та (перегодом) Голови комітету ВРУ з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. Проте вже через рік на хвилі розчарування політикою Президента, на знак протесту проти ухвалення антисоціального та антигуманітарного Державного бюджету на 2016 рік і низки т. зв. «бюджетних» законів він публічно оголосив своє рішення про вихід з фракції та проурядової коаліції. Однак, попри публічні вимоги депутата та попередження про звернення до суду, відповідна заява була офіційно оголошена Головою Верховної Ради України лише 3 лютого 2016.
Ця парламентсько-детективна історія продовжилася 29 березня 2016 року, коли Голова ВРУ Володимир Гройсман оголосив про дострокове припинення депутатських повноважень Миколи Томенка на підставі рішення з'їзду «Блоку Петра Порошенка». Проте Микола Володимирович й гадки не мав здаватися і подав позов до Вищого адмінсуду України з категоричною вимогою скасувати цю несправедливу ухвалу. Та, на жаль (прогнозовано!), суд таки підтримав позицію спікера парламенту. Отож, уже офіційно, від липня 2016 року безперервна парламентська каденція (вже п’ята за рахунком) нашого земляка завершилася (сподіваємося, що наступні — ще попереду!). Упродовж півтора десятка років своєї парламентської діяльності Микола Томенко виступив ініціатором прийняття багатьох важливих законодавчих актів, переважно в гуманітарній сфері.

На службі науці й просвітництву

Тепер Микола Володимирович міг повністю зосередитися на своїй науково-просвітницькій діяльності, яку, попри неймовірну зайнятість і перебування в перманентному режимі політичної турбулентності, ніколи й не полишав. Тут можна констатувати продовження ним української традиції поєднання національною елітою політичної діяльності з духовнотворенням (згадаймо: історик Михайло Грушевський, письменник Володимир Винниченко, поети Дмитро Павличко та Іван Драч, журналіст В’ячеслав Чорновіл та ін.).

Ще у 2010 році Микола Томенко успішно захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук. Ним була обрана актуальна й багато в чому новаторська тема «Конституційний процес як пошук стратегічних пріоритетів України», а науковою консультанткою стала відома політологиня Марія Кармазіна. Серед пріоритетних напрямів наукових досліджень Миколи Володимировича слід виділити історію й теорію політичної та правової думки, компаративістську політологію, конституційне право, культурологію. Результатами пошуку науковця стало оприлюднення понад півтораста його дослідницьких праць. З-поміж них є й кілька індивідуальних наукових монографій, зокрема: «Самоозначення України» (1998), «Конституційний процес як пошук стратегічних пріоритетів України» (2010), «Україна: історія Конституції» (2016), «Абетка української політики», «Основи теорії політики», «Теорія українського кохання»(2002, 2010), «Український романтик Микола Гоголь» (2009) та ін. Два видання витримав його авторський навчальний посібник «Історія української Конституції» (1993, 2009).

Відомий політик і вчений щедро ділиться своїми енциклопедичними знаннями та унікальним досвідом із представниками молодшого покоління. Він викладав політологію студентам своєї alma mater (КНУ ім. Т. Шевченка), Черкаського інституту пожежної безпеки ім. Героїв Чорнобиля, а нині працює професором кафедри публічного управління й адміністрування Національного університету біоресурсів і природокористування (до речі, він ще й очолює Наглядову раду НУБІП). Студенти люблять його заняття за прикладну спрямованість, інтерактивність і креативність, охоче беруть участь в організованих професором тренінгах. А для слухачів Академії СБУ невтомний наставник проводить цікаві лекції-екскурсії пам’ятними місцями України.

Микола Томенко багато працює в питаннях популяризації науки, підготовки довідкового й просвітницького контенту. Він очолив авторські колективи й забезпечив видання 67 випусків «Політичного календаря» (1998 – 2005), 51 випуску аналітичного тижневика «Прозора політика», довідників «Абетка української політики» (1997 – 2003), «Партійна еліта України» (2000), «Право вибору» (1998 – 2002), «Регіональна країна» (2003), «Правовий самозахист журналістів» (2003), брошур «Політична цензура в Україні. Факти. Тенденції. Коментарі» (2002) та «ЗМІ та вибори Президента—2004» (2003), низки інформаційно-аналітичних доповідей Інституту політики тощо. Саме за ініціативи та організації Миколи Томенка було реалізовано доволі оригінальний видавничий проєкт: масовим накладом побачив світ діловий щоденник українця «Український щорічник» (2011 – 2015). На кожній його сторінці поряд із позначенням знаменних, питомо українських дат читаємо зворушливо-спонукальне – «Що я зробив для України?» (це є визначальним у мотивах життєтворчості самого Миколи Томенка).

Не меншим громадянсько-патріотичним зарядом відзначається й виданий Миколою Володимировичем з нагоди 200-річчя Кобзаря «Шевченківський щоденник українця», кожна сторінка якого рясніє фактами біографії національного пророка, рядками літературних творів та репродукціями живопису й графіки. Ще раніше (2011) наш земляк став ініціатором перевидання однієї з перших біографій Т. Шевченка, факсимільного видання його «Альбомів» – малюнків 1841 – 1843 і 1845 рр. із глибокими науковими коментарями. Чільне місце в пошануванні літературного генія зайняли також підготовлені ним радіопроєкти «Твій Шевченко», «Останній шлях Тараса Шевченка» тощо.

Доволі помітними є й публікації Миколи Томенка в мас-медійних виданнях. Свого часу вчений-парламентар постійно друкувався у газетах «Голос України», «Україна молода», а останніми роками вже оприлюднив понад 100 блогів на порталі електронного видання «Оглядач».

Багато уваги просвітник приділяє вивченню та популяризації звичаїв, обрядів і традицій українського народу. Відтак, у 2006 – 2013 рр. ним було видано відповідні брошури й буклети та організовано низку етнофестивалів, наприклад: «Етнозима. Масляна на Буковині», «Етновесна. День Європи на батьківщині Лесі Українки», «Етноліто. Івана Купала в «Софіївці», «Етноосінь. Зоряна осінь у Качанівці» та ін.

З метою формування образу України як потужної європейської країни Микола Томенко провів багато заходів задля привернення уваги до видатних постатей нашого минулого. Відповідні акції, що супроводжувалися прийняттям постанов ВРУ, організацією фестивалів, вечорів пам’яті та виданням брошур і буклетів, були присвячені вшануванню пам’яті видатних Українців — Богдана Хмельницького, Григорія Сковороди, Миколи Гоголя, Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Миколи Костомарова, Лесі Українки, Михайла Драй-Хмари, Олександра Довженка, Василя Симоненка та ін.

Неабиякий суспільний резонанс мала й зініційована Миколою Володимировичем Всеукраїнська акція «Сім чудес України» (2007 – 2013), яка проходила в кілька етапів і мала на меті популяризацію найзначиміших історико-архітектурних, сакральних та природних об’єктів України та її столиці. Підсумком цієї патріотичної кампанії став випуск серії фільмів про переможців і номінантів цієї акції (автор ідеї та ведучий Микола Томенко). Ці стрічки згодом були записані на DVD-диски, які безкоштовно розповсюджувалися в освітньо-виховних закладах України. А у 2011 – 2012 рр. було випущено поштові марки, присвячені циклам «Сім природних чудес України» (визнана кращою маркою 2011 року) та «Сім чудес України: замки, фортеці, палаци».

Послідовний поборник і пропагандист здорового способу життя, М. Томенко організував реалізацію благодійного проєкту «Здоровим і спортивним бути модно». Зокрема, він став ведучим циклу телепередач «Почни нове життя з Миколою Томенком», проводив фестивалі зірок спорту на Черкащині та усіляко підтримував розбудову спортивної інфраструктури в Україні. До речі, наш краянин від 2014 р. є віцепрезидентом Національного олімпійського комітету України та Почесним президентом Федерації біатлону України.

Музою й вірною соратницею ювіляра є його дружина Валентина – історикиня за фахом і магістерка державної служби. Саме вона взяла на себе виконання рутинних обов’язків виконавчої директорки Томенкового фонду «Рідна країна». 35-річний син Павло є київським підприємцем. Свій вільний час Микола Володимирович присвячує традиційному книгочитанню (має велику особисту бібліотеку) та історико-культурному туризму.

Особливих статків відомий політик і вчений Микола Томенко не нажив. Мешкає у квартирі на київській Оболоні, пересувається винятково на громадському транспорті (власного авто не має). На рідній Черкащині володіє дерев’яним дачним будинком та кількома сотками землі. І ще одна деталь, яка дозволяє остаточно віднести нашого земляка до нетипових політиків: він, попри беззаперечні заслуги перед українським народом, на відміну від інших політичних діячів, немає жодної державної нагороди (!) Проте наш іменитий земляк, перебуваючи в зеніті своєї життєтворчості, й надалі готовий самовіддано нести свою високу місію утвердження українства.

Академічна й студентська спільнота ЧНУ ім. Богдана Хмельницького щиросердно вітає вельмишановного Миколу Володимировича з 60-річним ювілеєм. Нехай прихильною буде до Вас життєва доля, хай множаться творчі досягнення в ім’я України та її народу! З роси й води на многая й благая літа!

Григорій Голиш, директор наукової бібліотеки імені Михайла Максимовича, доцент