Щороку 10 листопада весь світ відзначає особливу дату. Цього дня вшановують усіх, чиє життя напряму пов’язане з науковою діяльністю. Сьогодні в Україні багато говорять про важливість наукових досягнень і розвиток цього напрямку суспільного поступу.

Та чи справді науковцям в Україні живеться так, як вони того гідні? І в якому стані взагалі перебуває сьогодні наука на нашій землі? За відповідями на ці та інші запитання журналісти «Нової доби» звернулися до провідних науковців черкаських вишів.

Андрій Михайлович Гусак — відомий в Україні фізик-теоретик, доктор фізико-математичних наук, професор кафедри фізики Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького, заслужений діяч науки і техніки України.

— Розкажіть про себе, про дитинство, звідки Ви родом, де навчались, здобували середню, вищу освіту?

— Мені 64 роки (для «фізико-математичних» людей це ювілей — адже це рівно два у шостому степені!). Народився у Львові, але прожив там лише перші три роки, тому вважаю своєю батьківщиною Черкащину, точніше — Золотоніщину, оскільки всі мої діди і прадіди — з села Благодатне (раніше — Чапаєвка, а ще раніше — Богушева Слобідка) і Панського (тепер під дніпровською водою). Батьки — освітяни, про них можна розповідати довго, можна й книжки писати, але це не сьогоднішня тема. Вчився в Черкасах у першій школі, нині гімназії, закінчив у 16 років — у 1970 році, причому із десяти років навчання дев’ять років ми вчилися ще у старій будівлі гімназії (нині — музичне училище). У тому 1970 році перша школа побила рекорд — випустила аж шість золотих медалістів (одного з них черкащани добре знають — це Володимир Хандогій, відомий дипломат, представник України в різноманітних міжнародних організаціях, колишній заступник міністра іноземних справ). Я ж зі своєю медаллю попхався в Москву вчити фізику, хоча й мав запрошення на мехмат Київського університету (як учасник і призер українських та всесоюзних олімпіад із математики та учень заочної фізмат-школи). У нас була тоді традиція — найкращі черкаські випускники фізмат-напряму їхали в столицю СРСР і пробували вступати до МФТІ або МДУ імені Ломоносова, але до мене їм це не вдавалося (наскільки мені відомо). В МФТІ я вступати не міг із медичних причин (там була строга медкомісія), тому подав документи на фізфак МДУ, і — на диво — пройшов досить високий конкурс. Якщо у себе в школі я був кращим у фізмат-дисциплінах, то в Москві виявилося, що навколо мене всі не гірші за мене, вчились у кращих школах, мають часто кращі за мої здібності. Словом, довелося позбавитися звичок «провінційного генія» і дуже напружено працювати. Зрештою, у січні 1976 року я закінчив фізфак МДУ з червоним дипломом. Описувати моє подальше життя в деталях, мабуть, тут не місце.

— Як сталося, що зацікавилися фізикою, стали вченим?

— Мені подобалися математика й фізика. Краще давалася математика, але я начитався популярної фізичної літератури, якої тоді було море, надивився фільмів про фізиків. Мріяв (по-дитячому, як я потім зрозумів) про елементарні частинки, теорію поля і все таке. Навчаючись в університеті, вже на першому курсі зрозумів, що одне діло — вчитися і бути навіть відмінником, вивчати знання, отримані іншими, і зовсім інша справа — самостійно ці нові знання виробляти. Аж до шостого курсу (а ми вчилися тоді 5 із половиною років, останні півроку — на дипломну роботу) я дуже переймався, чи зможу бути науковцем, чи ж стану просто вчителем чи інженером. Дуже вдячний моєму першому керівникові, нині покійному Михайлові Борисовичу Менському, під керівництвом якого влітку після п’ятого курсу отримав свій перший власний науковий результат — аналіз можливостей надсвітлового руху з точки зору квантової теорії поля.

— Чи не могли б пояснити, чим займаєтеся і які відкриття вдалося здійснити?

— Так склалося, що я вже сорок років займаюся фізикою матеріалів, зокрема, процесами дифузії та реакцій у твердих тілах. Із прикладної сфери найближче це стосується проблем надійності з’єднань у мікроелектроніці. Я теоретик, тобто пишу формули, пояснюю і передбачаю ефекти, які міряють та застосовують інші.

— Які маєте досягнення у науковій, дослідницькій галузі?

— Сподіваюся, що як теоретик у свої галузі я не з останніх, оскільки після розвалу СРСР (коли стало реальним подорожувати за кордон) мене регулярно (й досі) і не раз запрошують зарубіжні експериментатори і «прикладники» — це інститути та університети Лос-Анджелеса, Сінгапуру, Тайваню, Гренобля, Марселя, Діжона, Геттінгена, Мюнстера, Штутгарта, Кракова, Ейндховена, Дебрецена, Хайфи, а також російських Дубни та Москви (до війни) для теоретичної допомоги в їхніх дослідженнях. Та й приїжджають до нас колеги теж регулярно. Якщо запитати «за гамбурзьким рахунком», що власне мого залишиться в науці після мене, я би назвав (спробую популярно) наступні найважливіші речі:

— теорія індукованої потоками коалесценції сполук при рідко-твердофазній взаємодії. Іншими словами, можливість прогнозувати й кількісно пояснити кінетику процесів пайки;

— теорія зародкоутворення та конкуренції інтерметалідів у зоні контакту реагуючих матеріалів. Іншими словами, можливість передбачити і кількісно пояснити послідовність і кінетику росту інтерметалідних сполук у дифузійних зонах на контактах матеріалів;

— теорія та моделі утворення та колапсу порожнистих нанооболонок (зокрема, наноносіїв ліків проти пухлин);

— теорія взаємної дифузії, електроміграції та пороутворення в бінарних та потрійних сплавах.

— Чи маєте зв’язки із міжнародною науковою спільнотою? Як і коли вони з’явилися, що вдалося здійснити завдяки допомозі колег саме з інших країн?

— Так, маю, багато і широкі. Майже все, що зробив — результат, щоправда, не допомоги, а радше взаємодії з колегами. Я здійснив не менш, як 70 закордонних візитів — від тижня до трьох місяців. Якраз під час таких візитів, а також під час докторантури в Києві та Харкові ще наприкінці 80-х років, я й отримував найважливіші свої результати — коли ніхто не вимагає з тебе чергових папірців, нікому не потрібних звітів, коли тебе не вчать боротися за рівень знань виставленням трійок «двієчникам», коли спілкування з колегами безпосереднє, коли тобі кажуть: просто сиди, думай, твори — все інше ми за тебе зробимо.

— На Вашу думку, чи відрізняється рівень і стан науки в світі й Україні? Чим саме?

— Позитив науки в Україні є. Ще чимало в Україні розумних молодих і не дуже колег, які за здібностями не гірші за китайців, корейців, японців чи німців, росіян чи американців (хоча більшість американських науковців — це недавні китайці, корейці, японці, німці, росіяни). Якщо терміново створити нормальні умови для їхньої творчості і розігнати імітаторів — ми ще зможемо спробувати реально догнати передові країни.

Негативи: засилля імітаторів — не казатиму, в яких науках. Крім того, поблажливе ставлення навіть нормальних науковців до контролю якості, до рецензування колег, до слабких робіт, до ледарів і нездар. А ще — практична відсутність прошарку інноваторів як важливого контингенту інтелектуального середовища та основного каналу реалізації наукових результатів. Адже Корольов, Гейтс, Маск і такі інші — це не вчені, це інноватори. Вони використовують напрацювання вчених і ставлять перед науковцями амбіційні задачі. Я особисто дуже чекаю на українських Масків!

— Кого зі своїх учнів, послідовників хотіли б виокремити?

— Найбільш здібний (вдесятеро талановитіший за мене) — Андрій Ковальчук, але він (на жаль для мене і, мабуть, на щастя для себе) покинув фізику заради більш практичних речей. Більшість фізиків нашого університету — мої учні. Зокрема, директор фізмату, доктор фізико-математичних наук Юрій Ляшенко, професор Тетяна Запорожець. Мої талановиті учні успішно працюють і в Сінгапурі, Каліфорнії, Цюриху, Осло, Упсалі, Празі.

— Над чим працюєте зараз?

— Зараз маю 5 задач на місяць роботи на Тайвані. Сподіваюся, хоча би дві з них розв’язати. Наприклад, одна з них — можливе пряме з’єднання міді з міддю без використання пайки чи зварювання при температурах не вище 200°С. Експеримент проводять тут, у Сіньчжу. Моє діло — теорія і прогнозування параметрів, необхідних для успішного з’єднання.

— Чи маєте хобі? Домашніх тварин? Які книги читаєте у вільний від роботи час?

— Я родом із СРСР, люблю те, що любив у вісімдесятих, коли був молодим, — бардівську пісню (Окуджава, Нікітіни), класичну музику, хорошу українську й російську поезію (без новомодних «викрутасів»). Дуже любив читати Булгакова і Стругацьких (перед цим Льва Толстого, Гончара й Загребельного, а ще раніше — фантаста Єфремова). Зараз цікавість лишилася лише до мемуарів і до науково-популярної та історичної (не художньої) літератури. Хочу зрозуміти — звідки взялися українці (тільки не з «путі аріїв» і т.п.), як вони жили, що їх хвилювало.