Сьогодні ювілейна дата в професорки Людмили Прокопенко, яка свого часу  була завідувачкою кафедри педагогіки й загальної психології та першим проректором із навчальної роботи Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького.

Зичимо ювілярці міцного здоров’я, невичерпної енергії та довгих років життя у мирній Україні! З цієї нагоди пропонуємо матеріал про життя й роки педагогічної праці Людмили Ісааківни, який був опублікований в газеті «Наш національний».

Сьогодні жінка щаслива, що з нею вітаються студенти, спілкуються викладачі та аспіранти, наслідують її. Це означає, що 50 років педагогічного стажу були не даремні. Людмила Прокопенко, усміхаючись, згадує, як у дитинстві один старший брат «дресирував» її у фізиці та математиці, а інший намагався залучити до економіки, проте спроби хлопців виявились марними. Так, жінка називає себе четвертим поколінням цілого «клану» педагогів, тому піти іншою дорогою не могла. Вочевидь, вона народилась зі своїм особливим покликанням — навчати інших.

Її ж навчали в Черкаській школі № 11. Маленькою Людмила вже пильно дослухалась до кожного вчительського слова й глибоко поважала своїх викладачів. Слова-словами, а вчинки говорять самі за себе. Другого жовтня жінка традиційно привітала квітами своїх шкільних наставників із професійним святом. Шкода, що ті букети не можна, як раніше, передати особисто в руки, доводиться класти їх на могили. Як зазначає Олександр Свириденко, старший викладач кафедри педагогіки й загальної психології, почуття вдячності й порядність — дві провідні риси Людмили Ісааківни.

Одного разу жінка, попри сильну зливу, прийшла до нас на зустріч у домовлений час, бо не могла не дотриматись обіцянки. Любов до порядку виявляється навіть у зовнішньому вигляді пані Людмили: ідеальний манікюр, охайно вкладені біляві кучері, трохи макіяжу, одяг ділового стилю, витриманий у чорно-білих тонах, і прикраси для завершення образу.

Наступним важливим кроком у житті науковиці став Черкаський педагогічний інститут. Вона навчалася на факультеті хімії, біології й основ сільськогосподарського виробництва. Тоді функціонувала така система: студента направляли до школи на практику, що тривала рік, після цього — ще рік навчання, а вже потім видавали диплом. «Викладала біологію й хімію в Балаклейській вечірній школі, бо вчилася за цією спеціальністю, фізкультуру, адже я кандидат у майстри спорту з гімнастики, й англійську мову, тому що непогано володіла нею», — розповідає Людмила Ісааківна. Ґрунтовними знаннями з мови жінка може завдячувати своїй мамі, яка знала п’ять іноземних мов.

Теплими словами згадує колишня практикантка вчителів, які з величезним задоволенням прийняли її в тій школі. Вони поважали її і вперше почали називати на ім’я по батькові. «Поважали, бо бачили, як добре знаю педагогіку. Інакше бути не могло. Мої предки — педагоги. Крім того, в інституті в нас були неперевершені вчителі, віддані своїй справі: Марія Степанівна Горбач, Тетяна Лаврентіївна Євтушик та інші», — згадує Людмила Прокопенко.

«Останній рік нам дозволяли побути класним керівником, оцінювати учнів. Тетяна Євтушик обов’язково перевіряла наші конспекти на наявність триєдиної мети: дидактичної, виховної, розвивальної», — ностальгуючи, розповідає Людмила Ісааківна. Принцип триєдиної мети став основою уявлень науковиці про педагогіку. Колега Олександр Свириденко каже: «У її розумінні педагогіка — це виховання Людини в людині».

Коли вона почала працювати, то як людина, у якої на столі, у голові та в житті завжди все до ладу й «по полицях», завела собі щоденник висловлювань письменників, учених, філософів. Там були цитати Карла Чапека, Івана Франка, Лесі Українки та інших. Коло вподобань педагога настільки широке, що нині бібліотека жінки налічує близько 2 тис. джерел. Завдяки своїм записам у «цитатних» зошитах, Людмила Ісааківна добре знає праці Руссо, Дідро — тих філософів, які заклали основи всієї педагогіки. «Орієнтуючись на праці великих учених, я завжди розуміла, що сьогодні цього хлопчика краще не запитувати, а цю дівчинку треба пересадити… Дітей я дуже люблю, вони мене теж. На День учителя учні завжди приїздять до мене. І хоча в нас дружні стосунки, але дистанція якась між нами є. До того ж абсолютна, бо я педагог», — зізналася пані Людмила.

Сабіна Раджабова, доцентка кафедри педагогіки й загальної психології ЧНУ ім. Богдана Хмельницького, розповідає, що вона разом з одногрупниками трішечки побоювалась цієї викладачки, оскільки та була суворою й дещо різкою. Але те, що її дуже поважали, навіть не обговорювали. Принагідно згадує, як вони готували макет школи майбутнього: «Це було дуже позитивно, бо ми не просто вчили якусь теорію, а справді її продумували. Кожен член групи відповідав за свій напрям у цій школі. Це було доволі футуристичним, міфологізованим, але ми задумались над тим, яким хотіли бачити навчальний заклад. Людмила Ісааківна говорила, що занадто, а що реально, пояснювала, завдяки чому можна досягти бажаного».

Людмилі Прокопенко дали рекомендацію для вступу до Київського науково-дослідницького інституту педагогіки. Вступила вона на заочну форму навчання, оскільки потрібно було заробляти на життя. 22-річна аспірантка почала викладати хімію та біологію у вечірній школі. Жінка пригадує лише хороші моменти своєї діяльності, що б вона не робила (наприклад, працювала кореспондентом в Академії педагогічних наук), убачала в цьому щось невимовно цікаве, новий неоціненний досвід та додаткові знання. Оптимізму цій людині точно не позичати.

Про тему своєї дисертації Людмила Ісааківна говорить з особливою гордістю та любов’ю. Робота має назву «Діагностично-прогностичні підходи в педагогічній діяльності». Науковець жартує: «Історія педагогіки — це мій коньок, чи коник, чи кобилка». Принагідно Сабіна Раджабова наголошує, що охоче й упевнено послуговується у своїй діяльності роботами колишньої викладачки.

Поступово ритм життя Людмили Ісааківни ставав шаленішим, ніж раніше, бо їй довелося поєднувати вчителювання в школі, викладання у Черкаському педагогічному університеті імені Горького (зараз — Драгоманова) і бути завідувачем Кабінету освіти дорослих Обласного інституту вдосконалення вчителів при Обласному відділі народної освіти. Працювала багато, бо, як і кожній жінці, хотілося одягатися не гірше за учнів, купувати книги, культурно відпочивати. Спектр її захоплень просто вражає, про що піднесено розповідає Олександр Свириденко: «У неї дуже широкий світ уподобань, хобі… Людина грає на музичних інструментах, цікавиться спортивними новинами й вболіває за «Динамо», водить свій автомобіль, захоплюється фото й кіномистецтвом». Так, Людмила Ісааківна й сама радісно розповідає про те, як проводила вільний час. За її словами, відвідала чи не всі спектаклі театрів імені Лесі Українки, імені Івана Франка, не могла пропустити концерти скрипаля Олега Криси. Любов до музики засвідчує масштабна домашня фонотека, до якої ввійшли твори В. Моцарта, Л. Бетховена, Ф. Шопена та інших авторів-класиків. А про футбол наша гостя говорить із неприхованою завзятістю та, як-то кажуть, із вогником в очах: «Ми з друзями замовляли таксі на чотирьох осіб і поспішали до Києва. Увесь матч водій чекав нас і потім за кілька годин ми поверталися до Черкас. Емоції зашкалювали!».

Людмила Прокопенко — надзвичайно амбітна людина, тому коли тодішній ректор Федір Боєчко запросив її очолити кафедру педагогіки в нашому університеті, вона не відмовилася від пропозиції. «Усе-таки педагогіка — це моє, — зазначає жінка. — Це був чудовий досвід, адже викладачі — не учні й студенти, а сформовані особистості, інколи марнославні, інколи надто заідеалізовані, але я жодного разу не почувалася непрофесіоналом. Цікаво й те, що мій колишній викладач став моїм підлеглим».

Педагогічний талант науковиці виявився й тоді, коли, обійнявши нову посаду, почала вивчати хобі, сімейний стан викладачів та їхнє ставлення до студентів. Вона мала правило: викладача треба порівнювати не з колегами, а з його особистим зростанням: що читав, де був і навіть скільки разів закохувався. Також уважала, що педагогом не можна назвати людину, яка не реалізує виховні та розвивальні завдання, взаємодіючи зі студентством. Усе, що Людмила Ісааківна вимагала від викладачів, вимагала від себе, наприклад, самостійно та відповідально розробляти курси лекцій. В учительській професії повинна бути система.

Минуло десять років плідної роботи на посаді завідувача кафедри. Безперервний рух уперед привів Людмилу Прокопенко до крісла проректора з навчальної роботи Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького. Тоді, завдяки діяльності педагога, в університеті ввели відвідування занять викладача колегами на основі діагностико-прогностичного підходу. Для складання річного плану проводили анкетування вчителів щодо того, над чим вони працюють і яка проблема їх турбує. «Ми прийшли до викладача на заняття, якщо він цього бажав. «Клепать» за недоліки може кожен, а от допомогти людині, підняти її трохи вище — не всім під силу», — розповідає науковець. Крім того, за її ініціативою створено унікальний музей видатного педагога Олександра Захаренка, її улюбленого педагога. Організовано також групу найкращих викладачів університету та області з біології, які видають збірники тестів до ЗНО й довідники з цього предмета. За словами Людмили Ісааківни, вона є зачинателем тестування в цілому, але заангажованого й непідробленого для вчителя чи учня.

«Університет — це моя альма-матер. Погоджуюся з Вольтером, що вчитель, як і актор, має вчасно піти зі сцени», — зізнається Людмила Прокопенко. — Своїм наступникам я передала непогану джерельну базу. Якби ще передати любов до науки внучкам, але одна з них захоплюється модою, а інша — експерт із ювелірних та мистецьких робіт у Бельгії», — ділиться сокровенним гостя.

У її життєписі — Франція, Німеччина, Італія, Грузія та інші країни, але особливо запам’яталася Фінляндія, бо саме там відбулася перша для викладачки міжнародна конференція. «Проте я б не змогла жити ніде, крім України, надто різний менталітет… Найважливіше, що тут поховані мої предки. Я щоп’ятниці приходжу на кладовище і звітую їм, як виконала план за тиждень», — розповідає гостя.

Зараз Людмила Прокопенко підтримує міцний зв’язок з університетом. Повсякчас відвідує колег, дає їм поради, у разі необхідності — допомагає. Жінка веде активний спосіб життя. «Часто збираємося з друзями. Слухаємо класичну музику. Але й тут я люблю, щоб усе було в порядковано. Спочатку слухаємо «Пісню про Матір» на слова Бориса Олійника, потім Квітку Цісик і наостанок — Моцарта. Тобто знову певна система. Нікуди не подінешся від неї», — каже Людмила Ісааківна.

Девіз її життя — «Бути ніжною (знаючи, із ким), бути сильною (в усіх аспектах) і бути ломикамінь — цілеспрямованою, системною, ніколи не обманювати». У цьому жінка схожа на свою улюблену письменницю Лесю Українку. Вона намагається наслідувати її впродовж усього життя. Як бачимо, у науковиці це гарно виходить. Адже всі її вихованці з усмішкою на вустах згадують ім’я Педагога. Педагога, який, виховуючи Людей у людях, не втратив із роками жаги до життя, а головне — людяності.

Ольга Гуржій, Тетяна Дзюменко
«Наш національний» №23, жовтень 2016