Цими днями відзначаються Дні Європи. Що це за дата — пояснюють науковці ННІ міжнародних відносин, історії та філософії, доценти Олена Сухушина та Олександр Овчаренко.

Існують два окремих Дні Європи: заснований Радою Європи (РЄ) — 5 травня і Європейським Союзом (ЄС) — 9 травня. Ідеї досягнення загального миру в Європі, об’єднання народів Європи для взаємовигідної співпраці протягом століть багаторазово висловлювались у європейській суспільно-політичній думці. Виникли десятки проєктів створення єдиної Європи. Однак потрібен був час, щоб остаточно визріли умови для такого об’єднання. Він настав після Другої світової війни.

Значне послаблення європейських країн у результаті війни і нове розділення континенту після неї, необхідність примирення колишніх ворогів, щоб не допустити нової війни, зробили конче необхідною проблему досягнення європейської єдності. Майже одночасно в різних країнах Західної Європи виникли рухи за об’єднану Європу. Першою спробою координації зусиль прихильників об’єднання став Конгрес Європи в м. Гаага (Нідерланди) 7–11 травня 1948 року. «Європа перебуває перед загрозою. Європа розділена, і величезна небезпека виходить із її розділення», — так починалося звернення, що його прийняв Гаазький конгрес і закликав до об’єднання. Однак, минув ще рік перед тим, як на Європейському континенті появилась нова міжнародна організація — Рада Європи, заснована 5 травня 1949 року. Вона є однією з найстаріших міжнародних організацій в Європі. До її складу входять 47 держав, у яких проживає понад 800 млн населення. Україна стала членом РЄ 9 листопада 1995 року. Згідно з розділом І Статуту Ради Європи, її метою є здійснення тіснішого союзу між учасниками організації для захисту та просування ідеалів і принципів, що були спільним надбанням, а також сприяння їх економічному і соціальному прогресу. Проголошена мета призвела до того, що поступово Рада Європи зосередилася на правових і правозахисних питаннях. Сьогодні мета РЄ визначається як побудова Європи без розділяючих ліній, заснована на принципах демократії, прав людини і верховенства закону (правової держави). Рада Європи є цілком самостійною організацією; вона не входить у систему Європейського Союзу. Відмінно від Євросоюзу Рада Європи не може видавати обов’язкові закони, однак ці дві міжнародні організації мають деякі загальні символічні атрибути, наприклад Гімн і Прапор.

Рада Європи не бере безпосередньої участі у розв’язані міжнародних конфліктів і реагує на них лише своїми резолюціями в гуманітарній галузі і моніторингом становища прав людини на територіях, що потерпають від міжнародних криз. Такі обмежені повноваження зводять роль РЄ в міжнародних конфліктах фактично лише до їх морального осуду. Свідченням цього, на нашу думку, є позиція РЄ щодо анексії Російською Федерацією (РФ) українського Криму і розв’язання нею війни на Донбасі. Так, 10 квітня 2014 р. Парламентська Асамблея Ради Європи (ПАРЄ) прийняла резолюцію з рішучим засудженням цих дій РФ та закликала Москву вивести свої війська з України і позбавила російську делегацію права голосу в ПАРЄ. Аналогічні резолюції приймалися протягом кількох наступних років. Загроза Москви припинити фінансові внески до РЄ і створення нею достатнього лобі в ПАРЄ призвели до того, що у червні 2019 р. вона прийняла резолюцію про відновлення участі російської делегації в роботі Асамблеї. Однак РЄ, як і раніше, засуджує агресію Росії проти України. 30 січня 2020 р. вона прийняла резолюцію, в якій закликала Російську Федерацію «повністю виконати Мінські угоди» і припинити підтримку «незаконних збройних формувань на Донбасі» та відмовитися від «незаконної анексії Криму, покласти край її військовому втручанню на сході України».

До керівних органів Ради Європи входять Комітет Міністрів, ПАРЄ і Європейський Суд із прав людини (Страсбурзький суд). Штаб-квартира Ради Європи розташована в м. Страсбург (Франція).

Друга дата — 9 травня — пов’язана з «планом Шумана», який започаткував економічну інтеграцію Західної Європи. Якраз цьогоріч виповнюється 70 років відтоді, як його було оприлюднено.

Створення Ради Європи 5 травня 1949 р. стало важливою подією в міжнародних відносинах, однак її рішення мали рекомендаційний характер, а вся її діяльність була ускладнена «холодною війною». Дальший розвиток західноєвропейської інтеграції міг відбуватися двома шляхами. За першим акцент падав на створення військово-політичного об’єднання за участю Західної Німеччини (ФРН). Було зрозумілим, що Західна Європа ще не готовою була для такої політичної і військової інтеграції на наднаціональній основі. Тому процес пішов за другим варіантом: з економічної сфери, щоб згодом включити і політичні інститути. Економічна інтеграція була покликана прискорити процес реконструкції, сприяти створенню в Західній Європі стабільної соціально-економічної ситуації, включити ФРН в західний блок і разом із тим забезпечити Франції деякі гарантії відносно її партнера-суперника. Брали до уваги також необхідність протидії Радянському Союзу і комунізму.

У цьому контексті оригінальний інтеграційний проєкт зародився у Франції. У розробці концепції європейського будівництва велику роль зіграв відомий французький «європеїст», у той час генеральний комісар планування у французькому уряді Жан Монне, якого називають ідейним батьком інтеграції Західної Європи в економічній галузі. Він підготував доповідь, що ввійшла в основу так званої «Декларації Шумана». Робер Шуман — міністр закордонних справ Франції, 9 травня 1950 р. заявив про рішучість Франції зробити перший крок до будівництва нової Європи і запросив Німеччину зіграти в цьому свою роль. Французький міністр закликав припинити тривале суперництво між Францією і Німеччиною, організувати спільне французьке-німецьке виробництво вугілля і сталі під управлінням вищого керівного органа. Об’єднання виробництва вугілля і сталі, — зазначав Шуман, — має незабаром призвести до створення спільних основ економічного розвитку, як першого кроку до федеративної Європи, і змінити долі тих регіонів, котрі тривалий час були виробниками військової продукції, тієї продукції, жертвами якої вони ставали частіше інших… Ця солідарність у сфері виробництва робить очевидним той факт, що війна між Францією та Німеччиною стає не просто немислимою, а й, по суті, неможливою».

У результаті переговорів і дискусій щодо «плану Шумана», в яких взяли участь керівники шести європейських держав, було підготовлено Договір про заснування Європейського об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС). Його учасниками стали Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди і Люксембург. Договір підписали 18 липня 1951 р. терміном на 50 років.

ЄОВС було по суті своїй наднаціональним інститутом. У його рамках дійсно вперше в міжнародну практику вводилися наднаціональні елементи через делегування країнами-учасниками частини свого суверенітету: вони зобов’язалися поставити виробництво вугілля і сталі під контроль міжнародного верховного органу, рішення якого ставали для них обов’язковими. Мито на товари, що вироблялися вугледобувною і металургійною промисловістю шести країн, мали бути ліквідовані на їх кордонах між собою з метою об’єднання економічних ресурсів учасників ЄОВС. Договір націлював на створення спільного ринку товарів і послуг видобутку вугілля і виробництва сталі. Крім того, члени ЄОВС зобов’язалися співпрацювати в здійсненні корінної реконструкції цих двох базових галузей економіки для підвищення їхньої рентабельності.

Створення ЄОВС визначило поетапний розвиток західноєвропейської інтеграції від окремих галузей до всього господарства, від економіки до політики. Діяльність ЄОВС була вельми успішною і в червні 1955 р. міністри закордонних справ країн-членів ЄОВС висунули нову ініціативу, спрямовану на створення єдиної Європи — поширення інтеграції і на інші галузі економіки.

 

Олександр Овчаренко, доцент кафедри всесвітньої історії і міжнародних відносин,

Олена Сухушина, заступник директора ННІ міжнародних відносин, історії та філософії