У Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького триває проєкт «ЧНУ — 295 днів війни».

Рівно 295 днів тому росія почала повномасштабне вторгнення в Україну і змінила життя кожного українця.

За ці дні ми переоцінили багато речей та дізналися чимало нового. Українська нація — міцніша, ніж здавалося. Ворог не такий вже й страшний, якщо ти справді любиш свою землю.

Ми запропонували нашим викладачам, аспірантам, студентам, працівникам дати відповідь на чотири питання, які сьогодні хвилюють усіх українців.

Попри непрості виклики освітній процес у Черкаському національному триває у змішаному форматі, з дотриманням вимог безпеки. Про те, як викладачам вдається організувати освітній процес в умовах війни, звідки черпає сили та про що мріє після перемоги, розповідає у відео директор ННІ природничих та аграрних наук Максим Гаврилюк.

 — України чи закордон і чому?

— З початком війни відповідь була однозначна — тільки в Україні. Тому з перших днів війни разом з моїми колегами, викладачами, разом з друзями шукали можливість допомагати Збройним Силам України. Ці дні були дуже напружені морально, тому ми готувались до зустрічі ворога і в Черкасах. Будували захисні споруди, брали участь в інших роботах і шукали можливість в будь-який спосіб допомагати армії.

— Як війна змінила Ваше життя?

— З одного боку, здається, що воно не змінилося, тому що ми, як і раніше, працюємо в університеті, з іншого боку, не вірно було б стверджувати, що воно не змінилося. Зміни колосальні, тому що, я буду говорити не тільки про себе, а про викладачів ННІ природничих та аграрних наук, на першому місці була й залишається допомога Збройним Силам України. Вільний час ми приділяємо цьому, постійно збираємо кошти. Після перших стресових тижнів стало зрозумілим, що безпосередню участь у війні бере лише частина українців. Інша частина продовжує жити відносно мирним життям. Тому наше найперше завдання все ж таки навчати студентів, тому що молодь повинна навчатися. 14 березня в університеті було відновлено навчання, хоча на першому етапі були запитання від окремих студентів і деяких викладачів: «Як можна навчатись під час війни?». Ми приділили чимало зусиль, щоб відновити навчання в такому дистанційному режимі, адже частина студентів перебувала закордоном, частина — вдома. Я дуже радію, що ми змогли повноцінно завершити навчальний рік. А з початком нового навчального року ми побачили, що дистанційне навчання має свої суттєві недоліки. Студента-фахівця природничих спеціальностей дуже важко підготувати без навчання в аудиторіях, тому всі наші зусилля були спрямовані на те, щоб переконати студентів повертатись до навчання в університет. І, таким чином, практично всі лабораторні заняття другого-четвертого курсів, магістрів проходили тут, в університеті. Перший курс навчався в стінах університету повністю і це дуже добре, тому що вони повноцінно могли навчатися. Але ми пам’ятаємо труднощі, з якими ми стикнулися уже в цьому семестрі, зокрема це регулярні повітряні тривоги. Коли нерідко я, наприклад, викладач дисципліни, мусив переривати пару, ну і залежно від того що це за пара, якщо небагато студентів, то брав ноутбук, спускався з ними в сховище і там продовжував навчання; якщо це лабораторне заняття, на превеликий жаль, його приходилося припиняти й переносити на інший час, тому що в сховищі лабораторне заняття провести неможливо. Новим викликом для нас було відключення електрики, в зв’язку з тим, що росіяни руйнують нашу енергетичну систему. У зв’язку з цим усі викладачі уже підлаштовувалися під цей режим. Я дивився, якщо в цей проміжок часу може зникнути світло, то або на цей час ми ставимо лабораторне заняття і його можна провести якраз в аудиторії, або, якщо це лекція, то заряджаємо наперед ноутбук і теж проводимо його в аудиторії, тому що дистанційно провести його неможливо. Загалом навантаження дуже зросло на всіх викладачів університету, в тому числі й нашого інституту. Тому заняття зазвичай проходять в такому форматі: я приходжу на пару, там сидить певна кількість студентів, ми наживо з ними працюємо. Водночас я вмикаю камеру і під’єднується частина студентів, які не мають змоги бути присутніми, тому що вони десь далеко. Крім того, є студенти, які взагалі за кордоном або з інших причин не змогли під'єднатися до цього заняття і вони виконують це завдання онлайн. Таким чином фактично викладач нерідко двічі проводить заняття: в аудиторії й з тими, хто онлайн та індивідуально, перевіряючи роботи тих, хто надсилає пізніше. Та головне в нашій роботі — це якість навчання, тому йдемо назустріч студентам і намагаємось робити так, щоб вони завершили не тільки цей семестр, а й продовжили навчання. Тобто все зараз підпорядковано декільком цілям: допомога армії та підлаштування під такі умови, які ми на сьогодні маємо. Я, наприклад, згадую, коли ми запланували засідання вченої ради інституту, перед початком прозвучав сигнал повітряної тривоги. Хто був в університеті, спустилися в сховище й там уже проводили вчену раду. Тобто підлаштовуємося і все проводимо, що мусимо робити в таких непростих умовах.

— Звідки черпаєте сили?

— Звісно, дуже важко відволікатися від думок про війну, про тих воїнів, які дають нам змогу сьогодні працювати. Надихає, напевне, все ж таки робота, тому що, коли ти занурюєшся в навчальний процес, відволікаєшся. Також надихає спілкування з близькими, з друзями. Також наукова діяльність і регулярне зайняття спортом.

— Яку мрію хочете здійснити після нашої перемоги?

— Думаю найголовніша мрія всіх нас — це зараз сама перемога, це те, про що ми всі мріємо. Що буде після перемоги? Ну я думаю, що для мене хотілося б повернутися до подорожей як по Україні, так і закордоном. Повернутися до наукових експедицій, які сьогодні здійснювати неможливо. Тому бажаємо нашим воїнам перемоги! І всім нам!

 Пресслужба Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького