Ще вчора студенти, а сьогодні — випускники Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького 2021 року. Для них роки під час навчання були часом розвитку, реалізації, формування себе як особистості, пошуків, кардинальних змін, нових знань, отримання досвіду. До «найкращих років» жоден не залишився байдужим. То що ж змінилося під час студентства і як на це повпливало навчання у ЧНУ, розповіла в інтерв'ю випускниця ННІ української філології та соціальних комунікацій Анжеліка Музиченко. 

— Порівняй себе, випускницю ЧНУ, із собою ж, абітурієнткою, яка тільки-но дізналася, що вступила до університету. Які твої риси з часом змінилися? Які очікування виправдалися, а що виявилося ілюзією?

— Це дійсно кардинально різні люди. Першокурсницею я була ще несформованою особистістю. Завдяки навчанню на кафедрі журналістики, реклами та PR-технологій я отримала знання, професійні навички, які додали мені впевненості в собі. Також я виховала в собі жорсткість характеру, стала більш організованою. По своїй натурі я — реаліст, тому очікувала, що на навчанні і в професії може бути важко. Усе так і виявилося, адже я рано пішла працювати за фахом, і ці дві паралелі розвивалися одночасно.

— Де ти зараз працюєш? Які професійні навички, що ти отримала під час навчання, тобі знадобилися?

— Бувши другокурсницею, я пішла працювати на телебачення, ще нічого не знаючи про цю сферу, адже за навчальною програмою ми мали вчити телевізійну журналістику тільки з 3-го курсу. Спочатку працювала журналістом і ведучою прямих ефірів на «UA: Черкаси», згодом — рік пропрацювала на «ВІККА» у новинному відділі. Нині потрапила до команди черкаського порталу новин «City News». Тут я отримую новий досвід, адже, крім обов'язків журналіста, я виконую роботу рекламника, таргетолога. Тут усе в комплексі, і дійсно, журналіст — це універсальний працівник. Ці професійні навички я й отримала в університеті, викладачі подавали різні напрями медіа, тепер я це використовую. Моя нинішня керівниця задоволена, адже я можу все: і статтю написати, й оголошення створити тощо.

— Чи продовжуєш ти рухатися в тому напрямку на професійній ниві, який планувала ще на початку першого курсу?

— Насправді вподобання залишилися незмінними. Я відразу відчула, що душа «тяготить» до телебачення. Мені подобаються емоції в кадрі: і героїв, і свої. Зараз працюючи в онлайн-медіа, я не так кайфую, як від роботи з камерою. Згодом, думаю, повернуся до телебачення в більших масштабах.

— Твої найбільші здобутки під час студентських років.

— Мій найголовніший здобуток полягає в тому, що я знайшла себе відразу і попри складнощі продовжую йти до своєї мети. Адже протягом навчання і реалізації себе в журналістиці було чимало перепон: постійне навчання, через втому від якого багато хто перестав бачити себе в цій складній професії; досвід роботи, який показав, що журналіст має ненормований графік і не завжди задовільну зарплату. Попри це я не переставала щиро любити журналістику. Я не зламалася, адже розуміла, що навчання і робота — це трішки різні речі, тому треба спробувати все, а потім вирішувати. Я навчилася жити в досить швидкому темпі, опанувала навички тайм-менеджменту, змогла гармонійно поєднати навчання, роботу, особисте життя і хобі. І це завдяки університету. 

Щодо професійного шляху, то пишаюся тим, що так швидко вчуся. Я абсолютно нічого не вміла, навіть говорити нормально, коли йшла на «UA: Черкаси». Але я так сильно хотіла, що мене не тільки взяли на роботу без досвіду, а й уже через місяць пустили в прямий ефір. Це велика відповідальність, і я приклала максимум зусиль, щоб керівництво в мене повірило. Мені всього-на-всього 20 років, але я вела ефір з п'ятим президентом України Петром Порошенком, із шоу-меном, ведучим Євробачення і моїм особистим взірцем у світі шоу-бізнесу Сергієм Притулою. Це були повноцінні 30-хвилинні ефіри, де я координувала розмову.

Мені вдалося знайти спільну мову з Петром Порошенком. І найціннішим спогадом для мене є його коментар після запису — показуючи свій фірмовий жест вказівним пальцем він мені сказав: «Я впевнений, що в тебе велике майбутнє». Мороз по шкірі, коли усвідомлюєш, що почула таку похвалу від поважної людини, яка керувала нашою країною.

— На твою думку, викладач може стати справжнім другом? Які в тебе були стосунки з викладачами?

— У професійному плані викладач може бути другом стовідсотково. Викладачі за характером всі різні й, аби бути в теплих стосунках, треба зуміти до кожного знайти свій підхід. У мене розвинена емпатія, адже мама — психолог, та і я мріяла в дитинстві ним бути. Я можу знайти спільну мову, тому мої стосунки з викладачами були на хорошому рівні. Вони завжди йшли на поступки, а я намагалася виконувати обіцянки. Невеличкі складнощі виникли вже на 4-ому курсі. Тоді у мене був важкий період, пов'язаний з роботою, і я стала менше часу приділяти навчанню. Звичайно, деякі викладачі змінили ставлення на більш «холодне».

Тому я не згодна з виразом «Спочатку ти працюєш на заліковку, а потім вона — на тебе». Авторитет з часом псується, якщо його не підтримувати. Стосунки з викладачами були прекрасними, але це теж — своєрідна праця. 

— Чи продовжиш ти спілкування з одногрупниками після завершення навчання?

— Наша ситуація, мабуть, не є винятком. На першому курсі, бувши наївними і юними, ми часто проводили час разом. Нас об'єднувало те «нове», у яке ми потрапили. Та з часом ми виросли, почали працювати за спеціальністю, і часу на спільне дозвілля не вистачало. Я добре спілкуюся з одногрупниками, в інстаграмі на розповіді відповідаю (сміється), а от справжніх щирих стосунків, на жаль, не знайшла саме в університеті. 

— Твій найяскравіший/найкумедніший спогад зі студентського життя?

— Напевно, це перші тижні навчання. Ми тоді готувалися до щорічного журналістського свята «Акули пера» разом з кураторкою Оленою Миколаївною. Панувала дружня атмосфера, ми були юними, передчували свято, нові знайомства, були готові показати світу, які ми круті. Загалом я була активною студенткою, працювала в інститутській пресслужбі, була учасницею студентської ради. Завдяки цим подіям моє життя було насиченим, але найяскравішого спогаду виокремити не можу. Мабуть, пам'ять трішки підводить, бо маю яскраве життя і якби я все пам'ятала, мозок вибухнув би.

— Якби ти мала можливість повернутися в минуле, то що ти змінила б?

— Абсолютно нічогісінько. Я не жалкую ні про жоден свій вчинок. Я вірю в долю і карму. Кожна людина — сама творець своєї долі. Кожна моя дія створила сьогоднішню реальність. Навіть якщо було важко, я продовжувала йти, бо розуміла, що через певний час я зрозумію, чому все так сталось. Я була впевнена, що результати мені сподобаються. Я нічого не змінювала б, але водночас і не хотіла б повертатися у минуле.

Мені подобається моє теперішнє, але я дякую минулому за досвід. 

— Твій меседж першокурсникам.

Насамперед кайфувати від студентства в глобальному сенсі цього слова. Не хвилюватися через негативні бали, не боятися важких завдань, просто кайфувати. Ще потрібно якомога раніше відчути, чи це «твоя» сфера. Якщо ні — не бійся вчасно її змінити, вчитися треба не заради диплома, а для душі. Якщо сфера подобається — тоді спробуй попрацювати за фахом, аби зрозуміти краще всі тонкощі професії. І не забудь подружитися  з викладачами. 

БЛІЦОПИТУВАННЯ

— Студентські роки – найкращі роки. Погоджуєшся з цим твердженням?

— Студентські роки — найкращі, тому що це наша молодість. Абсолютно, безперечно. Але це і важкий період становлення, тому згодна на 90%. 

— Пора студентства – це … (три слова-асоціації)

— Безтурботність, емоції і становлення особистості.

— Якби у книги був сюжет твого життя (твоїх студентських років), то яку назву мала б книга?

— «Альма матер: маленькими кроками до великої мрії».

— П’ять слів, з якими в тебе асоціюється Черкаський національний університет?

— Фаховість, рівень, масштабність, удосконалення, розвиток. Усі слова, що означають якусь дію, рух уперед, досягнення мети, цілеспрямованість тощо. Крутий університет.

— Улюблений афоризм (твоє кредо).

— Перше — «Далі більше». Вираз перегукується із назвою книги, адже по життю я рухаюся маленькими кроками до цілі, і з кожним наступним етапом у житті я отримую все більше і більше. Друге — «Життя завжди дає підтвердження нашим переконанням». Це справді так, людиною рухають її думки. Моя думка сильна, все, що я можу подумати, здійснюється.

— Твій найбільший страх. 

— Насправді конкретних страхів немає, адже я дотримуюся думки, що все залежить тільки від мене. У мені дуже багато життєвої енергії, яку я отримую від спілкування з людьми, улюбленої роботи тощо. Я дійсно дуже люблю своє життя.

Я не боюся зламатися, бо вірю, що Всесвіт дає нам лише ті випробування, які нам під силу пережити.

Але я боюся втратити життєву енергію, яка рухає мною, загубити свої амбіції, розчаруватися, втратити віру, словом, — себе. 

— Твоя найсміливіша мрія.

— Враховуючи свою реалістичну натуру, переформулюю на «найглобальнішу ціль». Я вірю, що в кожної людини є певне призначення. Я відчуваю, що моє — просвітницька місія. Я обрала журналістику, бо можу її інструментами впливати на аудиторію. Хочу досягнути такого рівня, аби мене знали, слідували моїм порадам, довіряли моєму досвіду. Звучить пафосно, але я так відчуваю серцем.

— Що треба робити, аби бути щасливою людиною?

— Дійсно, більшість людей нещасливі, бо не вміють жити. У моєму розумінні жити — це просто жити тут і зараз. Ти рухаєшся, розвиваєшся і кайфуєш від цього.

Жити теперішнім, але з думками про майбутнє.

Я сформувала для себе такий «секрет щастя», коли знайшла себе. Тому також можу порадити пробувати себе в усьому, щоб якнайшвидше зрозуміти себе, а потім вже — насолоджуватися процесом. 

Бажаємо успіху Анжеліці і сподіваємося, що розмова буде корисна і для «студентів-початківців» Черкаського національного університету!

Пресслужба Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького

Фото з особистого архіву Анжеліки Музиченко