Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького відзначає 300-річчя Григорія Сковороди. Професор кафедри української літератури і компаративістики, доктор філологічних наук Василь Пахаренко досліджує постать видатного українця з точки зору його геніальності:
Григорій Сковорода, вочевидь, був першою виразно й безсумнівно геніяльною постаттю в українській культурі Нового часу, що зуміла вповні зреалізувати себе.
2. Отже, Сковорода – геній. Тому з’ясуймо насамперед, у чому суть цього вельми складного й багатогранного поняття. Я б окреслив його так: генієм є людина, яка зуміла максимально активізувати, зреалізувати в собі духовний потенціял. Пригадаймо вже значення самого слова: genius у перекладі з латини – дух. А дух, за, мабуть, найбільш точним визначенням, підкреслю, україноцентричного філософа Миколи Бердяєва, – це вільна творча енерґія, яка приносить у цей світ свободу і сенс.
Геній приходить у світ з метою, власне, рятувати його. Він показує можливість зрівноваження найгостріших, на перший погляд цілком нездоланних суперечностей, допомагає налагоджувати взаєморозуміння, діялог людини з собою, зі своїм народом, із людством, Усесвітом, Богом. Відкриває нам таки ж свободу і сенс буття. Як точно зауважила Ліна Костенко, геній «вивозить з бруду цей потворний час».
Від таланта, просто майстра генія відрізняють найбільше стосунки з часом. Талант підкоряється поглядам, смакам, традиціям свого часу, середовища. А геній підкоряє собі час, змінює епохи. Щоправда найчастіше не одразу. І платить за це дуже велику ціну. Тому трапляється такий парадокс: просто талановиті люди нерідко бувають у свою епоху значно популярніші, відоміші. Визнання ж до генія приходить пізніше, уже після нього, коли змінюється (завдяки і йому) доба.
3. Чому ж саме Сковороді, цьому «скромному старчикові у простій одежі і без власного дому», випало стати генієм? І в чому полягає його геніяльність, його заслуга перед людством?
Бачаться насамперед дві спонуки.
1. Давно вже помічено, що бувають епохи геніїв і епохи талантів. Бароко, коли жив Сковорода, було добою геніїв. Бо визначальні цінності цієї доби – перевага індивідуального над загальним, чуттєвого над раціональним (розумовим), особистости, прав людини над інтересами суспільства, держави. На відміну, скажімо, від класицизму, який розвивався (на Заході) майже паралельно, але мав рівно протилежні уподобання.
Найбільший же здобуток бароко – це, за Д. Чижевським, – успішна спроба синтези, поєднання цінностей середньовіччя і ренесансу, християнського і античного світів. Отже, це пошук діялогічної моделі світосприймання, тринітарної на противагу узвичаєним бінарним.
Серед виразно геніяльних постатей барокової доби – Блез Паскаль, Джамбатиста Віко, Жан-Жак Руссо і, безсумнівно, Григорій Сковорода.
2. І друга спонука – сама вдача цього чоловіка. Ознайомившись із життєписом Сковороди, переконуємося, що він належав до інтровертного психотипу, мав філософсько-екзистенційний склад мислення, вільнолюбну безкомпромісну натуру. Як довідуємося з «Пҍсні 19-ї», із багатьох інших творів, Григорій, попри досить прихильну долю, «измлада» глибоко переживав екзистенційну тугу, нудьгу:
Ах ты тоска проклята! О докучлива печаль!
Гризешъ мене измлада, какъ моль платья, какъ ржа сталь.
Такий екзистенційний стан, напевно, й не дозволяв Сковороді покірно вписатись у «нравъ и права» свого часу і середовища, не давав спокою. Момент самовизначення, очевидно, настав восени 1758 р., коли Григорій працював домашнім учителем у дідича Степана Томари у нас на Черкащині, в селі Коврай.
Тоді з’явився «Сон» – програмовий твір у формі сну, в якому автор умотивовує своє неприйняття штибу життя всіх тогочасних суспільних станів (і панівних, і пригноблених). Пильно оглянувши різні рівні «світу-театру», Сковорода обрав своє місце – інока (себто іншої людини, яка мовила світові «ні»). І то не звичного, офіційного ченця, а світського, незалежного. Так зазвичай і роблять генії – іґнорують узвичаєні норми, кліше свого часу й середовища.
4. Які ж познаки геніяльности в шуканнях Сковороди? У світопізнанні ХУІІІ ст. уже досить виразно виокремились і запанували дві войовниче протилежні крайності – філософія ідей і філософія речей. Наступні століття тільки посилили цю боротьбу крайнощів, призвівши зрештою до жаху тоталітаризму і примітивности суспільств споживання.
Сковорода ж, як і належить генієві, інакше подивився на проблему, зосередився на третьому, головному і єднальному складникові цієї опозиції – на людині. Він (задовго до романтиків) здійснив антропологічний поворот в европейській теологічній і філософській традиції. Оце і є найвищий здобуток нашого генія.
Прикметно, що цим же шляхом пішли й інші генії доби бароко, яких я згадував. І що важливо – найчастіше зовсім незалежно один від одного. До речі, – що також закономірно, – сучасники так і не прийняли, не зрозуміли більшости їхніх ідей. Належну високу оцінку й розвиток вони отримали пізніше – у час романтизму та модернізму.
5. Український геній навдивовижу точно розкрив природу людини. Буття суперечливе, а тому й людина. У ній борються душа й тіло. Але, – переконує Сковорода, – існує спільна основа, суть – це дух, який животворить. Це Бог. Проте яка ця основа? Як з нею співіснувати?
І тут наш мислитель знову протиставляє себе двом панівним традиціям – агностикам і гностикам (адже таки - інок). Бог у цілості своїй непізнаванний для людини («высочайшее существо свойственнаго имени не имҍетъ»). Так, усе створене – тільки тінь, але тінь самого Творця. І насамперед людина. Вона створена за образом і подобою Бога. Отже, пізнаючи людину, пізнаватимеш і Творця. Уже хоч би «самого себе хорошенько узнаешь, изволь знать, что однимъ взоромъ узнаешь и Христа». Таким чином, шлях до богопізнання пролягає через самопізнання, осягнення своєї екзистенції («истиннаго въ себҍ человҍка»). Бо «истинный человҍкъ и Богъ есть тожде».
6. Отаке екзистенційне богопізнання допомогло Сковороді вибудувати рятівну програму дій для людини – свою цілісну педагогіку.
У чому її суть? Людина народжена для щастя, і вона має бути щасливою і прагне цього понад усе. Та найчастіше не знає, як цього досягнути. Звідси й намагання передовсім навчити премудрости щастя. Щастя для людини, – наполягає мудрець, – у наближенні до Бога. На це здатен кожен із нас.
Але є два ступені людського розвитку – тілесний і духовний. Доки ми залишаємося суто тілесними, доти й нещасні – раби своїх інстинктів, страхів, земного зла. Тільки стаючи духовною, подивившись на себе «оком віри», людина здобуває свободу і щастя, набуває змоги сягати безмежности, ширяти вільним духом у висоту й глибину буття, входить в органічну єдність із Богом.
Ось чому перше, що має зробити людина на шляху до щастя, – пізнати себе. Щастя твоє у тобі самому – пізнавши себе, пізнаєш усе, а не пізнаєш себе – ходитимеш у темряві й боятимешся там, де страху й не було. Пізнавати себе й Бога людина може тільки серцем. Пізнаючи ж себе, вона починає жити серцем.
Звичайно, це кордоцентризм, але специфічний, бароковий. Якщо пізніший, романтичний здебільшого протиставлятиме емоцію раціональному, то сковородинівський, бароковий кордоцентризм шукає гармонію, взаємодоповнення цих первин, підкреслюючи водночас ієрархійний зв’язок емоційного як змісту, мети і розумового як форми, засобу.
У тлумаченні Сковороди, серце – це неповторний, богоподібний дух людини, те, що трохи згодом назвуть екзистенцією: «Безодня є дух у людині, який ширший од усіх вод і небес»; «Серце твоє є голова зовнішностей твоїх». Ідея серця як екзистенції людини теж виразно геніяльна.
Отож потрібно прагнути обожнення себе, і це справді можливо, бо істинна людина тотожна Богові у своїй істоті, своєму серці. Звідси, вочевидь, і виростає центральна в українській та україноцентричній християнській філософії ідея Боголюдини.
Що ж людина відкриває, пізнаючи себе і Бога в собі, тобто що є першоосновою світу, рушієм життя? Це – любов: «Серце – корінь життя і обитель вогню і любови» [3, с. 69]; «Що є приємнішим, солодшим і цілющішим за любов? Хіба всі дарунки, навіть янгольська мова, не ніщо без любови? Що дає основу? Любов. Що творить?
Любов. Що зберігає? Любов, любов. Що дає насолоду? Любов, любов – початок, середина і кінець»; «Царствіе Божіе внутрі насъ. Щастіе въ сердцҍ, сердце въ любви, любовь же въ законҍ вҍчнаго» [4, с. 196]. Якщо хочеш, щоб тебе любили, полюби сам, бо «любов викликається любов’ю». Хто любить, той і щасливий.
Коли людина осягає себе, пізнає велику науку любови і смирення, вона усвідомлює, що її покликання – у праці-творчості – захопливій, умілій, прекрасній, такій, що з найпримітивнішого творить досконале. Такою може стати лише праця за покликанням, під час якої людина реалізує закладені в неї здібності: «Якщо ти усвідомлюєш, для чого ти народжений, і працюєш з приємністю, ти щасливий».
7. Такою ж екзистенційно спрямованою була й суто поетична творчість Г. Сковороди. Саме це дає вагомі підстави Ю. Барабашеві називати його «першим українським ліриком в істинному сенсі цього поняття». «Хоч і які відчутні ще в збірці “Сад божественних пісень” старі впливи, все ж разом з нею в українську поезію прийшла й міцно закорінилася якісно нова риса – прийшла тема людської особистости як вартісного, самоцінного чинника, її неповторної, індивідуальної долі.
Загалом, вивчаючи світосприймання мислителя, не перестаєш дивуватися – наскільки разюче перегукуються його ідеї, осяяння з думками, відкриттями геніїв інших народів та епох. І водночас – наскільки суто українська й самобутня ця картина світу.
Та є ще одна важлива обставина. Для того, щоб зреалізувати свою надмету, кожному генієві потрібно достукатися до умів і сердець якомога більшої кількости людей. Сковороді й колись було, і зараз зробити це особливо складно. І через мовностильовий бар’єр (тут мислитель, на жаль, піддався ще сильній у ХУІІІ ст. середньовічній традиції). І через загребущість імперії до надбань колонії. І через атеїстичні упередження.
У цій ситуації особлива роль учителя, наставника, посередника, який допоможе сучасній людині наближатися до Сковороди, осягати його ідеї. А значить пізнавати себе, світ, Бога, відбуватися і ставати щасливою.
Василь Пахаренко, професор кафедри української літератури і компаративістики