Проєкт «Видатні уродженці Черкащини» стартував у Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького.

Він приурочений до 70-річчя Черкаської області. На Черкащині у всі історичні періоди народжувалися люди, які відігравали надзвичайно важливу роль в історії та культурі України, у формуванні світогляду українців. Є постаті всесвітньо відомі — такі, як Тарас Шевченко, Богдан Хмельницький, Іван Піддубний. Але надзвичайно багато й тих, пам’ять про кого століттями стирала російська імперія та її правонаступник, тоталітарний срср. Є також ціла когорта фахівців своєї справи, які подвижницькою працею зробили внесок у розвиток Черкащини. Усі вони є нашою історією і заслуговують на те, щоб їх знали нащадки й сучасники.

Саме з цією метою науковці ЧНУ ім. Б. Хмельницького постійно досліджують діячів історії та культури рідного краю і діляться цими дослідженнями. Їхні напрацювання зможете знайти у рубриці «Видатні уродженці Черкащини».

До вашої уваги — тези  Григорія Голиша, директора наукової бібліотеки ім. Михайла Максимовича.

Шлях Юхима Гедзя до Голгофи

Завжди терновий вінець буде кращий, ніж царська корона.

Завжди величніша путь на Голгофу, ніж хід тріумфальний.

Леся Українка

 За літературний псевдонім він обрав собі назву дуже кусючої комахи – «Ґедзь». Це цілком відповідало одному із основних жанрів багатогранної творчості Юхима Гедзя, яким була в’їдлива сатира на злобу дня. Він є нашим земляком із Золотоноші й репрезентує одну із безлічі жертв «розстріляного відродження» 1930-х років. Пропоную побіжний огляд життя і творчості знаного краянина, ім’я якого повернули в духовне сьогодення насамперед завдяки пошуковим студіям відомого літературознавця, професора нашого університету Володимира Поліщука.

На жаль, про життя письменника збереглося досить мало відомостей. Олексій Васильович Савицький (таким було його справжнє ім’я) народився 18 (30) березня 1897 року (за деякими даними – 1896 року) в повітовому містечку Золотоноша, тоді Полтавської губернії. Зростав у родині місцевого теслі й разом зі своїми рідними потерпав від постійних нестатків. Закінчив земську школу, змалку заробляв на хліб насущний. Вже за радянської влади зробив дещо несподіваний як для «пролетарських» часів вибір: подався на навчання до Державного музично-драматичного інституту (м. Київ).

Повсякдення майбутньої знаменитості утім здебільшого було доволі рутинним: він був службовцем різних установ місцевого самоврядування, а розпочав трудову кар’єру ще в дореволюційні часи на скромній посаді земського писаря. Настільки це було можливо, дистанціювався від усіляких політичних перепетій і зберіг свій позапартійний статус.

Уже в юному віці відчув поклик високого й вічного, а відтак  розпочалася його літературна творчість. Вірші, гуморески та проза Олексія Савицького з’являлися від 1923 року на сторінках журналів «Плужанин», «Всесвіт», «Знання», «Нова громада», «Сільський театр», «Червоний перець» та ін. Молодий письменник у грудні 1924 року став одним із фундаторів Золотоніської філії Спілки селянських письменників «Плуг». Як слушно відзначають літературознавці, гумористично-сатирична творчість Юхима Ґедзя 1920-х років виявила не тільки оригінальність літературного хисту, а й певну залежність від таланту Остапа Вишні (Губенка). Утім з часом майстер слова виробив свій власний творчий почерк. Уже після здобуття літературного імені він перебрався до на той час столичного Харкова.

Чи не найбільш плідним у творчій біографії Юхима Гедзя-Савицького стало п’ятиріччя від 1927 до 1931 року Саме тоді, мов з рогу достатку, посипалися й побачили світ майже всі його основні збірки творів: «Автор Троянденко», «Буває й таке» (обидві — 1927), «Принципіяльно», «Троглодити» (обидві – 1929), «Завзятий середняк» (1929; 1930), «Бубна-козир», «Конкурс на гопак», «Ті ж і Мирон Гречка», «Столичний гість» (усі – 1930) «Перший іспит» (1931) та ін. Вражає тематичне розмаїття цих творів: минувшина, мисливські бувальщини, викриття бюрократів-чиновників, протистояння «старого» і «нового» світу, гендерні проблеми, дозвілля, культура, спорт, література тощо. Все це засвідчує громадянську небайдужість письменника, щире прагнення долучитися до творення більш досконалої моделі життя й соціуму всебічно й гармонійно розвинених людей. При цьому літературний достойник вдавався до різних жанрово-видових форм творів: гуморесок, гумористичних оповідань, нарисів, оповідок, фейлетонів тощо. Зрештою, Юхим Ґедзь звертається й до такого високого рівня літературної творчості, яким є драматургія, хоча його доробок в цьому жанрі менш помітний. Це були драми, комедії, водевілі, драматизовані гуморески, зокрема: «Віз ламається – чумак ума набирається» (1928; 1929; 1930), «Надія», «Секретар пухтресту», «Шевченкова мова» (усі – 1929), «Комедії» (1931). Хоча драматургія Юхима Ґедзя за художнім рівнем дуже програє його прозі.

Від 1932 року рельєфно простежується нисхідна траєкторія творчості письменника. Так, його збірка «Тихою сапою» (1933) та п’єса «Молодість» (1936) переконливо засвідчують певну творчу втому митця, схильність до надмірного соціологізму й публіцизму. Можливо, це було пов’язано із синхронними тому часу трагічними подіями голодного мору 1932 – 1933 років, розкручуванням пекельного маховика сталінських репресій. А ще – з недобрими передчуттями, які зрештою не обманули Юхима Гедзя.

…Це сталося темної пізньоосінньої ночі 1936 року: до будинку, де мешкав письменник, під’їхав «чорний воронок» (так називали арештанські автозаки) і за мить Юхима Гедзя заарештували. В дусі тих страшних часів йому висунули безглузде звинувачення у приналежності до української терористичної організації. А потім були пекельні дні і ночі виснажливих допитів і тортур, та харківські енкаведисти, схоже, зі своїм диявольським завданням не справилися, бо письменник спростовував усі звинувачення. Тоді його перевезли до київської катівні, додавши ще й ярлики «націоналіста», «троцькіста-зінов’євця», «фашиста» і тамтешні єжовські посіпаки довели справу до логічного завершення, вибивши з Юхима Гедзя «зізнання». До нього було застосовано найвищу міру «соціалістичного захисту» – розстріл; життя нашого земляка обірвалося у полудень літа, 15 липня 1937 року. Отак до його вінця лаврового додався ще й вінець терновий, а зійшов майстер літературного слова на мученицьку Голгофу на своїм 40-ім році життя.

За лихозвісною традицією репресивної доби жертвами цієї трагедії стали й члени родини Савицьких. Дружина-вдова письменника Віра Михайлівна на довгі роки опинилася в таборах далекого Магадану, а син Віталій також зазнав переслідувань і обмежень як «член сім’ї ворога народу». Лише в 1958 році справа Юхима Гедзя була переглянута, вирок 1937 року було скасовано й золотонісця реабілітували посмертно.

Чи ж віддано належне пам’яті відомого митця в рідній Золотоноші? З прикрістю слід констатувати, що в цій сфері зроблено небагато. Його ім’ям (щоправда, справжнім – Олексія Савицького) названа одна із окраїнних вулиць міста Золотоноші, а в місцевому краєзнавчому музеї є дуже скромна експозиція, присвячена Юхиму  Гедзю.