Проєкт «Видатні уродженці Черкащини» стартував у Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького. Він приурочений до 70-річчя Черкаської області.
На Черкащині у всі історичні періоди народжувалися люди, які відігравали надзвичайно важливу роль в історії та культурі України, у формуванні світогляду українців. Є постаті всесвітньо відомі — такі, як Тарас Шевченко, Богдан Хмельницький, Іван Піддубний. Але надзвичайно багато й тих, пам’ять про кого століттями стирала російська імперія та її правонаступник, тоталітарний срср. Є також ціла когорта фахівців своєї справи, які подвижницькою працею зробили внесок у розвиток Черкащини. Усі вони є нашою історією і заслуговують на те, щоб їх знали нащадки й сучасники.
Саме з цією метою науковці ЧНУ ім. Б. Хмельницького постійно досліджують діячів історії та культури рідного краю і діляться цими дослідженнями. Їхні напрацювання зможете знайти у рубриці «Видатні уродженці Черкащини».
До вашої уваги — тези доктора філологічних наук, професора, завідувача кафедри української літератури та компаративістики Володимира Поліщука:
Із перших класиків
До 225-річчя з дня народження Петра Гулака-Артемовського.
Зовсім недавно, всього два роки тому, Україна відзначила 200-літній ювілей композитора і співака Семена Гулака-Артемовського, автора першої української опери «Запорожець за Дунаєм». А рік, що розпочався, позначений двома вельми поважними ювілеями іншого представника цього ж роду – хрестоматійно відомого письменника Петра Гулака-Артемовського, Семенового дядька: 27 січня виповнюється 225 літ із дня його народження, а 13 жовтня мине 150 років із часу його відходу у вічність. Природно, про Петра Петровича варто згадати хоча б із причин ювілеїв, хоча він, безперечно, цікавий і іншими речами – і як один із перших класиків нового українського письменства, і як особистість, інтегрована у свій час і чимось відкрита в майбутнє, власне, – незабутня, бо не заслуговує на забуття.
Не так і багато написав письменник (поет, байкар, перекладач) Петро Гулак-Артемовський, і вивчена його творча спадщина, здається, всебічно, але інтерес до його слова й постаті не вистигає. Із багатьох причин. Хоча б із тої, що лишаються якісь «білі плями» родовідні чи якась нова дослідницька методологія «висвічує» певні семантичні нюансування його творчості. Оці «гулаківські» ювілеї, спочатку Семена Степановича, а нині – Петра Петровича підштовхують до пошуків, спонукають до роздумів. Скажімо, зацікавлює навіть те, чому таке прізвище в письменника, якого він роду і т.д. Можливо, що й сам Петро Петрович не надто був обізнаний із глибинами власного родоводу, походженням власного прізвища, бо деякі джерела інформують, що в рукописній автобіографії він зазначав таке: «Прізвище Гулак-Артемовський пішло від одного з потомків Івана Гулака, який жив у селі Артемовську. За розгульне життя місцеве населення прозвало цього Гулака «Гулякою», і, щоб не плутати з іншими представниками роду, стали звати Гулякою Артемовським. Від цього починається рід Гулаків-Артемовських». Хтось мовить про те, що один із Гулаків-предків одружився з жінкою на прізвище Артемовська, й обоє забажали носити подвійне прізвище тощо. Утім, серйозні архівні пошуки науковців-краєзнавців інакше й аргументованіше розкривають цю проблему. Краєзнавець із рідного Гулакам-Артемовським Городища (райцентр Черкаської обл.) Ольга Осипенко на основі аналізу метричних книг початку ХІХ ст. зазначає, що «представники цього роду вільно писалися тоді і «Артемовські», і «Гулаки-Артемовські». Вона ж відстежує і проблему «знатності» цього роду, який належав до сановного козацько-старшинського середовища доби гетьмана Петра Дорошенка, а згодом був переведений «у стан російського дворянства». Ще ґрунтовніше ці проблеми досліджує черкаський історик і краєзнавець Юрій Мариновський, який щойно видрукував фундаментальну книгу під назвою «Гулаки на Правобережжі Дніпра. Родовід і власність правобережних Гулаків з Артема. Матеріали до біографії роду» (Черкаси, 2014. – 510 с.).
Підкреслю, що це лише «частина 1». На самому початку книги її автор зазначає, що «мова про один із найвідоміших українських родів – Гулаків, що був започаткований також і на Правобережжі Середнього Дніпра, на Городищенському («Городиському») терені в Черкаському повіті, і почався з Артема Гулака, родовід якого й досі не привертав прискіпливої дослідницької уваги…». Серед моря родовідних таблиць і документів, над якими можуть розкошувати любителі генеалогічних досліджень, є й такий цікавий коментар: «Утворення прізвищ. Автор, спираючись на наявний документальний матеріал, що вище наводиться, дотримувався досить аргументованої гіпотези походження прізвищ Артемовські і Артеменки як похідних (утворених) від засновника роду на Правобережжі в м. Городище – Артема (Артемія) Івановича Гулака… Інші припущення щодо набуття частиною роду Гулаків прізвища Артемовські або Гулаки-Артемовські/Артемовські-Гулаки, яке було отримане від якоїсь шляхтянки Артемовської – дружини священика Петра Патрикійовича Артемовського (або самого Патрикія Артемовича Гулака?) – автор вважає несерйозними, існуючими як чутки і без будь-якого документального підтвердження. Є досить логічне припущення, що реально (дійсно) могла бути започаткована родова маєтність під Городищем – хутір із назвою Артемовський, утворений від імені його власника – Артема Гулака, а чому б і ні: в подальшому місцина (урочище, хутір) Гулаковщина – похідне від прізвища Гулак! Усі наведені факти, висновки і припущення, на думку автора (тобто – Ю. Мариновського. – В.П.), аргументовано доказують, що прізвище – Гулак-Артемовський – має виключно місцеве і ніяке інше походження, і його розповсюдження по світу почалося саме з містечка Городище на Черкащині» (с.194-195). Така задовга цитата не тільки «для фактажу», але і для того, щоб показати й дотеперішню увагу до одного з перших наших класиків і його широкого родоводу. У ньому – родовіді – справді багато таїн і цікавостей, хоча б, скажімо, щодо доль дітей Петра Петровича, а їх у нього було 10 (за іншими джерелами – 14!). А хіба не цікаво знати, що батько давав своїм дітям достатньо незвичні, не надто поширені імена: Епільдафор, Смарагд, Клеопатра, Клеонік, Аполлінарія… До слова, Клеонік Петрович став композитором, віртуозом-скрипалем. Навіть із таких біографічних деталей можна робити певні припущення щодо особи Петра Гулака-Артемовського.
Але повернімось до першопочатків. Як відомо, народився Петро Гулак-Артемовський 27 січня (за новим стилем) 1790 року в Городищі, в родині священика місцевої Покровської церкви Петра Патрикійовича (Гулака)-Артемовського та його дружини Уляни Михайлівни й був останньою, наймолодшою, дитиною в сім’ї. Його батькові на той час було близько 55 років, а матері – від 46 до 50-ти. Згадана Покровська церква в Городищі була місцем служіння представників кількох поколінь цього роду. Біля церкви стояв чималий будинок на дві половини, в одній половині якого мешкали священики, в іншому була школа для місцевих дітей, у т.ч. священичих. Неподалік від церкви було невелике кладовище, де хоронили священиків та інших служителів храму. На кладовищі, за спогадами очевидців, містився невеликий склеп, у якому впокоювалися настоятелі Покровської церкви. А далі скористаюся матеріалами згаданої Ольги Осипенко, яка чимало писала про гулаківський рід у зв’язку з 200-літтям Семена Гулака-Артемовського. Вона розшукала місцевих мешканців, які пам’ятають і церкву та її нищення в безбожницькі 1930-ті, і руйнування цвинтаря та склепу… Відомості вражаюче моторошні.
За спогадом Павла Макаровича Шляхового, «в середині 1950-х коли будували міст через Вільшанку, який і тепер діє, почали підвозити на берег землю. Брали поруч – довкола знищеної Покровської церкви. Павло Макарович працював тоді шофером. Він на власні очі бачив, як руйнували склеп у бугрі, як там падали дерев’яні домовини із зотлілими тілами колишніх священослужителів. Серед них вочевидь були й домовини отців Патрикія, Петра, Степана, Василя Гулаків-Артемовських… Їх, на жаль, не перепоховали як годиться, по-християнськи. Самі кістки разом із землею відвезли на Пагорб Слави, де й скинули в яму, наче в скотомогильник…». За словами Анатолія Павловича Журавля, «на цвинтарі біля церкви Покрови… серед інших могил були й солдатські могилки: радянська й німецька, бо бабуся ще й сварила, щоб до німецької не підходили… Пам’ятає він і розриту попівську могилу… Запали йому в пам’ять жахливі картини, коли бульдозер горнув усе на купу, екскаватор черпав землю разом із кістками, черепами, піском. Він тоді вже працював на самоскиді й відвозив усе на те місце, де зараз Пагорб Слави. Тоді якраз планувалося його спорудження. Насип робили високий. Тож брали землю поруч із бугра і навколо Покровської церкви. «Там змішалися останки і з нашої солдатської могили, і з німецької, і священиків церкви…». Василь Павлович Очковський у 1952-53 роках працював на грейдері. «Тоді якраз споруджували міст через Вільшанку. Брали землю для підсипки з території колишньої Покровської церкви.
Там грейдером Василь Павлович розгріб склеп – вимуроване цеглою поховання. Вирішили з колегою розкрити одну з домовин, просто так, заради цікавості. Витягли дряхлу труну, відкрили – там лежав чоловік, хрест на грудях великий. Дмухнув вітерець, прах, як попіл, здув – став скелет…». А за словами Варвари Михайлівни Лисак, вона «й сьогодні не може спокійно розповідати, як були розриті могили, як валилися людські кістки, черепи. Учні-бешкетники (щоб не сказати інакше) гилили ними у футбол. Робили таке й дорослі. З етичних міркувань не називаємо їхніх імен, нині вони вже покійні…». До слова, давно немає й людей, які, певно ж, і не зі своєї волі розривали цвинтар, відкривали труни…
Щодо останнього спогаду, то як тут не згадати один із віршів Петра Гулака-Артемовського, написаний «за Лермонтовим», із вельми промовистою назвою: «Упадок века». Звісно, Петро Петрович не рвався в пророки, він викривав сучасних йому «теперішніх людців» і «витребеньки їх», що «ледачий з них москаль, та й миршавий козак», вказує на інші недолугості. Але фінал вірша вражає:
І років через сто на цвинтар прийде внук,
Де грішні кості їх в одну копицю сперли,
Поверне череп їх та в лоб ногою стук!
Та й скаже: «Як жили, так дурнями й померли!»
Звісно, типологія тут не абсолютна, бо ж Петро Петрович писав не про таких «людців», якими були отці Гулаки-Артемовські й не тільки вони. Але ж який «упадок віку» ХХ-го…
Отже, давно немає вже в Городищі ні Покровської церкви, ні того священичого будинку, в якому перші «ази й буки» вивчали знамениті згодом Петро Петрович і Семен Степанович Гулаки-Артемовські. Петро до 11-річного віку був при батьках і в такому широкому народному середовищі, яке забезпечило відчутну перейнятість майбутнього класика українським духом, «преданнями народа» й українським словом. Певно ж, мав і добрі здібності, і старання, оскільки навчання в бурсі, а згодом у Київській духовній академії забезпечили йому ґрунтовну освіту. Один із дослідників творчості П. Гулака-Артемовського Борис Деркач зазначає, що «рівень навчання в Київській академії в роки перебування в ній П. Гулака-Артемовського, та й раніше, був не нижчим, ніж у вищих західноєвропейських навчальних закладах. В академії П. Гулак-Артемовський здобув загалом ґрунтовні знання з історії, філології, «высшего красноречия», російської мови і поезії, класичної літератури, досконало оволодів латинською, французькою, німецькою та іншими мовами». Під «іншими, певно ж розумілася польська мова, українською ж, як мовилося, він володів із дитинства.
Щодо побуту майбутнього класика в стінах академії є різні свідчення, за одними з яких П. Гулак-Артемовський, як і багато інших спудеїв, нерідко злидарював, харчувався об’їдками й недоїдками, а за іншими й доволі мотивованими, таких «злидарських» умов не мав, бо ж походив із небідної родини, та й від Києва до Городища було не так далеко. А те, що нібито сам Петро Петрович розповідав своєму біографові про «невзгоди и лишения», можна віднести й на «карб» його загалом-то несумовитій і дотепній вдачі. Як би то не було, а П. Гулак-Артемовський академії не закінчив, бо, як пишуть, з причини раптової смерті коханої дівчини, вражений до глибини душі, «поспешно» залишив академію і стежкою багатьох родичів не пішов. 23 листопада 1814 року найсвятіший синод видав указ про звільнення студента Київської духовної академії, «кончившего курс богословского учения, Петра Гулака-Артемовского, из духовного звания в светское, для избрания рода жизни». Недавній студент академії обирає шлях учителя в приватних пансіонатах у Бердичеві, а згодом – у заможних польських родинах на Волині. Цей педагогічний вояж до всякого іншого досвіду дозволив молодому вчителеві ґрунтовно вдосконалити знання польської мови.
Як на мене, до всяких біографічних деталей і поворотів долі Петра Гулака-Артемовського слід придивлятись уважніше, бо практично кожна з них якоюсь мірою позначалась на його лінії поведінки, життєвої чи творчої, на його душевному ладі, який був, певно, дуже вразливим і емоційним. Принаймні його реакція на різні обставини, судячи хоча за його ж листами, про це доволі виразно свідчить.
В українському літературознавстві щодо Петра Гулака-Артемовського як особистості здавна закріпилась теза про «роздвоєність» його натури, вживались (і вживаються) присуди на тему угодовства, відступництва, мімікрії чи й колабораціонізму класика. Не певен щодо колабораціонізму, але ті ж угодовство чи мімікрія, зрештою – роздвоєність душі таки ж спостерігалися за класиком. Іще 1882 р. на сторінках «Киевской старины» один із сучасників П. Гулака-Артемовського А. Шиманов опублікував лист, у якому зазначив: «Воспоминания харьковцев о нравственной физиономии П. П[етрови]ча двоятся; почти несомненно, что какое-то глубокое раздвоение скрывалось в душевном складе покойника. Гулак-Артемовский, видимо, был одним человеком pro domo sua и другим pro foro, при том с летами этот «другой человек» видимо осилил первого и под конец, может быть, остался уже главным хозяином…». Пізніше на цю цитату звернуть увагу С. Єфремов, В. Доманицький, наші сучасники… Цікаво б тільки простежити за причинами й мотиваційними чинниками такої лінії життя Петра Петровича, чи й за якимись її закономірностями.
Мабуть, першим звернув увагу на особистісну і творчу непослідовність П. Гулака-Артемовського Тарас Шевченко у своїй же передмові до ненадрукованого «Чигиринського Кобзаря» 1847 року, але ж він мовив не тільки про Петра Петровича, він означив певну тенденцію, й на це треба звертати увагу. Завогнений глибоко усвідомленими національними (україноцентричними) почуттями, викликаними спогляданням розритих священних могил і гнівом проти «розривачів»-чужинців і «дядьків отечества чужого», Тарас Григорович дорікнув за їхню аморфність і всім першим класикам, зокрема: «Покійний Основ’яненко дуже добре приглядався на народ, та не прислухався до язика, бо, може, його не чув у колисці од матері, а Гулак-Артемовський хоть і чув, так забув, бо в пани постригся». Майже певен, що не без впливу оцих Шевченкових слів характеризували людську і творчу натуру П. Гулака-Артемовського Сергій Єфремов і Василь Доманицький, великі наші достойники й шевченкознавці. І перший (особливо!), і другий віддали належне творчим здобуткам «раннього» П. Гулака-Артемовського й вельми критично мовили про його дальшу «еволюцію». «Вже першими своїми творами, – нотував С. Єфремов, – Артемовський-Гулак закроївся був на першорядного поета, що почин Котляревського не тільки міг далі посунути, але й підвести під нього глибшу підвалину насущних інтересів життя. Але…почавши так, на жаль, скінчив він на облесно-роялістичних деклараціях та на таких просто страшних своїм зажерливим патріотизмом віршах, як незрівняне своїм цинічним тоном: «Чого ви, пранці, розсвербілись?» – де автор виявив стільки ж високодержавного патріотизму, скільки й наївності та нерозуміння обставин часу». А В. Доманицький із властивим йому запалом написав, що власне українська кар’єра Гулака-Артемовського скінчилася ще на студентській лаві, коли він «випадково (за що потім, певно, гірко каявся) согрішив «Паном та Собакою»… Пізніш, ставши професором і страшенним кар’єристом, Г. Артемовський зужив свій хист на компонування по-українськи істинно-патріотичних од, панегіриків панам, од яких залежало ще якійсь орден дістати… Не од таких людей брати приклад та запалювати до праці на українській ниві». На схожі інтонації натрапляємо і в дослідженнях пізніших авторів. Суть їхніх оцінок у сухому, так би мовити, остатку, загалом справедлива, але…
Але зверну увагу на останню фразу єфремовського судження про «наївність і нерозуміння обставин часу». Думається, а чи Сергій Єфремов і Василь Доманицький не допустили такий же «гріх» наївності й нерозуміння обставин часу, в якому жив і творив П. Гулак-Артемовський та інші перші класики? Звісно, тут до кожного з перших класиків треба підходити окремо, бо Петро Петрович таки прожив найдовше, застав немало змін, і все ж…
Треба обов’язково брати до уваги час, коли і Котляревський, і Квітка-Основ’яненко, і П. Гулак-Артемовський виходили «на рідне поле жати», яким було усвідомлення українського в Україні, якими були становище суспільства, мови, свободи. І ось ці названі «перші хоробрі» у своєму часі перших десятиліть ХІХ ст. були справді першими, може, й не дуже хоробрими, а дуже ліберальними, делікатними, але ж і не зовсім байдужими до свого, рідного, яке десь у глибині їхніх душ таки ж не вмирало. Вони починали виходити з Руїни, починали відроджувати, хай непослідовно, половинчасто, не надто усвідомлено, але ж відроджувати. Хай навіть на рівні «побрехеньок», «писульок» абощо. І в їхньому часі все те було нове, свіже, надихаюче. Відносна вразливість і «вади» творчості й життєвих доріг перших класиків «упали в вічі» після з’яви слова й дії Тараса Шевченка, проти яких слово перших класиків нібито і змаліло, і не вражало. Після Шевченка «планка вимог» піднялася надто високо. З’явилися м’які «дорікання» І. Котляревському за якусь там оду князю Куракіну, Є. Гребінці – за захоплення пушкінською «Полтавою», Г. Квітці-Основ’яненку за російськомовні твори, ну і, звісно, П. Гулакові-Артемовському багато за що… Прикладом таких видимо «завищених» як для тої конкретної ситуації вимог може бути судження Павла Филиповича, висловлене, до речі, в його шевченківській статті «Поет огненного слова». Мовлячи про перших класиків, він писав: «Якого-небудь реформаторства, вогню ідеї, зворушення духовного немає в згаданих письменників. Особливо визначається їхній консерватизм політичний: трудно знайти і в російській літературі таких вірних слуг «Білого царя», як Котляревський, Гулак-Артемовський, Метлинський… Особливо помітно виступає духовний консерватизм попередників Шевченка, коли згадаєм, що в Росії, в границях якої розвивалась (а чи розвивалась? – В.П.) українська література, письменники-дворяни – Радищев, Грибоєдов, Пушкін, Рилєєв, Лермонтов – борються з оточенням, горять, гинуть». Не думаю, що останнє судження абсолютно коректне з ряду причин, але то дещо інший напрям розмови. Безперечно, високо піднята «планка» Шевченкового слова мала стати і стала мірилом і художніх цінностей, і світоглядних позицій, і етичних імперативів. Що ж до наших письменників дошевченківської пори, в т.ч. Петра Гулака-Артемовського періоду десятиліття його творчого злету, треба «брати до уваги» і «їхній» час, їхні заслуги в «їхньому» часі й у літературі загалом, аби не скотитись до наукової некоректності чи й вульгаризації, як це часто робилося в «комуністичні» часи, коли й Тарасові Шевченку дорікали, що він до чогось там «не піднявся»…
Це, сказати б, загальносуспільна площина роздумів на тему роздвоєності натури чи непослідовності суспільних і творчих позицій Петра Гулака-Артемовського. А ще є площини особистісна й родинна, котрі теж мали вплив на лінію життя, на вибір життєвих принципів. Майже всі, хто пише про Петра Петровича, відзначають його марнославство, його кар’єристські настрої. Щодо облаштування власної кар’єри, яку П. Гулак-Артемовський таки вибудував успішно, то це ніби й не ґандж, а природне бажання кожної людини, лише б це бажання не реалізувалося будь-якою ціною. У випадку з класиком ситуація складалася так, що доводилось робити достатньо зрозумілий вибір: або бути українським («малоруським») письменником і мати сумнівні перспективи, або стати цілком лояльним до влади чиновником і фактично занедбати рідне письменство. Петро Петрович зробив вибір на користь другого «або», успішно реалізувавшись як педагог і адміністратор. Чого варте лише доволі тривале ректорство в Харківському університеті, членство в поважних наукових товариствах, попечительство над двома – Харківським і Полтавським – інститутами шляхетних дівчат. Цілком певно, що така успішна кар’єра тішила й марнославство, а до всього цього додавалися й «височайші» нагороди, яких так жадав чиновник, і неабияка втіха від «височайшої» прихильності. У такий контекст цілком суголосно кладуться славословні оди на честь усяких царських перемог і под.
Чи тільки згадані бажання відвернули П. Гулака-Артемовського від серйозних занять літературою? Певно, що ні. Тут, мабуть, доречно згадати жіночий «слід» у житті класика. Ота історія про дочасне звершення навчання в духовній академії нібито через раптову смерть коханої дівчини може сигналізувати і про певну здатність П. Гулака-Артемовського до рішучих кроків, і про дуже відповідальне його ставлення до взаємин із жінками. Є відомості, повідані вдовою Петра Петровича одному з біографів, про те, що класик двічі був одружений: «В первый раз он женился приблизительно во 2-й половине 20-х годов на француженке, кажется, гувернантке, которая скоро умерла от простуды. Вторично он женился в самом начале 30-х годов, когда был членом каких-то учебных или педагогических советов при харьковском и полтавском женских институтах. Тут-то и познакомился он со своей будущей женой Елизаветой Федоровной Панютиной…». У деяких листах Петро Петрович називає дружину «обожаемой», страшенно переживає через її недугу, а сучасники писали, що він «был глубоко привязан к своей жене и это чувство привязанности сохранял всю свою жизнь». Звернімо увагу на час одружень П. Гулака-Артемовського (якраз на рубежі 1820-30-х років фактично затухає його серйозне заняття літературою), а численні діти додатково «мотивували» вибір на користь кар’єри, нагород і, певно ж, безбідного життя.
Сергій Єфремов слушно додає ще кілька штрихів до портрета класика, покликаючись до його ж творів: «Насамперед, натура це була надзвичайно скептична, що на всіх і на все, і на самого себе, дивилась крізь окуляри якоїсь епікурейської філософії: «а все бридня», поки живеш – на всі заставки живи, бо все одно «кирпата свашка» – смерть прийде та й позбавить світового добра, то треба ж ним натішитись і зажити досхочу». Природно, така житейська настанова не спонукала хоч до якоїсь творчої жертовності «для загального добра»… Спостережений С. Єфремовим скепсис П. Гулака-Артемовського загалом непогано вживався з видимою із творів дотепністю автора та іншими виявами категорії комічного – від легкого гумору до відчутного цинізму.
Оці риси, й особистісні, й суспільного звучання, «гуртом» і відтрунили одного з перших наших класиків від серйозної літературно-творчої праці, повели Петра Петровича іншими житейськими стежками. Але й те, що він устиг і зміг написати за десятиліття активного творчого життя, таки ж обезсмертило його ім’я в історії України й українського письменства.
Творчість П. Гулака-Артемовського глибоко й різнобічно оцінена, його «Пан та Собака» – давно хрестоматійний твір, тож не буду щось тут аналізувати. Хіба що означу новаторські риси його спадщини, його першопрохідництво і «школу», якою скористались його сучасники й наступники:
- один із найзначніших представників «школи» І. Котляревського, П. Гулак-Артемовський став першим свідомим шукачем нових літературних шляхів для українського красного письменства, предтечею романтизму й автором перших творів, написаних у цій мистецькій стилістиці;
- знавець кількох європейських мов, П. Гулак-Артемовський став зачинателем українського художнього перекладу, дав талановиті зразки перекладів із латинської, польської, французької, німецької мов, зокрема він започаткував у нашій новій літературі переклади з Міцкевича та Гете;
- врахувавши досвід майстрів зарубіжного й давнього українського письменства, П. Гулак-Артемовський започаткував жанр реалістичної байки, пізніше, скориставшись його досвідом, традицію розвинули Л. Боровиківський, Є. Гребінка, Л. Глібов; у цьому ж жанрі започаткував писання байок-мініатюр, таких собі стислих гуморесок або розгорнутих прислів’їв (у нього їх цілий цикл);
- П. Гулак-Артемовський став фундатором адресованої лірики в нашому письменстві, «фундатором відразу всіх трьох жанрових форм адресованої лірики та кількох типів їх тематичних різновидів» (В. Назарець), зокрема жанрів послань (повчальних, жартівливих, дружніх, любовних), віршованих листів, присвят;
- віршем «До Любки» класик фактично започаткував любовну лірику, причому навіть із притлумленими тонами еротизму;
- творчість П. Гулака-Артемовського принесла в українську літературу нові жанри – різновиди віршованої байки, баладу, перші спроби прозових писань, переклади літературознавчих і філософських праць, філософський вірш, віршовані гуморески, які стали попередницями співомовок Степана Руданського…
Художнє слово Петра Гулака-Артемовського справило добрий вплив на письменників молодших, окрім названих – іще на М. Костомарова, А. Метлинського (які, до слова, мешкали в будинку свого вчителя), О. Корсуна… Павло Филипович аргументовано доводить неабиякий вплив творів харківського професора на Миколу Гоголя: «Виразно позначився на творах Гоголя, – пише він, – вплив Гулака-Артемовського. До ХІІ розділу «Сорочинського ярмарку» дано епіграф з «Пана та Собаки», що позначився і на тому епізоді розділу, де «оба кума принялись всхлыпывать навзрыд»… Наймення сварливого подружжя в цьому оповіданні взято з байки Гулака-Артемовського «Солопій і Хівря». В.В. Гіппіус (гоголезнавець – В.П.) висловив думку, що мотив продажу душі чортові («Загублена грамота») можна виводити не тільки з Гете та Жуковського, а й з балади Гулака-Артемовського «Твардовський»… Треба цю баладу Гулака-Артемовського згадати й у зв’язку з образом чорта в «Ночі проти Різдва»…
Петро Петрович був добрим знавцем фольклору, історії, фаховим філологом. Так, на жаль, він тільки бажав створити «Словарь малороссийский», не реалізував цю ідею, хоч, скажімо, лист до приятеля В. Анастасевича засвідчує неабиякі філологічні потенції класика (правописні, лексичні тощо).
Дуже шкода, що тільки 10 літ він був активним, а далі… Але й за те, що він зробив для української літератури, для України заслуговує на нашу щиру вдячність Петрові Гулаку-Артемовському, якому виповнюється 225!
«І ВСЕ У НАС В УКРАЇНІ…»
Національне й антимосковське у слові
Петра Гулака-Артемовського
(до його 230-річчя)
О. Г. Щепаку
Два минулорічні ювілеї – 250-річчя Івана Котляревського та 200-річчя Пантелеймона Куліша, особливо перший із них, видимо сколихнули увагу до їх постатей і спадщини, до уважнішого та вдумливішого прочитання класично відомих творів та й до всього того часу – рубежу ХVІІІ-ХІХ століть, всієї дошевченківської пори. З’явилася ціла низка публікацій, зокрема Петра Кралюка в газеті «День», у деяких вишах були проведені різноманітні наукові дискусії відповідного змісту під умовним гаслом «між Вітчизною та імперією». Скажімо, в Черкаському національному університеті – науковий семінар «Люди «старої» і «нової» України: трансформування української національної ідентичності кін. ХVІІІ – першої пол. ХІХ ст.». Остання, до речі, приурочувалась до ще одного ювілею – 230-річчя з дня народження ще одного класика – Петра Петровича Гулака-Артемовського (1790-1865), спадщина якого теж потребує уважнішого прочитання. Зауважу, що в останні пів року-рік означена проблема ніби аж «витала в повітрі», бо не раз у різних контекстах прочитувалась. Як-от, скажімо, в публікованих «Літературною Україною» спогадах Юрія Мушкетика, один із записів у яких прямо торкається цікавої нам теми: «Українська тасьма (слід). Випливши з віків, ніколи не переривалась доконечно. Вона стоншувалась майже до ниточки, але існувала. Після славетних збройних патріотів Хмельницького, Дорошенка, Кривоноса, Богуна, Виговського, йшов Полуботок (були й люті запроданці – Брюховецький, Самойлович), відтак настає смуга туску і мовби повної втрати тасьми. Одначе ж не так. У гурті старшин – спомини і зітхання по українських «давнинах»… Тут письменник перелічує часи й імена, зокрема називає й цікавий нам час: «У кінці століття (ХVІІІ – В. П.) знову мовби «мертва зона». Але появляється Котляревський, за ним – Квітка. Обоє служать на державній службі імперії, їхнє патріотичне почуття проявляється в новій формі, пишуть по-українськи, ніяких антиімперських ідей не висловлюють (а П. Кралюк знаходить інше – В. П.).., але вже в описі побуту, звичаїв, людей – українство». І далі протягує цю «тасьму» Ю. Мушкетик (ЛУ. 2020. 29 лютого). Імені П. Гулака-Артемовського письменник не називає, але Петра Петровича мовлене теж стосується найбезпосередніше. Навіть більше, – про що далі.
П’ять років тому газету «День» опублікувала мою статтю про П. Гулака-Артемовського до його 225-річчя, а в ній мовилося передовсім про цілу низку новаторських кроків, які здійснив цей один із перших класиків у новому українському письменстві. Його заслуги там більш ніж неабиякі.
Тут же хочу пильніше поглянути на явлену в його писаній спадщині проблему тої самої самоідентифікації, передовсім національної, української. Для цього просто необхідно внести в цю розмову полемічний елемент.
Донедавно, а можливо, й досі в писаннях про П. Гулака-Артемовського (правда, він «писав себе» – Артемовський-Гулак, твори ж незрідка підпсував абревіатурою П. А. Г.) і його творчість про цього класика мовилося / мовиться не без уживання певних «штампів»: мовляв, марнославний, ганявся за царськими нагородами, з якогось часу відійшов від активної літературної роботи на українському полі, занедбав рідну мову, «запанів» і т.д. Зрозуміле й основне «джерело» таких закидів – вельми ваговите Шевченкове слово. Тарас Григорович, як відомо, в передмові до невиданого т. зв. «Чигиринського Кобзаря» 1847 року доволі критично «пройшовся» по своїх попередниках у письменстві, зауваживши, зокрема, що «Покійний Основ’яненко дуже добре приглядався на народ, та не прислухався до язика, бо, може, його не чув у колисці од матері, а Гулак-Артемовський хоть і чув, так забув, бо в пани постригся». Можна зрозуміти Шевченка: тими словами промовляла і його гірка доля, й – особливо – досягнуте в тому часі його архетипно національне світоглядне прозріння після мандрів зруйнованою московитами Україною з «розритими могилами», гречкостійством і відступництвом еліти… Вочевидь цитовані й адресовані першим класикам Шевченкові оцінки вплинули й на судження, зокрема, щодо П. Гулака-Артемовського, таких сумлінно фахових і патріотичних дослідників, якими були С. Єфремов, В. Доманицький, П. Филипович… Скажімо, В. Доманицький із властивим йому запалом написав, що власне українська кар’єра Гулака-Артемовського скінчилася ще на студентській лаві, коли він «випадково (за що потім, певно, гірко каявся) согрішив «Паном та Собакою»… Пізніш, ставши професором і страшенним кар’єристом, Гулак-Артемовський зужив свій хист на компонування по-українськи істинно-патріотичних од, панегіриків панам, од яких залежало ще якийсь орден дістати..». Забігаючи дещо наперед, зауважу, що аж надто суворим і не вповні справедливим був цей великий достойник. Певно, й цитовані Шевченкові слова не в усьому були розважливими. Авторитетний сучасний дослідник Ю. Барабаш, мовлячи про згадану Шевченкову передмову 1847 р., не без слушності пише, що «…справедливість вимагає відзначити, що…подибуємо у Шевченковій «Передмові» натяжки і спрощення, передовсім надмірну задерикуватість, далеко не в усьому виправдану розгонистість у характеристиці стану української літератури,.. в конкретних оцінках попередників і сучасників…». Дехто з дослідників зауважує, що цитовані вище Шевченкові оцінки були йому «нав’язані» відповідними судженнями П. Куліша, і рація в такій думці є. Пошлемося на один цікавий, вочевидь редакційний, матеріал «Памяти П. П. Гулака-Артемовского», вміщенний у журналі «Киевская старина» (1895. т. 51. № 10) до 30-річчя з часу смерті класика.
В публікації вміщено до того не публікований уривок зі статті М. Максимовича про українську словесність «в виде полемики с П. А. Кулишом, по поводу высказанных им мнений о значении И. П. Котляревского, Г. Ф. Квитки-Основьяненка и др. в деле развития новейшей малорусской литературы». Цей уривок якраз і стосується П. Гулака-Артемовського. У ньому Михайло Максимович цитує деякі фрагменти статті П. Куліша й аналітично їх осмислює. Зокрема, П. Куліш, згадавши «невеличку поемку «Пан та Собака», далі писав, що «… судилось лихій долі ще раз перейти нам дорогу впорожні! Піддурили пана Гулака, тогди ще молодика молодого, деякі людці лукаві, лакеюватий, – ударив об землю да й розбив свою бандуру. Замовкли голоснії струни; почав поет наш язиком грати да й грає собі на здоров’я аж досі…» (звісно, тут правопис «ярижку» осучаснюю – В. П.). Ясно, в цитованому алегорія бандури – то українське письменство. Далі М. Максимович, буквально «ловлячи» П. Куліша на словах, аргументовано заперечує цитовану й інші думки останнього, які відчутно перегукуються з цитованим вище Шевченковим судженням про П. Гулака-Артемовського. Повторюся, уважніший і розважливіший, емоційно стриманий погляд на постаті й твори перших класиків, особливо враховуючи плин історичного часу й конкретний суспільно-історичний контекст, дозволяє побачити в них ті смисли й підтексти (а художня література, як відомо, не є банально прямослівною), які раніше з тих чи тих причин не прочитувалися або ж «не бачилися» з причин ідеологічних, що і спробую довести.
Але передовсім варто звернути увагу на саму особу Петра Петровича, зокрема й на ті риси його вдачі та світогляду, які могли так чи інакше виявитись (і виявились!) у його творах.
Перш за все скажу, що Петро Гулак-Артемовський був яскравим представником української (тогочасним терміном – малоросійської) інтелектуально-творчої еліти. Народився в самому центрі України у священичій родині з глибоким козацько-духовним корінням. До слова, з цієї суспільної верстви пішло у світ немало подвижників української справи, хоча б згадані вище земляки Петра Петровича – Іван Левицький (Нечуй), Сергій Єфремов, Василь Доманицький, Павло Филипович… Домашнє народномовне виховання й така ж освіта заронили в його душу невитравний, як виявилось, національний сентимент. Логічна в долі П. Гулака-Артемовського й Київська духовна академія з високим рівнем навчання. Звідти – досконале володіння кількома іноземними мовами (латинь, французька, німецька, польська…), обізнаність із європейським гуманітарним простором, компетентний інтерес до освіти й науки, зрештою, – до творчого самовияву. У 35 років – професор, вісім років обіймав посаду ректора Харківського університету, тривалий час завідував навчальною частиною інститутів шляхетних дівчат у Харкові й Полтаві, зацікавлено дбав про наукову роботу студентів і вихованок. Усе це – Петро Петрович… Природно, що зробити в Російській імперії таку кар’єру могла тільки лояльна до панівного ладу людина. Скажімо, він користувався прихильністю «малоросійського генерал-губернатора», князя М. Г. Рєпніна, того самого, до речі, чиєю відомою прихильністю пізніше користувався й Тарас Шевченко. Гулак-Артемовський виказував таку лояльність, не прагнув «батогом обух перебивати»: «Терпи!.. За долею, куди попхне, хились…» – це з вірша «До Пархома». До нього П. Гулак-Артемовський узяв із Горація і промовисте мотто: «..Краще змиритися з майбутнім, яким би воно не було». Справді, більш ніж промовисте. Але…
Але не так усе однозначно, якщо враховувати деякі й інші риси вдачі та поведінки нашого класика. В умовах імперського політичного домінування й цензури П. Гулак-Артемовський, цілком певно, змушений був приховувати ті свої сентименти й переконання, котрі не узгоджувалися з офіційною політикою. Так само цілком певно, що Петро Петрович не завжди був послідовним у своєму «роздвоєнні», виказуючи інколи й надмірну лояльність до дій влади, як, скажімо, у випадку з підтримкою придушення царатом польського повстання початку 1830-х. Термін «роздвоєння» тут ужито не випадково, бо є відповідні свідчення сучасників класика, його знайомих. Так, свого часу юрист і філолог Андрій Шиманов, який був знайомий із П. Гулаком-Артемовським і його дружиною, вмістив у журналі «Киевская старина» (1889. т. 24. № 2) прецікаві спогади, в яких зокрема мовиться й таке: “Спогади харківців про моральнісну фізіономію П. П[етрови]ча двояться; майже безсумнівно, що якесь глибоке роздвоєння означувалося в душевному складі покійного. Гулак-Артемовський, очевидно, був одно людиною pro domo sua (прочитуємо – на людях – В. П.) й іншою pro ƒoro (в думках, у душі, приватно...В.П.), при тому з роками ця “друга людина” вочевидь подолала першу і під кінець, можливо, лишалася вже головною господинею...” [с. 502]. Правда, і щодо останнього твердження слід допускати варіації.
Ще один важливий штрих до розуміння сутностей нашого класика. Ще раз покликаюся до “Киевской старины”, але вже іншого часу [1893. Т. 41. №6. с. 520-521]. Тут уміщена коротка “замітка” про Петра Петровича, автор якої – “Гулак-Артемовський”, певно один із родичів чи нащадків (можливо, син Яків), зауважує на помилковості двох раніших у часі тверджень, одне з яких поширюється й досі. Мовиться про біографічний епізод із часів учнівства П. Гулака-Артемовського в академії, коли він, мовляв, голодував і навіть харчувався кавуновими кірками, збираними на базарах. Цю історію ще й відносно донедавна вміщували в різних біографічних публікаціях і передмовах до творів П. Гулака-Артемовського.
Так от, автор замітки пише про цю історію як одну з містифікацій Петра Петровича. “Неможливо пропустити, – нотує родич класика, – щоб це було в дійсності, бо цей рік (1811-й – В. П.), за словами сучасників, знаменитий був своїми кометами, спеками й безприкладним урожаєм (курсив авт.), а до того ж Артемовський разом із двома братами й сестрою мали при містечку Горидищах в хуторі Гулаківщині 36 десятин землі, які могли дати йому можливість за казенного утримання не харчуватися гарбузовими кірочками”. Особливо ж нам цінна наступна думка: “Якщо покійний Артемовський і говорив комусь про це, то він робив це через властивий йому гумор і національну рису – схильність до самоіронізування...” (тут курсив мій – В. П.). Певен, що через призму цієї властивої класикові риси слід розглядати і його нібито гіпертрофоване марнославство, бажання нагород і посад тощо, явлені скажімо, в його віршах “Петро мужик не показний”, “Голився я на тиждень раз...”, “Писав пан: звізду дав...”, “Чого ж мені журитися?”, деяких інших. Бо хіба ж не чується ота самоіронія в таких, до прикладу, рядках:
То що й казать! Петро пішов у славу!..
Петрові стрічку й хрест Микола втеребив.
Петра Микола в двір до Самої водив...
Петро у вірші – то сам поет, Микола – цар, а Сама – цариця... Так Гулак-Артемовський відгукувався на царську нагороду – орден Святої Анни зі стрічкою. У кількох наступних віршах поет іронічно називає орден “Білою Галкою” чи “Білою Галькою” – в бурлескному стилі. В одному з віршів про ту нагороду класик мовить і такими, явно не пафосними й не вірнопідданими словами:
Ну все – таки
Далась взнаки
Мені та Галка Біла!
Мов чиряки
На печінки,
Отак притьмом і сіла!
Варто висловитись і про нібито кар’єристські пристрасті П. Гулака-Артемовського. Оминаючи певну вульгаризацію тлумачення особистої кар’єри людини за радянських часів, зауважу, що і в часи Гулака-Артемовського, й нині прагнення людини до побудови власної успішної кар’єри було і є цілком нормальним, природним явищем. Прагнув до того і Петро Петрович, який мав на те немало чеснот, зокрема й добрі організаторські здібності, неабияку працьовитість, можливо, навіть до рівня трудоголіка. Є в нього один явно автобіографічний вірш (принагідно зазначу, що автобіографізм пронизує ледь не всю творчість класика, звісно, явлений більш чи менш виразно) “Ой мені тяжко...”, триразовим рефреном у якому постав рядок “Як без роботи жити мені трудно!”.
Безсумнівною додатковою мотивацією до роботи і прагнення успішної кар’єри для П. Гулака-Артемовського була його родина. Назагал і за низкою творів, і за іншими джерелами достатньо добре зрозуміло, що Петро Петрович був “сімейним” чоловіком, щиро дбав про родину, турбувався про дітей. Зримо це проглядає хоча б у циклі віршів, адресованих донці Аполлінарії (Полінашці). Або ж у віршах, де об’єктом його дружина: “Послухав жінку...”, “Скачи, мати...” й ін. Родина ж у нього була немаленька, біографи пишуть про кількість дітей від 10 до 14-ти, тривалий час хворіла дружина, та й самого главу родини хвороби не минали, про що він інколи сповіщав у листах до приятелів та знайомих. Усе це вимагало додаткового часу, зусиль і коштів. Тож попри високі чиновні посади, царські нагороди, одночасну зайнятість на різних роботах, П. Гулак-Артемовський не жив на аж надто широку ногу. Навіть брав квартирантів, двоє з них стали згодом вельми відомими: Амвросій Метлинський, – поет і фольклорист, і особливо – Микола Костомаров, – історик, письменник, громадсько-політичний діяч. Останній у домашніх умовах навчав дітей Петра Петровича в рахунок оплати за помешкання.
Одначе П. Гулак-Артемовський не надто переймався доволі скромними побутовими умовами: “Був він людиною старосвітською, – слушно пишуть сучасні біографи, – навіть за часів ректорства жив у простому одноповерховому дерев’яному будинку, що стояв на вулиці, яка виходила в поле. Про нього як сім’янина в Харкові ходили легенди, адже доля дітей у нього була на першому плані”.
В епіграфі до своєї “побрехеньки” “Тюхтій і Чванько” Петро Петрович, можна думати, подавав своєрідний начерк власного психологічного портрета, зазначивши таке: “Мої дні – це тканина з чудних контрастів: я живу плачучи, я плачу сміючись. Кохання – це солодкі чари для багатьох сердець – для мого серця було джерелом болю і сліз. Щоби полегшити свою долю і свої пекучі жалі, зітхаючи, я пишу кумедні вірші. Яка ж бо справді смішна наша доля! Бажаючи плакати, я смішу інших!” Цікава самохарактеристика, в якій вичитуються і згадана роздвоєність душі, й покірність долі, й пародоксальність реакцій на життєйські обставини, й самозаглибленість... “Щоб не плакать, я сміялась,” – значно пізніше висловить схожі почуття Леся Українка.
Висловлю певність, що згадані болі й жалі П. Гулака-Артемовського причиною мали не тільки родинні та кар’єрні негаразди. Розумний і вдумливо чуттєвий класик вдивлявся і в суспільно-політичну сферу, в якій чувся не тільки лояльним до панівного режиму чинновником, але й українцем із природнім глибоким корінням, небайдужим до свого родового єства. Щоб це побачити і зрозуміти, варто пильніше вчитатися в його твори, праці, листи, в спогади про класика. У них доволі зримо й непоодиноко виявляються маркери не тільки національного (українського) самовідчуття, але й антиімперського, про що в текстах про Петра Петровича практично не мовилося.
Розпочати цей – основний – аспект моєї студії варто з мовного питання. Згадаємо цитованого на початку Ю. Мушкетика: навіть саме творення українською мовою в мороці русифікації та заборон уже тримало “тасьму” національного буття. А ще згадаємо Шевченків “мовний присуд” П. Гулаку-Артемовському. Присуд, скажу, і не зовсім справедливий, і, як виявилось у дійсності, помилковий. Так, Петро Петрович не тільки чув рідну мову з дитинства, зростав у ній, але й надалі в житті не цурався ніколи. І приклад цьому – не тільки його твори українською мовою. Вже цитований вище А. Шиманов згадував про одну з зустрічей із П. Гулаком-Артемовським: “Ще в кінці 50-х нам довелося бачити раз П. П[етрови]ча, коли він був уже у відставці чи закінчував довгі роки своєї служби. В першій кімнаті університетського управління стояв на диво високий і, як здавалося, ще зовсім міцний, сивий старик, і добродушно-начальницьким тоном звертався з якимось проханням до службовця-солдата чистою малоросійською мовою. Видно було, що чиста народна мова було для нього звичайною мовою...”. Навіть звичайна констатація цитованого – в тогочасних умовах є констанцією одної зі світоглядних рис класика. У низці творів і листів Петра Петровича натрапляємо на ряд цікавих фрагментів відповідного змісту. Передовсім зауважу, що П. Гулак-Артемовський не був послідовним у називанні української мови саме мовою, інколи називав наріччям, вочевидь, не надаючи таким словам якогось строгого термінологічного значення. Але значно частіше називав мовою. Найочевидніше це бачимо в листах до М. Максимовича та російського бібліографа В. Анастасевича. Із тих листів Петро Петрович постає цілком компетентною людиною в різних аспектах лінгвістики. Зокрема, скажімо, він доволі критично й мотивовано оцінює запропонований М. Максимовичем правопис (т. зв. “максимовичівка”), нотуючи в листі до цього вченого: “Щодо орфографії, яку Ви пропонуєте запровадити у Вашій книзі (мається на увазі збірник “Малороссийские песни” – В. П.), то дозвольте мені шановний пане, сказати Вам з усією одвертістю, яка випливає з почуття глибокої моєї до Вас поваги, що ця орфографія, на мій погляд, не відповідає ні смаку наших земляків, ні духу самої мови: росіяни читатимуть її по-російському, а українці почуватимуть при читанні одні тільки труднощі...”. Звертаю увагу зокрема й на чітку диференціацію тут і в інших текстах П. Гулака-Артемовського понять “росіян” і “українців” (а не “малоросіян”, скажімо), “нас” і “їх”. Із опублікованих у книгах його писань творів і листів, здається, тільки раз, у листі до поляка З. Доленги-Ходаковського Петро Петрович зараховує себе в “росіяни”.
Тезу, висловлену М. Максимовичу, наш класик ширше розгортає в листі до В. Анастасевича: “Не можу не відзначити і того – нотує П. Гулак-Артемовський, – що думка його (М. Максимовича – В.П.) про певну напівм’якість істинно твердого (в листі – “дебелого”) ы є не заснована на природі малоросійського наріччя, у крайньому разі в тих випадках, у яких він розуміє. Без сумніву, йому через подібне пом’якшення хотілося, так би мовити, оделікатнити рідну нашу мову, але ж, ваше високородіє, погодьтеся, що з мови ще більше, ніж із пісні, слова не викинути”. Певно, саме тут найдоречніше звернути увагу на одну описану в найновішій на сьогодні книзі про П. Гулака-Артемовського (колектив авторів – І. Коляда та ін., 2016) ситуацію, за якою Петро Петрович після написання перших творів українською мовою нібито розчарувався в ній, визнав її грубою, нездатною передати тонкі зворушливі почуття, і що саме “в піку” йому Г. Квітка-Основ’яненко написав свою сентиментальну “Марусю”. Про це вже після Квітчиної смерті його вдова нібито розповідала І. Срезневському: “...Ганна Григорівна...незабаром після смерті чоловіка на питання І. Срезневського “Як він (Квітка – В. П) дійшов до того, що почав писати малоросійським наріччям?” – відповіла : “Артемовський казав, що малоросійська мова груба, а Григорій Федорович написав “Марусю”. Чи справді так було, чи, може, хто збрехав? – мовиться у відомій байці.
Навіть якщо П. Гулак-Артемовський у якийсь момент міг був за сумніватися у виражальних можливостях рідної мови, принципового значення це не має, тим паче, що в його творах натрапляємо на рядки, котрі виразно спростовоють цитоване судження Квітчиної вдови. Звернемо увагу, що в писаннях Петра Петровича, де йдеться про мову, класик, як правило, проводить зіставлення з мовою російською (частіше класик уживає слово “московською” і под., ніби уникаючи вживавння слова “російською”). Уже в ранній його “казці” “Солопій та Хівря” автор укладає в уста Солопія, котрий свариться зі своєю жінкою, такі цікаві рядки:
...Щоб горошиночки в твоїх кишках бісовських
Так набубнявіли, як барабан московський!
Багацько дечого співав тут Солопій,
Молився за ввесь рід хрещений і за світ,
І вже роззявив рот, щоб по-кацапській лаять,
Та засоромився… (курсив мій – В. П.)
І значно пізніше поет повторює схоже судження на адресу лайливої брутальності мови поневолювачів у явно “дисидентському” вірші “Ой не дарма, Катре, ненько... ”, що його не включали до жодного зі збірників творів класика та який буде повністю зацитовано далі. У ньому, зіставляючи рідну мову з чужою, нав’язаною, П. Гулак-Артемовський нотує:
Інший звичай, інша мова,
Рятунок в пригоді:
Сороміцького ж ти й слова
Не схопиш в народі…
Вочевидь так тоді й було... Між тим класик не тільки поетичним, а й прозово-публіцистичним словом розгортав цю думку у своїх текстах. Симпатія його була явно на боці рідної мови. У роздумі “Дещо про того Гараська” (1814), написаному не без бурлескних вкраплень, класик пише: “Воно то, бач, оце по-нашому (зауважу: в багатьох текстах вжитті слова “наш”, “по-нашому”, “по-наськи” й под. є виразними маркерами українськості письменника – В.П.) Гарасько, а по-московській, либонь, Горацій. О! Вже вони хоч що перековеркають по-своєму! Там-то вже предивенна їм мова! От часом трапиться так, що стоїш перед ним з добру годину, а він тобі січе та рубає!..Що ж? Хрін його й слівце второпає, що він там верзе та паплює? От тільки буцім-то й дочуваєш, що “”вот-с”, та “што-с”, та “да-с”, та “нет-с”, та “гаварю-кажу”, “гаварю-кажу”, а що він там говорить-каже, того, далебі, що із попом не розбереш!...”. А ще далі тут Петро Петрович, зіставляючи слова “по-нашому” та “по-московській”, не без саркастичної іронії висловлює “крамольне” судження, щодо ситуації в Україні: “Звісно, кожний хрещений народ говорить по-своєму: в Туреччині – по-турецькому, в Німеччині – по-німецькому; тільки вже наш пречистянський дяк у книжці начитав, що коли вже злодій, то скрізь злодій, і у Німеччині злодій, і у Туреччині злодій; ну, а може, деінде і не так… Бог його святий знає! Ще б щось сказав, бо язик дуже свербить, та цур їм!.. У нас, бач, уся старшина московська: чи то далеко до пені?”. Це вже повторення думки, ще гостріше висловленої поетом у ранішій на рік “Супліці до Грицька Квітки”, в якій, м’яко дорікнувши адресатові “супліки” (“Хоч ти, Грицько, пошивсь з ріднею в москалі....”), її автор пише й віршем, і прозою:
Бо як почне москаль по-своєму складати
Так вот!... Та штьо?..Та как?.. – читавши промовляти,
Тоді хоч умикай із хати!...
А прозою мовить іще колючіше та виразніше в антипатіях до чужого та симпатіях до нашого, рідного: “Сказано: москаль! Він без «вот» і не ступить; язик, мов у постолах; який же його одмінок второпає – що він верзе? От так вони й книжки друкують. Уже нема його й на світі нічого кращого, як (царство небесне!) Еней в нашій одежі; еге! Та ба! Москаль, бач, порався й коло його, – і його одягнув по-московській”. Вочевидь класик свідомо загострює порівнювані мови зокрема й те, що для вуха українця московська мова – не звична, чужа. Більш ніж прозора теза, про дві різні мови та два різні народи – їх носії. Невипадково П. Гулак-Артемовський тут же не менш прозоро натякає на крамольність висловлених думок, через які можна й постраждати. “...Лучче прикусить язик, – пише він, – москаля не зачепи – лихо, а зачепиш, то й десять”. Письменник не бунтує сам, не кличе до бунту на захист свого й інших, але ж і не спостерігає мовчки та байдуже. У тодішніх умовах це теж була позиція, хай і не активна.
Щира українська душа П. Гулака-Артемовського щодо рідної мови озвалась і в інших смислових площинах. Скажімо, в широкому вживанні у творах нашого фольклорного багатства, передовсім прислів’їв і приказок. У листі до етнографа В. Терещенка класик пише про “родимые наши песни": «Зізнаюся вам щиросердно, що я сам полетів би збирати їх під дахами земляків...».
Із іншого листа Петра Петровича вичитуємо про його нездійснене, на жаль, бажання створити “Словарь малороссийский”. Так, він вочевидь уже не вірив у відродження материнської мови, але творчістю своєю прагнув хоч трохи продовжити її буття, а ще бажав залишити нащадкам спогад про неї хоча б у словнику. “Думка, що, можливо, близький той час коли не тільки ознаки маларосійських звичаїв і старовини будуть згладжені навіки, але й сама мова зіллється в велетенському потоці величавого, панівного великоросійського слова і не залишить, можливо, після себе, жодних темних слідів свого існування, наводить на мене таку хандру, що інколи приходять хвилини, в які я б зважився відмовитись від облесливих надій мого тілесного честолюбства і подався в мирні хащі простодушного полянина – ловити останні звуки рідної мови, яка з кожним днем умирає...”. Власне, можемо вести мову про глибоку душевну драму небайдужої людини й митця.
Судячи і за творами, і за листами (до слова, вельми цікавими і важливими) класика його дуже виразні українофільські, а почасти й антиімперські настрої та симпатії виявилися в період 1818 – поч. 1830-х років. Причин тому, певно, було кілька, зокрема і зовсім свіжа пам’ять майже в суціль “українського” дитинства. Ще про одне вельми важливе джерело таких настроїв молодого і освіченого чоловіка цілком певно можемо судити з деяких фрагментів його листів. Мовлю про інтерес П. Гулака-Артемовського до історії України. Так, у листі до історика В. Анастасевича (1828 р.) Петро Петрович написав “Мені сердечно бажано було б поговорити з вашим високородієм багато про що, а особливо щодо історії Малоросії. У мене є рукопис, який належить мені, котрий, як мені здається, зовсім був невідомий автору історії Малоросії п. Б[антишу] К[аменському]...”. А далі Петро Петрович цілком компетентно та з інтересом висловлюється про різні історичні джерела, в т.ч. зарубіжні, пише про низку придбаних ним рукописних стародруків, висловлює палке бажання консультуватися з шанованим ним істориком. Він пише про власні студії над рукописами (“...Я порівнював у деяких місцях текст манускрипта...”. і т.д.), що так само промовляє про неабиякий інтерес до історичного минулого України.
Не виключено, що український патріотичний сентимент П. Гулака-Артемовського плекався й у часи його вчителювання в заможних польських родинах, де національний гонор господарів завжди був неабияким. У цьому сенсі слушно зауважують автори новітнього нарису про нашого класика: “можна припустити, що саме в шляхетських сім’ях він набув зовнішнього лоску і вишуканих манер, там же він познайомився з багатою польською культурою, а заодно із численними суспільно-політичними й морально-етичними проблемами, які хвилювали польську громадськість”. Зазвичай, як відомо, польська історіографія щільно і своєрідно дотикалася й до “українського питання”, що теж могло збудити інтерес талановитого і вдумливого вчителя. Достатньо своєрідно поляками трактувалися і стосунки з Московією, які, природно, накладалися й на розуміння українсько-московських суспільно-політичних взаємин.
Уже з вище цитованих творів і листів П. Гулака-Артемовського видно, як доволі часто він уживав слово “москаль” і похідні. Зауважу, що контекстуальні смисли цього слова в писаннях Петра Петровича не завжди були однаковими. Інколи, але вельми рідко, як-от, скажімо, у віршах “Сидить Абдул”, “Ой не мандруй султане...”, це слово мовлено стосовно московських вояків. Але частіше цим словом іменуються в нього московити (росіяни) – інколи зовсім прямо, інколи, як у знаменитій байці “Пан та Собака”, з “подвійною” семантикою: наче й солдати-москалі, а наче й не обов’язково солдати. Правда, навіть якщо за словом “москаль” Петро Петрович і мав на увазі солдатів московського війська, то конотація цих образів була переважно негативно-викривальною. У тій же згаданій байці і в першій, і в другій “серії про Ребка” грабунок чинили передовсім саме москалі. Навіть частотність уживання слова на три рядки тексту семантично містка:
[Рябко] До клуні, до стіжків, до стайні, до обори;
То знов назад чимдуж, — щоб часом москалі
(А їх тогді було до хріна на селі),(курсив мій – В.П.)
Щоб москалі, мовляв, не вбрались до комори...
А в “другій серії”, коли Рябко Рябко не стеріг майно, –
Що вже москалики в коморі й на дворі —
Скрізь нишпорять, мов тут вони й господарі...(курсив мій – В.П).
Оце “мов тут вони й господарі” явно прочитується неоднозначно та набирає ширших, загальніших смислів.
Уживав класик слово “москаль” частіше на позначення московського люду, як це кількаразово спостерігаємо в різних його “супліках” і листах, а також уживав переважно з негативованою конотацією слова “московський” і похідні. Не без іронії, скажімо, писав, що його добрий знайомий М. Лонгінов “натури доброї від москалів набрався”. Із тою ж тональністю звертався до іншого свого знайомого (вірш “Голився я на тиждень раз...”), котрий перейняв світські манери:
Тепер тогді він тілько збитень смокче,
Куйовдиться, не їсть і спать не хоче,
Бо поведенція московська, бач, така!
Аби увиразнити розмежування свого і чужого (маркерами останнього якраз виступали номінативи “москаль”, “московський”), П. Гулак-Артемовський в низці своїх творів вводить слова “козак”, “козацький” як маркери свого, нашого, рідного. Інколи такі “опозиційні” маркери стоять поруч: “Ледачий з їх москаль та й миршавий козак” (нарікає поет на нікчемну сучасну йому молодь); “білий цар” “...звелів не некрута, а козака з нас брати” (третя ода Горація); “нащо ти, Любочко, козацьке серце сушиш...” (“До Любки”) і под. Сюди логічно долучити рядки віршів, де поет згадує хай і не в політичному, але ж видимо позитивному українофільському сенсі імена Богдана Хмельницького, Івана Сірка, Івана Мазепи, Семена Палія (“XVI ода Горація”, “Колись було...”). Натомість промосковського Брюховецького називає “гетьманом-дряпічкою” (“Дещо про того Гараська”).
У сенсі світоглядно-суспільному П. Гулаку-Артемовському справедливо закидають не тільки лояльність, але й майже видиму апологію московської імперської політики щодо придушення польського повстання (поч. 1830-х) та розв’язання війни з Туреччиною (перша пол. 1850-х). Отут найвиразніше проявилася світоглядна роздвоєність поета з явним ухилом у негацію. Водночас зауважу, що твори Петра Петровича “на тему” російсько-турецької війни не такі однозначно москвофільські, як це можна б подумати. У віршах “Сидить Абдул...” та “Ой не мандруй султане...” достатньо виразно означений або чується український елемент. Зокрема в другому з названих віршів можна вловити ремінісценції зі знаменитого листа запорожців турецькому султану. В обох же віршах Петро Петрович кількаразово акцентує на українському походженні героя війни адмірала П. Нахімова, називаючи його Нахименком, Нахимком, співає “козацьку Нахимка справу”:
Сполать тобі
В Руській землі,
Нахименку хвацький,
Що попалив
І потопив
Байдаки султанські…
Таку ж тенденцію відзначу й у вірші “У Полтаві, в славнім місті...”, де П. Гулак-Артемовський віршами описує святковий післяекзаменаційний настрій учениць місцевого інституту шляхетних дівчат і риторично запитує:
Хто ж їх мати? Хто родина
Об їх печалиться?
Їх родина – Україна,
А ненька – цариця
Торкаючись у своїх творах питань історіософського, суспільно-політичного плану, Петро Петрович мав зважати і на цензурні перепони, про які він писав і прозорими натяками, і “прямим” текстом, як , скажімо, в листі до І. Срезневського. Мовлячи про публікацію своїх “малоросійських побрехеньок” (такий собі топос самоприниження, до якого він інколи вдавався), класик висловлював сумнів, “...чи пройдуть вони безпершкодно горнило цензури”. Утім, можна сказати й те, що цензура незрідка й не могла йому зашкодити, бо цілу низку своїх творів він уміщував у приватних листах, а не в періодичних виданнях того часу. Відомо, що за життя П. Гулака-Артемовського його твори окремими виданнями не виходили, а вже по смерті класика дослідники вишукували ту приватну кореспонденцію й оприлюднювали вірші. Петро Петрович полюбляв писати своєрідні вірші-присвяти, ставши, певно, й не плануючи того, зачинателем т. зв. адресованої лірики в нашому новому письменстві.
Якраз в епістолярії, а, власне, в листах до відомого українського та російського письменника, автора історичних романів і повістей Григорія Данилевського, свого часу професор Д. Багалій виявив та опублікував у журналі “Киевская старина” (1903. Т. 82. № 9. С. 100-101) вірш П. Гулака-Артемовського “Ой не дарма, Катре, ненько...”, присвячений Катерині Григорівні Іванчиній-Писарєвій – матері Г. П. Данилевського. До слова, останній, уродженець Харківщини, написав немало популярних історичних романів і повістей української тематики – “Втікачі з Новоросії”, “Мирович”, “Уманська різня” та ін. Так от, згаданий вірш, написаний Петром Петровичем у Харкові і датований 31 липням 1857 року, посутньо корегує усталені уявлення про світоглядні позиції класика. Цей вірш не публікувався в збірниках творів П. Гулака-Артемовського і лише, здається, раз публікувався у Львові 1928 року з приписом “Австроугорщина” (саме так!). Текст вірша заслуговує на публікацію повністю . Отже...
Ой не дарма, Катре, ненько,
Тужиш по родині!
Чи є ж де жить так гарненько,
Як в тій Україні?
Ой, сто літ чи й більш на нивах
В ній москаль товчеться,
А збожжя в ній щорік в жнива
Так рясне, аж гнеться.
Не їсть наша земля-мати
Ні гною, ні калу;
Поскребемо, аби знати,
Та й сієм по ралу.
Червоніють в нас в затиші
Яблучко та грушка,
А дівчата червоніші:
Що дівка, то душка.
І сонечко веселіше
У нас вранці сходить,
І ввечері люб’язніше
За гори заходить.
І все у нас в Україні
Не те, що кацапство:
Кращі й квітки на долині,
Краще й співа птаство.
Інший звичай, інша мова,
Рятунок в пригоді,
Сороміцького ж ти й слова
Не схопиш в народі.
Нема збитків в нас гарячих,
Є тепле серденько,
Ми й без борід тих козлячих
Любимось вірненько.
Та й любляться у нас щирше,
І менш в нас користі,
І без грошей – життя ширше,
Тільки було б з’їсти.
А москалям тільки б гроші:
Нема, так підцуплять;
Ну, вдались собі хороші!
А брешуть, де ступлять!
Та й ти ж, Катре люба, вчинна.
Була б же так мила,
Якби тебе Україна
На світ не зродила?
Ні! не дарма серцю туга
Та люба родина.
Чи є ж в світі мати друга,
Як та Україна?
Справді, нема в цьому вірші заклику “обух сталить та добре вигострить сокиру”, але ж є більш ніж виразна апологія України та українців у їх протиставлені “кацапству”. Є чітка настанова нашого “иншого звичаю” та “иншої мови”... Громадянська позиція П. Гулака-Артемовського явлена цілком недвозначною, попри його схильність до “роздвоєння”, саме щодо принципових розмежувань між Україною та Московщиною. І написано цей вірш уже в ту пору, коли Петро Петрович давно як “у пани постригся”, мавши 67 літ від роду.
Ще раз акцентую: цитований вірш не мав ніякого видимого впливу на будь-кого, не мав будь-якого суспільного значення. Але цей вірш принципово важливий для розуміння постаті Петра Гулака-Артемовського як особистості, української, наголошу, особистості. Водночас, цей вірш, як і інші спостережені тут грані особистості і творчого “Я” класика, хай доволі пасивно, але виходять на площини загальніші, суспільні й національні. Вони – твори, інші писання класика – теж уживлювали ту саму “тасьму”, яка не дала розтанути українству в асиміляційному русифікаторстві. І вже тільки через це не хочеться згоджуватися з авторами недавнього нарису “Петро Гулак-Артемовський” (2016), які зазначали, що “громадянськими доблестями П. Гулак-Артемовський похвалитися не міг, як, між іншим, не могли ними похвалитися й багато інших українських письменників того часу, за винятком, може (!?? – В.П.), самого Т. Шевченка”. Лишимо те “може” на сумлінні авторів. Та і щодо Шевченкових попередників, як виявляється з новітніх студій, далеко не все так однозначно щодо їх громадянськості. Треба лиш уважніше вдивлятися в ту епоху і вчитуватися у твори, уникаючи усіляких штампів і шаблонів.
Володимир Поліщук, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української літератури та компаративістики