Проєкт «Видатні уродженці Черкащини» стартував у Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького. Він приурочений до 70-річчя Черкаської області.
На Черкащині у всі історичні періоди народжувалися люди, які відігравали надзвичайно важливу роль в історії та культурі України, у формуванні світогляду українців. Є постаті всесвітньо відомі — такі, як Тарас Шевченко, Богдан Хмельницький, Іван Піддубний. Але надзвичайно багато й тих, пам’ять про кого століттями стирала російська імперія та її правонаступник, тоталітарний срср. Є також ціла когорта фахівців своєї справи, які подвижницькою працею зробили внесок у розвиток Черкащини. Усі вони є нашою історією і заслуговують на те, щоб їх знали нащадки й сучасники.
Саме з цією метою науковці ЧНУ ім. Б. Хмельницького постійно досліджують діячів історії та культури рідного краю і діляться цими дослідженнями. Їхні напрацювання зможете знайти у рубриці «Видатні уродженці Черкащини».
До вашої уваги — тези доктора історичних наук, професора кафедри історії України Юрія Присяжнюка:
Федір Матушевський (1869–1919): час і людина
Федір Павлович Матушевський належить до історичних діячів так званого «другого ешелону». Такі постаті рідко потрапляють до переліку людей, яким ставлять пам’ятники та пишуть про них у шкільних підручниках. У рідкісних же спогадах та комеморативних практиках вони зазвичай не належать ні до героїв, ні антигероїв. Натомість їхня роль в перебігу історичних подій надзвичайно важлива, десь ключова.
Відомо, що народився Федір 2 липня 1869 р. у родині священника, у Смілі. На той час у містечку мешкало кільканадцять тисяч осіб. Вони належали до різних християнських конфесій – православної, католицької, греко-католицької, а також порівняно нечисленної іудейської громади. Проте, з вибором віри в юнака проблем не виникало – він виконав волю батька й поступив до Київської духовної семінарії.
Активний і небайдужий до громадських справ Ф. Матушевський вчився легко й швидко. Він захоплювався природним та соціальним довкіллям, намагався реагувати й принагідно осмислювати суспільні зміни, що відбувалися в той час. Одна з них – пришвидшене будівництво залізниці. 1876 р. через Смілу проклали вузькоколійку Фастів-Знам’янка, а поруч з містом спорудили відому станцію Бобринську. У регіоні налагоджувалося промислове виробництво, що помітно впливало на побут та дозвілля. Цікавий факт: у рік, коли юному Матушевському виповнилося 10 років, у Смілі функціонувало 9 фабрик і заводів. Вироблена за рік продукція коштувала понад 4 млн крб, що, як не дивно, перевищувало відповідний показник «столичного» Києва.
Усе ж проживання в «культурно-мистецькому» Києві давало відчутні переваги. Усі бібліографи звертають увагу на факт особистого знайомства Ф. Матушевського з видатним громадським діячем Олександром Кониським, Щоправда, за популярністю доля й до нього виявилася неприхильною. І це попри те, що Кониський славився неперевершеним публіцистом (свій доробок друкував під рекордним числом псевдонімів – 144), також, без перебільшення, виховав ціле покоління нової української інтелігенції. Серед продовжувачів його справи кращі інтелектуали свого часу – Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Василь Доманицький.
Саме в співпраці з С. Єфремовим та В. Доманицьким Федір Матушевський видав альманах української поезії «Вік» (1898). Збірка побачила світ до 100-річчя появи «Енеїди» Івана Котляревського. У творчості авторів відчувався вплив метра О. Кониського.
На деякий час центром книгодруку стали Черкаси. Саме в цьому місті функціонувало видавництво «Вік». Ф. Матушевський жив і працював тоді в Черкасах, де власне набував першого досвіду публіциста й громадського діяча. Щодо видавництва «Вік», то воно проіснує до революційного 1918 р. і загалом надрукує 140 назв книг різним накладом.
Деякий час Ф. Матушевський поєднував службу Божу з громадською роботою. Власне після закінчення навчання, де він устиг стати активним членом українських гуртків, учителював у Черкасах та, принагідно, викладав у своїй alma-mater – Київській духовній семінарії. У неповних 30 років став членом Загальноукраїнської безпартійної демократичної організації (ЗБДО). 1897 р. вона щойно виникла й Матушевському випало одному з перших поповнити її ряди. Прикметно, що серед засновників організації були авторитетні Володимир Антонович та Олександр Кониський (власне ця обставина значною мірою визначила рішення Матушевського).
Ф. Матушевський був людиною свого часу. Він поділяв і підтримував ідеї, думки передової тоді української інтелігенції. Власне мета створення ЗБДО – об’єднання для налагодження культурницької роботи з метою національного відродження України – засвідчувала таку причетність. Окрім шанованих Володимира Антоновича, Павла Житецького, Миколи Лисенка, до керівної ради ввійшли мовознавець, поліглот, перекладач (згодом член-кореспондент АН СССР, репресований) Євген Тимченко, письменник, діяч кооперативного руху, член Братства тарасівців Мусій Кононенко, громадські діячі – лікар Олександр Черняхівський та Олександр Бородай. Спілкування з цими й багатьма іншими знаковими особистостями мало вплив на Матушевського, який невдовзі й сам став помітною особою ЗБДО.
Ф. Матушевський виявився «найкращим учнем» інтелектуалів-учителів. Він спрямовував свої зусилля на пропаганду, переважно серед тієї ж інтелігенції, на реалізацію ідей українського національно-культурного відродження. Завдяки таким як він на теренах самодержавної імперії розповсюджувалося українське друковане слово. У такий спосіб об’єктивно створювалося підґрунтя й формувалися кадри для політичної діяльності (боротьби). Щоправда, цей поступ був не таким однозначним, як може здаватися попервах. Агітація щодо запровадження україномовних шкіл і навіть організація заходів на честь вшанування діячів української культури не давали достатньо досвіду політичних змагань, які чекали Матушевського та його соратників у недалекому майбутньому.
Переломним став 1904 р. ЗБДО припинила свою діяльність. Натомість було створено Українську демократичну партію та Українську радикальну партію, що згодом об’єдналися в Українську радикально-демократичну партію (УРДП). Вийшло так, що через залучення до партійного життя громадський діяч Ф. Матушевський пішов у політику. Цей шлях можна вважати типовим для багатьох представників української інтелігенції рубежу – перших десятиліть XX ст.
Варто пам’ятати, що Ф. Матушевський мав великий досвід публічної діяльності. Він тривалий час співпрацював з редакцією журналу «Киевская старина», де набув практичних навичок журналіста. Крім того, постійно підвищував свій загальноосвітній рівень. Протягом 1898–1902 рр. навчався на юридичному факультеті Дерптського університету. Там устиг організувати та деякий час очолював українську студентську громаду. Тоді ж познайомився зі студенткою Жіночого медичного інституту Вірою Поповою. Вона, як з’ясувалося, щиро переймалася українськими справами й належала до численної української студентської громади Петербурга, серед членів якої були Дмитро Дорошенко, сестра Лесі Українки – Ольга Косач та ін. До «політизації» Ф. Матушевського, схоже, «підштовхнули» зміни у власному житті – 1902 р. його було виключено з університету за революційну діяльність. 1904 р. Федір і Віра обвінчалися; невдовзі подружжя оселилося в Києві.
Мешкаючи зі своєю сім’єю в Боярці, Ф. Матушевський плідно працював у царині літератури й публіцистики. Серед інших йому належать такі розвідки: «В. Антонович при світлі автобіографії та даних історії» (1909); «З останніх літ життя В. М. Доманицького»; «Жертви перехідної епохи. Анатоль Свидницький. «Люборацькі»» (обидві – 1911). Також: «Великі роковини. До 50-ліття смерті Тараса Шевченка» (1911); «Значення Т. Шевченка», «Поезія волі й правди» (обидві – 1914); «Суспільні й літературні впливи в першому періоді творчості Т. Г. Шевченка» (1916).
Професійне зростання Ф. Матушевського відбувалося завдяки тісній співпраці з такими подвижниками українського національного поступу як Михайло Грушевський, Борис Грінченко, Сергій Єфремов, Юрій Тищенко, Євген Чикаленко, Володимир Леонтович, Методій Павловський, Володимир Дурдуківський. Утім, взаємовплив зумовлював двосторонній ефект: з одного боку, Матушевський розвивався як передовий для свого часу інтелектуал, з іншого, його світогляд, життєва позиція досить добре залежали від загального рівня інтелігентського оточення.
Поважне місце серед українських діячів забезпечила робота головним редактором газети «Громадська думка». Однак, в умовах, коли революція 1905–1907 рр. пішла на спад, і імперський уряд закрив часопис, довелося працювати редактором газети «Рада» – єдиного в Наддніпрянській Україні щоденного україномовного видання. Цей факт на довічно «закріпив» за Федором Павловичем статус одного з піонерів української журналістики.
Власне в міжреволюційний період (1907–1917) Ф. Матушевський відбувся як український громадсько-політичний діяч національного масштабу. З-поміж іншого, він активно підтримав проєкт М. Лисенка зі створення літературно-художньої громадської організації «Український клуб» (1908). Співпрацював із Товариством українських поступовців (ТУП), Доброчинним товариством для видання загальнокорисних і дешевих книжок. Коли ж «Український клуб» було реорганізовано в клуб «Родина», Матушевський очолив його. Напровесні 1917 р. саме з цього осередку постане Українська Центральна Рада.
Ф. Матушевський плідно трудився в роки Першої світової війни. 1915 р. він став одним із засновників Українського комітету допомоги жертвам російської окупації Галичини. Тоді ж (1915–1917) працював уповноваженим Комітету Всеросійського союзу земств і міст Південно-Західного фронту для допомоги цивільному населенню, яке постраждало від воєнних дій. Ця діяльність принесла уродженцю Сміли ще більшу популярність, причому як серед партійного активу, так і широких кіл української громадськості.
Щодо державного устрою України, то Ф. Матушевський дотримувався автономно-федералістських поглядів. У цьому відношенні він послідовно солідаризувався з позицією М. Грушевського, інших лідерів Української Центральної Ради. Попри тяжкий стан здоров’я, служив у Тимчасовому центральному комітеті, згодом – Союзі українських автономістів-федералістів, Тимчасовій раді УРДП. Того ж 1917 р. устиг побувати на посадах члена Комісії з розробки негайних заходів для розв’язання продовольчої кризи (при Малій раді) та Крайового комітету охорони революції в Україні. Щоправда, така самовіддана робота не принесла очікуваних результатів – УЦР поступово втрачала довіру в населення, яке розчаровувалося в її лідерах.
З приходом до влади більшовиків Ф. Матушевський почав переходити на самостійницькі позиції. Однак ситуацію це не врятувало – у квітні до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський. Через кілька днів Матушевський з родиною знову поселився в Боярці. Його державна діяльність на цьому не скінчилася. Останнім її етапом стала дипломатична діяльність у 1919 р. У січні того року Симон Петлюра доручив Матушевському очолити Надзвичайну дипломатичну місію УНР до Афін. За короткий термін він встиг проявити себе здібним дипломатом, економістом та культурологом.
Греція виявилася останнім прихистком Федора Матушевського. 2 листопада 1919 р. він помер в Афінах, де й похований.