— А це натуральне золото? — допитливо запитує хлопець років 10 на майданчику для стрільби з лука. Тренерка Наталія Калініченко показує юрбі дітей медалі, які буквально кілька днів тому привіз у Черкаси випускник Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького Вадим Мазніченко.
Під час «Ігор Нескорених» у Німеччині спортсмен виборов золото у складі збірної зі стрільби з лука, бронзу в самостійних змаганнях із лука та ще одну бронзу в самостійних змаганнях зі штовхання ядра.
— Натуральне золото такої ваги багато людей може піти й купити. А от медаль не купиш, її треба вибороти. Тож це золото коштує навіть дорожче, аніж натуральне, — пояснює дітям Наталія Анатоліївна.
Історію незламного Вадима Мазніченка опублікувало видання «18000».
Почав стріляти з лука три місяці тому
«Invictus Games» або ж українською «Ігри Нескорених» — це спортивні змагання у паралімпійському стилі. Вони відбуваються щорічно з 2014 року. Участь у таких змаганнях беруть поранені військові та ветерани з різних куточків світу. «Invictus» із латини означає «непереможний» або ж «незламний». Цього року до української збірної увійшов і Вадим Мазніченко.
Узяв до рук лук Вадим уперше лише три місяці тому, під час зустрічі на тренувальній базі у Конча-Заспі. Тоді учасники української збірної «нескорених» мали змогу протестувати на собі різні види спорту і знайти ті, в яких є найсильнішими. Окрім стрільби з лука, Вадим обрав штовхання ядра, настільний теніс і веслування на тренажерах.
— Я обрав чотири види спорту, тому що на більше мене б не вистачило, — усміхається Вадим. — Так, на змаганнях я виборов медалі не з усіх дисциплін, але змагався до останнього і показав свої найкращі результати.
У 2014 році на війні Вадим Мазніченко втратив руку та ногу, тож стріляє з лука власним методом. Він натягує тятиву не рукою, а зубами. Перший успішний результат на «Invictus Games» показав під час самостійного змагання, отримавши бронзу.
Всі дивувалися: як це можливо — стріляти зубами й показувати такі результати? Люди діставали телефони, знімали, як ми це робимо.
Наступного дня, під час командної гри, з іншими українськими спортсменами Вадим Мазніченко «закріпив»2 свій успіх. Збірна України перемогла поляків й отримала золото.
— Я ніколи не стріляв до цього з лука. Це важко — зрозуміти техніку, процес. Він починається з ніг і закінчується шиєю. Я натягую тятиву і щоб була правильна проєкція, нахиляю голову. Ноги мають бути вкопані, як у бетоні, — розповідає про специфіку стрільби боєць.
Серед тих, хто готував Вадима до змагань, дитячий тренер Олександр Гнатенко. Каже: спостерігав за успіхами спортсмена в Черкасах, переглядаючи змагання онлайн.
— Як кажуть у нашому спорті: ідеального пострілу не існує — завжди є якісь помилки. Але успіхи Вадима вражають. Він був спокійним, впевнено працював, — коментує тренер.
Під час тренувань Олександр і сам пробував стріляти однією рукою. Попри те, що Гнатенко має звання майстра спорту, результати виявилися невтішними.
— У щит я попадав. У мішень разом з іншими молодими спортсменами теж пробували, але дуже складно, — згадує Олександр Гнатенко. — Стрільба з лука — специфічний вид спорту. Приходять ним займатися багато людей, а залишаються одиниці, кому це дійсно припало до душі. Сподіваюся, Вадим закріпиться у спорті.
В один зі змагальних днів у Дюсельдорфі Вадиму Мазніченку довелося замінити іншого черкащанина — Максима Дмитраша. Колега потягнув м’яз. Після знеболення ситуація лише погіршилася, тож його шпиталізували.
— Потрібно було пробігти естафету замість Максима. Тут було головне — не результат, а участь. Тож я просто притримував протез рукою і біг, — згадує Вадим.
Хоч за лук він узявся зовсім недавно, вже має нову амбітну спортивну ціль:
— Свого часу «Invictus Games» були мрією всього мого життя. Тепер я дуже хочу потрапити на паралімпійські ігри. Майстер спорту вибиває мінімально 272 очки. Мій найкращий результат — 262. Знаючи себе, через що я пройшов, покращивши свою базу, далі — отримання звання майстра спорту і паралімпійські ігри.
Спортсмен каже, що діє за правилом: бачу ціль — не бачу перешкод. І це правило допомагає йому не лише у спорті.
— Я йду до своєї мети, можливо, дуже довго. Але я йду. Дехто може дійти до неї за рік, я можу за три, але все ж таки дійду, — говорить військовий.
«Не стій — у ногах немає правди. Якщо ноги є»
До 2014 року Вадим Мазніченко працював у Києві: виконував ремонтні роботи та непогано заробляв. Після початку російської агресії мобілізувався у 14-й мотопіхотний батальйон «Черкаси» як гранатометник. Каже: на війну пішов за покликом серця.
Після злагодження в Одесі спочатку Вадим опинився біля Придністров’я, згодом — у Волновасі, а потім потрапив на «нуль» у село Старогнатівка. Саме там під час служби і потрапив під ворожий мінометний обстріл. Намагався перемотати рани самотужки, проте зрозумівши, що не виходить, покликав товариша на допомогу.
— На рани в цей момент я підсвідомо не дивився. Розумів: якщо зараз побачу, воно відкладеться в мозку на все життя, — згадує Вадим Мазніченко.
Після знеболення він втратив свідомість. Прокинувся вже в госпіталі в Одесі. Ось так згадує свій перший ранок у свідомості Вадим:
Аналізую де я, що я, що це за трубка в моєму роті. Показую медсестрі на живіт. Питає в мене: що, болить? Я запаречульвано махаю головою. Наступне питання: їсти хочеш?
Підтверджую. Вона пояснює, що в трубці поживні речовини, це і є моя їжа. Я спробував її проковтнути, але від цього мене знудило. Потім цю трубку в мене забрали, я вдихнув на повні груди і кажу: ну, а тепер уже можна поговорити.
У лікарні Вадиму ампутували руку та ногу. Інші дві кінцівки теж постраждали. Найскладніше в перший час було прийняти «гіперопіку» від оточення, тож дуже чекав, коли з руки нарешті знімуть бинти. Принаймні для того, аби почати їсти самотужки.
У певний момент він зрозумів, що потребує допомоги психолога.
— Коли мене перевели в палату, я дивився телевізор. Потім це почало дратувати. Почав не дуже розуміти людей. Зрозумів, що з цим потрібно щось робити. Попросив у волонтерів знайти психолога, у лікарів — окрему кімнату, щоб поговорити з ним наодинці. Зрештою психологиня сказала, що зі мною все гаразд і допомоги я не потребую. Але я хотів переконатися, чи правильно я мислю, висловлююся, будую свої плани.
За три місяці перебування в лікарні він перестав палити цигарки, хоча до цього курив протягом десяти років. Куріння замінили інші корисні навички.
— Ти постійно стикаєшся із побутовими проблемами, засвоюєш нові лайфхаки. Наприклад, як одягти годинник або зашнурувати взуття.
Ще в лікарні, додає, рятував чорний гумор. І наводить один із жартів, які вперше там почув: «Не стій — у ногах немає правди. Якщо ноги є».
Спорт — це напрямок руху. Але потрібне ще хобі
Спорт у житті Вадима з’явився як певний шлях до реабілітації після отриманих травм. «Не було б щастя, та нещастя допомогло», — коротко характеризує про те, як став спортсменом, військовий.
У 2015 році Вадим Мазніченко полетів до США для реабілітації та протезування. Там отримав біговий протез і вже у 2016-му пробіг свої перші 10 кілометрів у складі української збірної. Це був марафон Морської піхоти у Вашингтоні.
— Окрім спорту, важливо мати хобі. А хобі — це щось протилежне. Для мене це, наприклад, у гаражі щось зробити, машину полагодити. Спорт — це напрямок, у якому треба рухатися. Хобі — щоб себе розвантажувати. Коли у спорті щось не виходить, пішов у гараж і тобі там класно, релаксуєш, — говорить Вадим.
У 2018 році військовий очолив ОСББ.
— По-перше, я живу в цьому будинку, тож мені не байдуже, як він далі буде розвиватися. Адже ринок нерухомості змінюється. Якщо у будинок не вкладати, він буде руйнуватися зсередини, ціна на ринку буде падати. Взявся за цю роботу, щоб моя квартира не стала дешевше, ніж я її купив. Якщо подивитися ціни на OLX, то вартість житла в нашому будинку лише зросла — і це показник, — каже Вадим.
Наприкінці 2020 року черкаська влада ухвалила рішення про виплату допомоги ветеранам АТО в розмірі 100 тисяч гривень. Вадим скористався цією можливістю і купив на спрямовані гроші старенький сідловий тягач (великогабаритна вантажівка, — ред.).
— Він на механіці, вісім передач: понижені і підвищені. Я сів за кермо і поїхав. Почав таким чином потроху заробляти, розвозити по області товар, — розповідає черкащанин. — Мені захотілося в чомусь розвиватися, щоб не сидіти. Я спробував, що це реально. Всі питають: ну як ти підіймаєш кабіну і починаєш міняти там якісь деталі однією рукою. Все це нелегко, але реально. І тепер я це знаю.
«Я до себе вже звик. Так, я таким не народився, але я таким став»
Протягом усього часу служби та реабілітації Вадима Мазніченка підтримує його дружина. Вони познайомилися у 2012 році. А вже у 2016 — взяли шлюб.
За словами Вадима, це сталося за годину в Одесі: в обід пара розписалася, а вже ввечері відсвяткувала весілля у місцевому ресторані.
Головне у стосунках із демобілізованими бійцями — розуміння, що війна змінила їх, переконаний Вадим Мазніченко.
До війни він був одним, а повернувся іншим. Потрібно змиритися із цим і не ображатися. Прийняти його. Він із цим уже нічого не вдіє. Тож краще тобі змінити підхід. Після війни людина змінюється, навіть якщо візуально це не помітно.
Він вважає, що після повномасштабного вторгнення суспільство почало краще сприймати людей з ампутаціями. Це пов’язано із тим, що на вулицях їх стало більше.
— Коли закінчилася Друга світова війна, через років п’ять був перший парад. На ньому не було ветеранів-ампутантів. Радянська влада намагалася показувати, що у «союзі» все добре. І люди з того періоду не звикли бачити ампутантів. Пам’ятаю, що й мені було дивно їх бачити. Зараз люди до цього більше звикають. Я до себе вже звик, вважаю нормальною людиною. Я таким не народився, але я таким став, — каже Вадим.
Він закликає містян не нав’язуватися військовим з інвалідністю із допомогою. Каже: натомість краще просто подякувати за службу. Якщо ж їм знадобиться ваша допомога — вони самі її попросить.
Нині Вадим Мазніченко навідується у госпіталі до військових, які теж отримали ампутації внаслідок війни. Каже, що під час зустрічей намагається їм більше розповісти про підтримку від держави, переконатися, що вони отримали все необхідне.
Я показую їм себе. Я вже з 2014 року ампутант. Але є протези, є можливості. На цьому життя не закінчується.
Джерело: «18000»