Уродженець міста Тальне на Черкащині, випускник Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького Роман Орищенко був одним із засновників Самооборони Майдану та лідерів Пласту, вчителював, а також працював помічником голови Верховної Ради України.

 З 2020 року — на службі у Збройних Силах України, причому увесь час — на бойових посадах. В останні роки був командиром взводу 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Загинув від влучання КАБу 2 липня 2025 року на Покровському напрямку.

Яким він був воїном та батьком, що залишив по собі та чого не встиг — розмова із його сином Андрієм на «Суспільному».

— Андрію, у день, коли ми записуємо це інтерв'ю, в університеті, де навчався ваш батько Роман Орищенко, відбувався захід його пам'яті. Скажіть, які емоції, які враження?

— Я насправді в дуже великому захваті від заходу, тому що я вважаю, що це дуже правильна річ – вшановувати полеглих воїнів. Це створює новий певний рівень містерії та національної самосвідомості громадян. Вони себе можуть ототожнювати з кимось, можуть порівняти себе з кимось, побачити шлях, який прийшли наші воїни. Важливо, що люди, присутні на заході, не просто беруть інформацію десь з газет, стендів, а чують її від людей, які особисто знали, особисто бачили цей шлях героя та особисто про це переповідають. Я вважаю, що таких заходів по всій Україні має бути набагато більше. І вони мають бути спрямовані не лише на вшанування пам'яті полеглих воїнів, але й на підтримку живих.

— Для людей, які не знали вашого тата Романа Орищенка, як би ви його схарактеризували, які його риси — особистісні, професійні ви б відзначили?

— Взагалі, дуже важко таку особистість, як мій тато, кількома штрихами описати. Я опишу, яким він був для мене. Він був дороговказом, людиною, на яку я постійно рівнявся, а також певним ідеалом, до якого я ріс. Якщо все-таки спробувати кількома штрихами, то перший — це воїн, другий штрих — це свобода і третій — це боротьба. Я вважаю, вони ідеально його описують.

— Ваш тато працював у школі вчителем історії, будував також політичну кар'єру, працював в апараті Верховної ради України, здійснював наукову діяльність, захистив дисертацію. А який аспект його життя і діяльності ви б виокремили? На вашу думку, де він був найбільш гармонійним?

— Знаєте, важке питання, де він був найбільш гармонійним. Мені здається, що в будь-яку сферу, за яку він брався, він дуже добре вписувався і легко. З моїх спостережень та зі спостережень людей, які з ним працювали, він був дуже добрий в кожній справі, проте я виділю саме військову справу, якій він присвятив крайні п'ять років свого життя, навіть більше, тому що п'ять років він служив за контрактом, а з 2014 року ще була волонтерська діяльність, коли батько їздив на фронт, підтримував військових. І, звісно, революційну діяльність я хочу виділити.

— Андрію, вам зараз 25 років. Скільки вам було років, як ви познайомилися, так би мовити, зі своїм татом? Які ваші дитячі спогади? Як ви проводили час, про що розмовляли, з чим він вас познайомив і, можливо, щось відкрив?

— Знову ж таке важке питання. Не можу виокремити саме вік, коли я познайомився з ним не лише як з батьком, а як з постаттю, на яку ти рівняєшся, яка є авторитетом для тебе та людиною, якій ти довіряєш. Це було так гармонійно, що таке відчуття, що так було завжди. Він навчав мене історії, постійно розповідав щось з історії України, наводив приклади про козацтво, про Першу й Другу світові війни, розповідав про голодомори… Він же написав дисертацію з історії і я його слідами пішов.
— Ви також закінчили історичний факультет?

— Так, «бакалаврат».

— Ваш тато, Роман Орищенко, був одним зі співорганізаторів Пласту, зокрема на його рідній Черкащині. Я знаю, що ви також змалечку долучилися до пластунського руху. Коли це відбулося, чи це був ваш особистий інтерес, чи якось під впливом тата?

— Із розповідей батька, коли мені був рік або два, він мене брав в походи із собою, садив на плечі й носив. Скоріше за все, спочатку це була його ідея, а потім мені і самому сподобалось.

— А що вам сподобалося пізніше, вже в усвідомленому віці?

— Мені сподобалась ідея. Ідея великої гри, ідея того, що Україна проходить національно-визвольні змагання, вони не завершились і дуже малоймовірно, що вони закінчаться найближчим часом без нашої участі. Саме тому для мене Пласт був певною підготовкою національної самосвідомості, підготовкою ідеї цієї великої гри і, звісно ж, фізичною підготовкою.

— А яким він був батьком? Чи міг він вам дозволити побешкетувати, чи влаштовував він вам якісь свята, дні народження?

— Для мене він був найкращим батьком, тому що він не обмежував мене. Він прямо говорив, що якщо ти хочеш щось зробити, то знай, що це неправильно. Але якщо хочеш, бий собі голову, набивай шишки. І якщо ти розумний, то ти будеш вчитися на чужих помилках, якщо дурний — то на своїх. Саме тому він мене не обмежував. І я дуже вдячний за це, тому що мав змогу вибрати свої шляхи в житті й набити свої шишки та навчитися в інших.

— А яких навичок вас навчив тато: в житті, в пласті? Чи показував він вам приклад?

— Так, фактично все, що він робив, було прикладом. Абсолютно все. Починаючи з відповідальності, самодисципліни. Це, наприклад, тренування зранку й увечері, це прочитати книжку. Для нього завжди важливим було виділити час на сина – це для мене стало певним ритуалом, тому що він зі мною проводив час не тоді, коли сам мав вільний час, а навпаки: він знаходив час, щоб провести його зі мною.

— До речі, період вашого дорослішання припав якраз на Революцію Гідності. Ваш тато, Роман Орищенко, був одним зі співорганізаторів Самооборони Майдану. Чи обговорювали ви у сім'ї, з мамою, зокрема, події, що там відбувалися?

— З мамою ми це не обговорювали. Ми обговорювали це з батьком. Тоді якраз народилася сестра і вона була ще зовсім милою. Батько, одного вечора запросив мене присісти поруч з ним та сказав: якщо зі мною ще станеться, якщо мене вб'ють, закатують тощо, то ти маєш бути стрижнем в сім'ї, ти маєш бути головним, тому я дуже на тебе надіюсь.

— Як ви сприйняли цю новину?

— Я був шокований, але це було зрозуміло, це був його вибір.

— Чи обговорювали ви події, які відбувалися на Майдані впродовж 2014 року? Якою була його мотивація? Чи переповідав він вам, що там відбувається, навіщо це? Чи ви розуміли на той період чому це і навіщо?

— Так, я розумів, чому це і навіщо. Йому навіть не потрібно було пояснювати, чому він не сидить вдома, чому він їздить на барикади, щось організовує. По-іншому не могло бути.

— Після цього ваш тато почав волонтерити, їздити на передову, допомагаючи нашим військовослужбовцям, і водночас він навчався на військовій кафедрі університету. Ви розуміли на той момент, що його військова служба є неминучою?

— Звісно, це було зрозуміло. Скажу про волонтерство. Він їздив на самий фронт, прямо до хлопців на позиції, передавав їм щось, їхав далі. І це були такі поїздки, які могли займати місяці, поки він проїде всю ділянку фронту в Донецькій та Луганській областях. А щодо військової кафедри, то він розумів, що хоче більше долучитися до цього визвольного руху. Тож, батько свідомо пішов на військову кафедру, щоб бути офіцером і мати більше можливостей у війні.

— Андрію, із 2020 року ваш тато Роману Орищенко був на контракті у лавах Збройних Сил України, а вже після повномасштабного російського вторгнення брав участь в обороні Київщини, воював на Донеччині. Чи відомо вам, у яких бойових операціях він брав участь? Якої складності завдання виконував?

— Так, відомо, обговорювали з ним. Ще до повномасштабного вторгнення він був в Авдіївці. Там було доволі складно, тому що до позицій супротивника була невелика відстань, тож постійно був контакт з ворогом. Хоч лінія бойового зіткнення, нібито, заморожена була, але бої були постійно. А вже після повномасштабного вторгнення найважчими його операціями була операція біля села Мощун в Київській області. На мою думку, операція біля села Мощун — це була просто неймовірна операція, яка вдалася лише завдяки непокірності духу та волі до боротьби, яку продемонстрували наші хлопці, з огляду на те, наскільки нерівними були сили ворога і наші. І лише потім він згадував, що після Мощуна найважчі бойові дії були в селі Кодема Донецької області.

— Чи часто з вами спілкувався тато? Чи виходив він з вами на зв'язок? Я так розумію, що повсякчас він був на бойових посадах.

— Так, увесь свій бойовий шлях він був на бойових посадах. Тато на кафедрі отримав військову спеціальність «командир взводу механізованих підрозділів». Тому він був початку командиром взводу, потім став заступником командира роти, а пізніше — командиром другої залізної мотопіхотної роти четвертого мотопіхотного батальйону. Ми не часто виходили на зв’язок, тільки коли були короткі ротації для поповнення боєприпасів, для заміни людей на позиціях тощо. Бої були дуже інтенсивними дуже напруженими. Про що ми говорили… Напевно, який енергетик найкращий. Не все ж має бути серйозним.

— Я знаю, що 2022 року від початку повномасштабного вторгнення і ви стали до лав оборонців України, причому добровільно. Чому ви так вирішили?

— Так, я був добровольцем. Я пішов по шляху батька. Спочатку батько мене відмовляв, мовляв: як так, мати і сестра залишили, хто з ними дивитись буде? Коли вони евакуювалися з Києва, я відразу став до лав добровольчого батальйону. І був там весь 2022 рік та певну частину 2023 року.

— Як до цього ставилася ваша мама, пані Світлана, що двоє чоловіків із сім'ї стали до лав оборонців України, причому ви на той момент непризовного віку?

— Все дуже просто: вона не знала. Я їй не сказав, батько не сказав. В один момент, коли ситуація у Києві та на Київщині покращилася, це була десь середина літа і стало зрозуміло, що вони знову не полізуть принаймні найближчим часом, мені батько написав повідомлення: повертається мама. Тоді я вже зрозумів, що більше ця гра в шпигуна закінчилася. Мама приїхала з сестрою на вокзал, я зустрів її по формі зі своїм побратимом. Але вона не була здивована.

— Що сказала мама?

— Вона сказала: ой, прикольно одягнений.

— Чи обговорювали ви з татом бойові операції? Ви, можливо, перетиналися на лінії бойового зіткнення із ним?

— На лінії бойового зіткнення не перетиналися, щодо інших питань, на жаль, не зможу відповісти зараз, оскільки бойові дії ще тривають, тож хочу зберегти певну секретність цієї інформації.

— Коли тато був на Донеччині, зокрема на Покровському напрямку, чи часто він виходив з вами на зв'язок? Про що він говорив і чи були у вас якісь відчуття?

— Завжди казав з посмішкою: тримаємося, все буде добре, все буде Україна. Кілька разів розповідав, що був в оточенні, прощався телефоном, саме тому був готовий до будь-якого виходу.

— Він був готовий, чи ви?

— Він.

— А ви як на це реагували?

— Ну, як може відреагувати син? З повагою. Це його вибір. Некомфортно, але... Так має бути, це його вибір, я його поважаю, як і він поважає мій вибір.

— Ваш тато загинув 2 липня 2025 року від влучання КАБу на Покровському напрямку. Як ви про це дізналися? Чи відомі вам обставини? Чому так сталося?

— Керована авіаційна бомба, влучання, реанімаційні заходи.

— Як ви це пережили, ваша родина?

— Скажу відверто: відразу було дуже важко. Дуже. Особливо в перший день. Ми зібралися вдома втрьох: я, сестра і мама, обнялись і поплакали. Цього не варто соромитися, на мою думку.

— Андрію, а яким воїном, на вашу думку, був ваш тато?

— Зі слів самого Романа Орищенка, зі слів людей, які його знали по бойовій стежині, він був неймовірним воїном. Він був суворим до ворогів, проте до своїх хлопців ставився, в першу чергу, як до людей з їхніми мріями, слабкостями...

— Ви пишаєтеся ним?

— Так. Я пишаюсь.

— На вашу думку, де ваш тато найбільше себе реалізував, де він найбільше залишив частину себе?

— Найбільше він себе залишив у відродженні української державності, боротьбі за неї. Всі його інтереси: пласт, громадська діяльність, волонтерська, військова діяльність, наукова робота були спрямовані саме на Україну.

— Чого він не встиг, на вашу думку, де був його потенціал?

— Багато чого не встиг. А щодо того, де б міг себе реалізувати, то я вважаю, що у військовій кар’єрі він би дуже добре себе показав. Добре б себе показав у політичній кар'єрі, якби захотів повернутись туди з війська. Добре б показав би себе, як батько. Продовжив би бути таким вже чудовим батьком.

— Часто згадуєте його? Вам не вистачає зараз батькового слова, поради якоїсь?

— Так, постійно згадую. Коли важко — згадую його, думаю: що б він сказав, що б порадив.

— Яким найчастіше його пригадуєте?

— З бородою, трохи посивілим. Але не у військовій формі, більше в домашньому одязі. Садимо, п'ємо чай на кухні, говоримо про щось. Така картинка зараз… Час змиває риси обличчя, змиває слова, але не змиває пам'ять про людину, яка була з тобою.

— Чи можемо ми говорити, що ви, певною мірою, продовжуєте справу батька, оскільки на сьогодні займаєтеся питаннями гуманітарної допомоги Україні, керуєте благодійним фондом?

— Волонтерську діяльність я почав десь у 2017-му році, напевно, чи 2018-му, коли вперше поїхав з батьком караваном на схід. Чому ж я так детально описав, як це все відбувається, тому що ми там були вдвох. Я постійно прохав батька взяти мене з собою. Постійно. Так мені вдалося його переконати взяти мене з собою. Вже після того, як я звільнився із лав добровольців, у 2023 році з побратимами ми заснували французьку волонтерську асоціацію гуманітарних конвоїв та діяли від її імені на території України.

— Андрію, а яким чином суспільство має вшановувати загиблих захисників України? Як це може впливати на наше майбутнє, як українців?

— Те, що Україна повинна пам'ятати своїх героїв, які поклали життя за її свободу у війні не лише з Росією, а, взагалі, з будь-яким противником, протягом всієї історії — це безперечно. Добре те, що ми почали зараз проводити пам'ятні заходи, конференції. Це створює певну містерію, певну традицію у свідомості української нації та додає штрихів до нашого генетичного коду.