250 років – знаменна дата, яка спонукає до осмислення, а якщо потрібно, то й переосмислення складної й водночас героїчної історії Коліївщини. Перше, на чому варто наголосити: козацька слава не завершилася добою Хмельниччини та Руїни середини – другої половини ХVII ст., а продовжилася в наступних поколіннях українського лицарства. В останні п’ять років — це насамперед подвиг Героїв Небесної Сотні, бійців добровольчих батальйонів, воїнів Збройних сил України, також самовідданість українських волонтерів.
Коротко про уроки Коліївщини 1768 року.
Урок 1. Ми вшановуємо героїв-козаків, героїв-отаманів, і є за що. Проте урок полягає передусім у тому, що сучасні українці покликані вчитися на їхньому досвіді. У тих буремних подіях не було належно враховано геополітичний і політичний розклад сил, що призвело до швидкого краху надій. Мужність, героїзм повстанців знівелювали грубі помилки. Серед них: довірливість до начебто «єдинокровних братів». Люди наївно вважали, що православна єдиновірність — запорука звільнення від католицизму й шляхти (конфедератів). Не вийшло. Поглиблений аналіз засвідчує, що ота оманлива «єдиновірність» далеко не те саме, що віра в єдиного Бога. Річ у тому, що демократична культура козаків виявилася настільки відмінною від деспотичного устрою московитів, що ще уславлений Іван Богун дивувався їхньому «оригінальному православ’ю». Цікаво, що такої ж думки в тому ж 1654 році був і сирійський мандрівник Павло Халебський. Їдучи зі своїм батьком, патріархом Макарієм ІІІ, через Україну до Москви, він за давнім звичаєм шанувати людей однієї віри хвалив і українців, і росіян; коли ж повертався назад — лише українців.
Урок 2. Творення шкідливого міфу про «братні народи», «братерські відносини» між українцями й росіянами розпочалося не у ХVIII столітті, а приблизно за 100 років до Коліївщини. У 1674 році друкарня Києво-Печерської лаври видала «Синопсис» — перший короткий нарис історії України. Написаний на догоду московським церковним ієрархам, він дав життя руйнівній для України ідеологемі, яка століттями слугуватиме прикриттям російської експансії, інкорпорації козацької держави, культурної асиміляції українців. Отож, урок полягає в суспільній атмосфері, кажучи на сучасний лад, у масовій свідомості населення та відповідних громадських настроях. Тобто доля України, її перспективи вирішуються не лише рішеннями політиків, а й довготривалою, послідовною, системною та цілеспрямованою виховною роботою. І в цьому ми, українська інтелігенція, бачимо своє першочергове покликання.
Урок 3. Дещо призабутою сторінкою Коліївщини є досвід відновлення козацької (республіканської) держави, до речі, у кордонах Гетьманщини часів Богдана Хмельницького. Урахування цього чинника означає, що Коліївщина — це насамперед не бездумна різня, а крок до відновлення цивілізованих норм життя. Причому такого відновлення, яке мало відповідати цінностям та інтересам більшості населення. У цьому можна бачити певну демократичність козацького повстання.
Отже, непересічне значення гайдамацького руху в тому, що козаки (українці) намагалися ствердити власний суспільний устрій («без хлопа і пана»). Конструктивне начало переважало руйнівне. І цей позитивний урок Коліївщини 1768 року, коли сучасні ЗМІ часто рясніють українофобською риторикою, коли триває національно-оборонна війна проти кремлівських окупантів, коли до влади в Україні вкотре рвуться вороги нації та держави, особливо важливий сьогодні.
Україна — понад усе! Слава Україні!
Професор Юрій Присяжнюк, ННІ історії і філософії