«Національна ідентичність — відчуття приналежності людини до певної держави/нації, без якого вона не може бути собою, водночас — сенс самої нації як чогось «цілісного цілого», представленого традиціями, культурою, мовою».

Про це — у циклі публікацій для видання «Черкаський край» розповідає професор Черкаського національного уінверситету імені Богдана Хмельницького Юрій Присяжнюк:

— Щоб упоратися зі смертельною загрозою російського широкомасштабного вторгнення, українці спромоглися піднятися над ідеологічними розбіжностями та політичними чварами. Але настане час, коли їхня доля вирішуватиметься не на полі бою. І ось коли посилання на авторитет ЗСУ вже буде не зовсім доречним, відповідальність ляже на кожного громадянина. Гасло «Україна — понад усе!» не втратить актуальності, а Перемога над окупантом додатково зобов’яже до особистого вибору майбутнього. А ще зросте роль національної еліти, важливість якої й сьогодні не викликає сумніву. Їй доведеться відповідати на багато складних питань, зокрема й на те, що так турбує окремих європейських союзників — як «зберегти обличчя» росіянам? Це буде серйозним викликом, бо маємо достатньо підстав вважати, що воно, те обличчя, радикально не зміниться, адже «любовь к родине» породжуватиме нові хвилі агресивних устремлінь північно-східного сусіда. Тож війна за ідентичність триватиме й надалі.

Усе сказане підвищує інтерес до історичної правди, спонукає знати її краще. Давайте пригадаємо, як під час Другої світової війни в усіх тилових совєтських містах були розвішані плакати «Убей немца!». Звернімо увагу — не фашиста, нациста чи гітлерівця, а саме німця. Згодом, коли політична кон’юнктура зміниться, акценти буде зміщено — замість «німців» зобов’яжуть вживати пропагандистське «німецько-фашистські загарбники».

Для нас важливіше з’ясувати сутність іншого історичного міфу — про нібито «братерський» характер відносин українців і росіян. Причина його живучості двояка: по-перше, прагнення москви щоразу використовувати українців як «універсального донора» для реалізації своїх великодержавних планів; по-друге, її ж поривання зберігати й зміцнювати свою імперську ідентичність. Певною мірою ключовим тут є синтезований термін «русские», який, окрім власне великоросів, означає «спільну» для росіян, українців, білорусів назву. Саме друге значення виконує роль русифікатора українців чи, щонайменше, тримає їх у полоні національної невизначеності. Якраз його танками, ракетами та «градами» намагається сьогодні нав’язати нам і всьому демократичному світу кремль.

Людей доброї волі росіяни страхають «бандерівцями», «фашистами», «неонацистами», але насправді бояться вони не їх, а власної безпорадності, адже чи не всі їхні імперські цінності («духовные скрепы») або крадені, або фальшиві. Складається враження, що без військової експансії їм просто не вижити, а чи зможуть вижити з нею — покаже час. За три останні десятиліття в Україні виросло молоде покоління, яке не знає совєтського минулого. Це додає оптимізму. Але проблем також вистачає, бо не всі ще збагнули очевидного — відчувати себе українцем «без кордонів» — то найкращий варіант ідентичності.

Юрій ПРИСЯЖНЮК, доктор історичних наук, професор

Джерело: «Черкаський край»