З нагоди Дня Гідності та Свободи пройшла зустріч із військовими лікарями та волонтерами Революції Гідності й бойових дій на сході Українив науковій бібліотеці імені М. Максимовича Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького.

Студенти, викладачі, працівники бібліотеки на чолі з директором Григорієм Голишем зібралися, щоб послухати реальні історії від «янголів життя» про Майдан та участь у бойових діях на сході України.

Учасників привітав проректор з наукової, інноваційної та міжнародної діяльності Сергій Корновенко.

Присутні мали змогу поспілкуватися з військовими лікарями: Алі Хамідулліним-старшим — учасником бойових дій на Сході України, добровольцем, кіборгом Донецького аеропорту, сержантом оперативного резерву першого ступеню, санінструктором (фельдшер за фахом) медичного пункту 90-го ОАБ (окремого аеромобільного батальйону) ім. ст. лейтенанта І. І. Зубкова; Алі Хамідулліним-молодшим — учасником бойових дій на Сході України, добровольцем, десантником 81-ї десантно-штурмової бригади; Віталієм Верланом (позивний «Магнезія») — студентом-п’ятикурсником Вінницького національного медичного університету ім. М. І. Пирогова, добровольцем Першого добровільного мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова, сержантом-інструктором Міжнародного центру миротворчості і безпеки. Віталій Верлан спілкувався з Черкасами у режимі скайп-конференції.

На зустріч прийшли також волонтери: Олексій Святенко — директор «Групи компаній з вантажних перевезень», керівник Благодійної організації «Благодійний фонд «Воїни Черкащини», директор «Патріотичного музею АТО»; Андрій Зеленько — психолог-волонтер, учасником бойових дій на Сході України.

Військові лікарі розповіли про свою діяльність в АТО, найважчі моменти та емоції, які найбільше лякали на передовій.

—    Найважчим при перебуванні в зоні бойових дій є усвідомлення того, що ти на війні: навколо помирають люди, і ти сам, хоч і лікар, не застрахований від смерті. От ти граєш із товаришем у шахи, і він, реагуючи на виклик, каже: «Не прибирайте, я прийду і дограю», але не повертається більше ніколи… Ми лікували й своїх, і сепаратистів. Тому що справа не в тому, ким є твій пацієнт, важливо, хто ти. Мертві тіла сепаратистів ми обмінювали на своїх хлопців. Особливо запам’ятовуються моменти, коли лунає дзвінок телефону одного з померлих, а там на екрані — «Мама». Розумієш, що головне — врятувати життя. Не важливо, що це за людина: за крок до смерті всім дуже хочеться жити. Важко також у моменти, коли є поранений, що потребує негайної допомоги, а ти сидиш склавши руки, бо чекаєш його приїзду, — розповів Алі Хамідуллін-старший.

Також медики згадали й про важливість волонтерства. Були періоди, коли завдяки волонтерам на передовій було що їсти, у що одягатися, чим лікувати хворих і воювати з ворогами.

Одним із тих, кого волонтерство надихнуло піти в зону АТО, є Віталій Верлан. Про Олену Верлан-Кульшенко, його маму, розповіла на зустрічі модераторка, заступниця директора бібліотеки з наукової роботи Вікторія Пономаренко. За словами Вікторії Володимирівни, Олена Верлан-Кульшенко — лікарка 30-ї окремої механізованої бригади, волонтерка, яка знає багато про бойові «будні» в зоні АТО-ООС — так згадує про бажання сина рятувати життя бійцям: «Коли у травні 2015-го мій середній син Віталій пішов на фронт, йому був 21 рік. Пішов медиком-добровольцем. І через чотири дні, як прийшов на фронт, будинок, у якому знаходилися медики, обстріляли із САУшок (самохідних артилерійських установок). Після того він не міг нормально говорити, сильно заїкався. Через три тижні він потрапив в оточення біля Троїцького. Зв’язку з ним не було дві доби. Я шукала його через ПДМШ (перший добровільний мобільний шпиталь імені Пирогова), шукала через Міноборони, дзвонила, питала. Але хто тоді щось міг сказати за медика-добровольця. І я йому написала SMS: «Віталію, я дійду там, де ти є, а якщо потрібно, то ще й далі». Через деякий час він зателефонував і повідомив, що живий і здоровий. Я сказала, що приїду, на що він відповів: «Якщо ти сюди приїдеш, то я піду ще глибше, піду в розвідку. Ти не маєш права їхати сюди, тут війна». Жодного разу не розповідав мені, що робив на фронті. Про нього я почула від інших людей. У нас був з’їзд медиків-волонтерів, вийшов боєць і сказав, що він дуже вдячний медику-добровольцю з позивним «Магнезія». Коли було скрутно, коли вони були в Троїцькому, він стояв до кінця — допомагав, рятував. Ці слова для мене були найвищою нагородою, яка може бути для матері».

—    Учіть історію, адже вона циклічна. Недавно ми, як і тоді в 1913 році, повірили в «рускій мір», який ні до чого хорошого не привів. Так, ми всі різні, але шлях наш — один, український! Ми маємо створити комфортні умови в державі, щоб люди не виїжджали. Ми можемо створити щось своє, у нас є на це сили й розум і не треба наслідувати чи навіть копіювати досвід Заходу чи тим паче Сходу, — порадив Віталій Верлан.

Олексій Святенко розповів про волонтерство, цікаві випадки зі свого досвіду, збір коштів, функціонування «Патріотичного музею АТО», показав деякі експонати, а також закликав до волонтерства присутніх:

—    Якщо наш народ протистояв війні майже шість років, то й далі не схилиться перед ворогом, але питання в тому, якою ціною… Ми повинні бути єдиними: і військові, і волонтери. Допомагайте один одному, жертвуйте кошти військовим, хоч і трішки. Але не забувайте про це добре діло.

Завершилася зустріч жвавою дискусією. Гостям розповіли і про студентів, випускників ЧНУ, які брали участь у Революції Гідності, пройшли війну, а також про волонтерські благодійні акції на підтримку учасників бойових дій.

Довідково. Сьогодні, 21 листопада, рівно шість років тому, 2013 року, люди вийшли на вулиці й висловили свою позицію щодо дружби з Євросоюзом. Цього дня Уряд Азарова оприлюднив рішення щодо призупинення процесу підготовки до укладання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським союзом. Ця Угода готувалася з 1998 року, її повинні були підписати на Вільнюському саміті 28 листопада. Проте, після таємної зустрічі Путіна та Януковича у Сочі українська влада відмовилася від підписання. Увечері перші незгодні виходять на протести. На заклик українського журналіста Мустафи Найєма українці самоорганізовувалися через соціальні мережі на Майдані Незалежності в Києві. Цей день в Україні відзначають як День Гідності та Свободи, адже саме шість років тому розпочалася революція, яка переродила українську націю.

Попереду на українців чекала найдовша зима в історії України — Революція Гідності. Небайдужі громадяни вийшли на Євромайдани також у Львові, Донецьку, Харкові, Ужгороді, Луцьку та інших містах України. Попереду був розпач і біль за втратою життів Небесної Сотні. Та українська нація викристалізувалася, згуртувалася, а головне — самоідентифікувалася і довела, що вільна творити майбутнє.

На очах у всього світу влада розстрілювала свій народ. Справжнє криваве протистояння на Майдані Незалежності. Українців намагалися винищити за бажання мати людську гідність і самим обирати своє життя. Кожен мав зробити вибір: або ти станеш рабом, або будеш вільною людиною і житимеш у вільній державі.

22 січня 2014 року перші насильницькі смерті на Грушевського. Упродовж дня «Беркут» кілька разів ішов в атаку, застосовуючи силу та заарештовуючи постраждалих. Шок у лавах протестувальників змінився люттю і рішучістю. Близько 50 тисяч осіб вийшли на Майдан та Грушевського. До кінця дня медики повідомили про п’ятьох загиблих і триста поранених. Саме тоді світлини із важко пораненою активісткою, волонтером-медиком Майдану Олесею Жуковською швидко облетіли увесь світ. Навіть за часів Першої світової війни існувало негласне правило: «Медиків на полі бою не чіпати!». Але ніхто не усвідомлював, що снайпери будуть розстрілювати мирний Майдан — людей із дерев'яними щитами. Тоді, на Майдані Незалежності, від їхніх підступних куль загинуло 78 протестувальників. Герої Небесної Сотні пішли на небеса…

А далі була війна… Війна — страшна подія, яка перекроїла карту України і долі мільйонів людей. Війна за європейські демократичні принципи й ідеали Революції Гідності: свободу, гідність, незалежність. Вона не припиняється упродовж п’яти років. Пліч-о-пліч із захисниками України стали й медики боронити її від путінської навали. Білими янголами, людьми з надзвичайними можливостями стали медики для поранених учасників Революції Гідності, для наших відважних бійців з передової на Сході. Їхня зброя не кулемети, а скальпелі, їхнє поле бою — операційна. І перемога в них особлива — перемога над смертю.

Автор: Анна Тиха, IV курс ННІ української філології та соціальних комунікацій

Фото: Анна Тиха та Анна Рудь, відділ інформації та зв’язків із громадськістю