Попри війну, яка триває в Україні, освітній процес стає більш гнучким, швидко змінюється, пристосовується до роботи в умовах повітряних тривог, але не переривається. Це продемонструвала і вступна кампанія 2022 в Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького.
Цьогоріч вступникам пільгових категорій було надано можливість проходити вступне випробування у форматі співбесіди замість національного мультипредметного тесту. У приймальну комісію Черкаського національного надійшло 25 заяв від таких вступників.
Серед тих, хто зареєструвався для проходження вступної співбесіди — 11 діючих учасників бойових дій. Військові переважно обирали спеціальності: 033 «Філософія», 014.03 «Середня освіта (Історія)», 032 «Історія та археологія», 081 «Право», 053 «Психологія», 281 «Публічне управління та адміністрування».
Воєнний стан у країні позначився на особливостях роботи приймальної комісії. Тому викладачам із предметних комісій доводилося працювати й в екстремальних випадках.
Цьогорічні абітурієнти закладів вищої освіти України, беззаперечно, стануть «тим самим поколінням, яке прийняло рішення продовжувати освіту попри війну». Адже кожен із них прожив свою неймовірну історію вступу. Саме такими історіями поділились голова предметної комісії з «Історії України» Черкаського національного, професорка кафедри історії України, докторка історичних наук Лариса Синявська та член предметної комісії з «Історії України», доцент кафедри історії України, доктор історичних наук Костянтин Івангородський.
Вступники не змінювали проукраїнські погляди навіть у глибокій окупації
— Запам’яталася вступниця Марина із Запорізької області своєю емоційною розповіддю про місяці життя її сім’ї на тимчасово окупованій території, — згадує Костянтин Івангородський. — Їм було дуже страшно. Частина односельців пішли на співпрацю з російськими окупантами, тому в будь-який момент на них могли донести. Адже Маринин батько служив у ЗСУ. Та попри це вони з сім’єю не зраджували своїм твердим проукраїнським переконанням.
Дівчина на власні очі бачила, як заходили російські танки, як поводили себе окупанти. Ганебно, зухвало, нахабно вихвалялися, що росіяни тут вже назавжди... А вони залишилися з мамою і маленьким братиком. Майже весь час проводили в укритті, адже перебували на лінії фронту, тому там літало все: гелікоптери, літаки, дуже багато ракет, реактивні системи залпового вогню («град», «ураган», «смерч»).
На щастя, їхній сім’ї вдалося виїхати з окупації у більш безпечне місце в населений пункт на підконтрольну українській владі територію.
— Були випадки, коли вступники з передової не могли приєднатися за розкладом до співбесіди через обстріли, особливості служби, — розповідає Лариса Синявська. — Один із таких — Максим, який служить на Донеччині у розвідці. Він вступав на «Право». У день співбесіди чоловік не зміг приєднатися, бо не встиг повернутися з бойового завдання. Тільки наступного дня о дев’ятій ранку ми з ним змогли поспілкуватися. Вражена масштабністю мислення цього вступника, адже у ході співбесіди говорили не тільки в межах навчальної дисципліни, а й про життя та ситуацію в цілому.
Серед вступників були й цьогорічні випускники, яким окупанти не дали завершити навчання в школі. Діти самостійно готувалися до вступних іспитів. Виявляли бажання здобути фах і дорослі люди, котрі подавали заяви на різні спеціальності: «Менеджмент», «Психологія», «Право», «Українська мову та література», «Педагогіка».
— Сумно, що у цій вступній кампанії не обійшлося без трагічних історій. Один із військових, які складали іспити дистанційно, воював на передовій, — розповідає Костянтин Івангородський. — Після співбесіди ми дізналися, що він, на жаль, загинув.
Під час вступних співбесід викладачам доводилося бути й фахівцями-предметниками, й психологами
Викладачі докладали максимум зусиль, щоб від самого початку розмови налаштувати вступників пільгових категорій на розмову, підтримати, заспокоїти, а вже потім починали опитування. Адже діти хвилювалися вже не стільки через іспит, скільки через загрозу власному життю.
— Думаю, ті, хто пережив тяжкі моменти у житті через війну, прагнуть висловитися про це. Їх достатньо наштовхнути на якесь болюче питання, і вони відразу розкриваються. Їм необхідно проговорити всі ці моменти, — розмірковує Лариса Синявська.
Артилеристу Денису, щоб скласти іспит дистанційно, довелося відійти від позицій на п’ять кілометрів.
«Там би ви мене не почули, так дуже "гепає"», — пояснив він предметній комісії.
— Ми почали спілкуватися на різні теми, — поділився Костянтин Івангородський, — і з’ясувалося, що чоловік завжди цікавився історією, до того ж усною історією. Він вихвалявся, що ще до війни у своєму селі знайшов свідка, який йому ще про Другу світову розповідав і показував опис. Сказав, що після війни обов’язково знайде цю людину чи, можливо, родичів, щоб опублікувати спогади.
З теплом згадують викладачі й двійко дівчат з інтернату в Старобільську. Приємно було чути, як вони, мов два дзвіночки, чистою українською мовою відповідали й про Київську Русь, і про козаччину. Відчувалося, які вони раді були спілкуванню саме з викладачами українського університету. Для них це мов промінь надії.
Ліза з Бердянська розповіла під час співбесіди, що вони з мамою виїхали, а її батько й брат — ні. Усіх чоловіків призовного віку з їхнього міста російські окупанти не випускають. Тепер, хоч і непросто це зробити (адже росіяни глушать українських операторів), але шукають канали зв’язку й таки спілкуються з рідними. А коли хтось із викладачів обмовився про бердянських партизанів, у дівчини аж очі засвітилися, і з великим оптимізмом вона заявила: «Ці хлопці надзвичайно круті!»
Окремо можна виділити категорію вступників-військових. Це хлопці, які викликають і захоплення, і подивування, і повагу водночас.
— Вони виходили дистанційно на зв’язок з будь-якої техніки й будь-яким можливим способом, — розповідає Лариса Синявська. — Був випадок, коли за списком зазначене одне прізвище, а в нас на моніторі світиться інше. Вони брали телефони побратимів, командирів, які тільки можна було знайти в окопах. Одного разу виходимо на зв’язок, а в камері видно, що хлопчина сидить напівзігнутий, напівлежачи, десь за ним чутно сильні вибухи. Але він попри все виходить до нас на співбесіду. І від цього в нас дійсно перехоплює подих.
Звичайно, це не були б викладачі історії, якби не запитали у майбутніх своїх студентів із передової, чи зберігають вони якось історичний матеріал про сьогодення. Адже кому, як не історикам, після перемоги України доведеться досліджувати події сьогодення, працювати з певними документами. На що вояки запевнили, що фіксують і на паперових картах, і на відео. Нерідко на тих відео, з їхніх слів, є такі речі, які ми раніше хіба тільки в фільмах бачили. Наприклад, в одному з сіл лишилися дві хати з п’ятьма людьми похилого віку. Все решта — тільки руїни та димарі. Всі відеодокази злочинів російської армії фіксуються на камери, які вмонтовані у кожного солдата на шоломі. І в першу чергу все фіксується для Гаазького суду, а також для історії сучасної України.
— Були й такі випадки, коли вступників, видно, а звук відсутній. Тоді виходили із ситуації наступним чином, — розповідає Костянтин Івангородський, — формулювали запитання і чекали, доки вони в чаті напишуть відповіді. Ми проявляли свою лояльність, надавали всю можливу допомогу абітурієнтам. А вони, своєю чергою, намагалися робити все можливе, щоб успішно скласти іспит. Мушу визнати, я не вперше беру участь у предметній комісії, але цьогоріч — найскладніша вступна кампанія. Та коли ми бачили, як у них горіли очі, це відчуття передавалося й нам. Адже якщо у людей, що опинилися в таких складних життєвих обставинах, не опустились руки, то і ми якось налаштовувались на такий гарний настрій та позитивну оцінку реальності.
Своїми враженнями про цьогорічних абітурієнтів поділилася відповідальний секретар приймальної комісії Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького Людмила Смалиус:
— Цьогорічні вступники, які належать до категорії «внутрішньо переміщених осіб», усупереч тому, що були з різних областей, мали спільні риси: стривожені, невпевнені, в очікуванні нових життєвих змін. Але при цьому вони з вдячністю сприймали будь-яку увагу до себе. Особливо запам'ятався один вступник, який переїхав разом із батьками з містечка на Донеччині: він не мав свідоцтва про закінчення школи, не мав результатів мультипредметного тесту, а коли заповнював заяву на вступ (бо подавав її у паперовій формі), у нього помітно тремтіли руки. Також назавжди запам'ятається один зі вступників, з яким проводили співбесіду для вступу у дистанційному форматі. Молодий, красивий юнак. А незадовго до оголошення результатів конкурсного відбору ми дізналися, що хлопець загинув. Рекомендацію до зарахування він таки отримав. Дуже сподіваюся, що всі абітурієнти, які пройшли цьогоріч таку складну вступну кампанію, успішно закінчать наш університет. А ще, що їхні перші студентські канікули будуть уже в мирній Україні.
Імена героїв з етичних міркувань змінено.
Автор: Ірина Захарченко, студентка 2-ВБ курсу ННІ української філології та соціальних комунікацій