Трипільська культура – чи не найвідоміша археологічна культура України, знаменита передусім своїми поселеннями-гігантами, більша частина яких розташована саме на території Черкаської області. Найбільше з них – «Тальянки» між селами Тальянки та Легедзине Звенигородського району – вже 40 років досліджує Трипільська археологічна експедиція, до роботи котрої щороку під час практики долучаються студенти-археологи Черкаського національного університету. Крім отримання необхідних практичних навичок та теоретичних знань, вони мають ще й чудову нагоду поспілкуватися з тими, хто колись були практикантами і вперше знайомилися із Трипіллям, а нині вже є справжніми науковцями – професійними археологами. Серед таких дослідників – і Едуард Вікторович Овчинников.

— Сьогодні ми говоримо з Едуардом Вікторовичем Овчинниковим, кандидатом історичних наук, старшим науковим співробітником Інституту археології Національної академії наук України, автором понад 60 опублікованих праць про трипільську культуру.  Добрий вечір, Едуарде Вікторовичу!

— Добрий вечір!

— Нині Ви знаний дослідник трипільської культури, зокрема західнотрипільської групи пам’яток, проте яким був початок Вашого професійного шляху в археології?

— Я вам скажу, що у вас уже трішки застарілі відомості. Вже 100 публікацій, з них 3 монографії – одна моя повністю, авторська, а дві у співавторстві з іншими колегами, — делікатно виправляє науковець і продовжує: — Як я прийшов археологію? Так само як і ви [студенти – прим. ред.] – на першій практиці. Нас, студентів, привезли після першого курсу. Так само були перші штики лопати, перші кубометри землі. Але в іншій місцевості — Північний Казахстан. Це кінець[19]80-х років, Радянський Союз – працювали в різних республіках колишнього Радянського Союзу. Дуже сподобалося, і я приїхав після практики в гості до археологів, і так от кілька сезонів, до чогось це привело, — усміхається дослідник.

 — Зрозуміло. Проте, як вийшло, що Ви потрапили саме в Інститут археології Національної академії наук України?

— Тут, бачите, буває так, що наміри одні, мрії інші, а умови, побутові питання все коректують, — зауважує Едуард Вікторович. — І дуже просто: те, що я захоплювався археологією – це одне, а те, що я одружився з дочкою двох провідних співробітників Інституту археології, і нас з дружиною моєю в першу чергу поєднувала археологія. Ось так склалося, що і сімейні обставини, і захоплення, і мрії – усе об’єдналося в одне. І я став співробітником [Інституту археології]: лаборантом 2-ої категорії, потім 1-ої, і всі сходинки цієї професійної кар’єри пройшов.

 — А як Ви захопилися саме трипільською культурою й опинилися тут [у с. Легедзиному Звенигородського району Черкаської області на поселенні-гіганті “Тальянки”] як учасник Трипільської експедиції?

— Трипілля… Я в різних експедиціях був, дійсно. І коли студентом був, і після закінчення ВНЗ… Основне, мабуть, [те, що] Трипілля – дуже яскрава культура. Це по-перше. Дуже красиві артефакти, їх дуже багато. Навіть з невеликим археологічним досвідом – молода людина, а вже можеш з чимось конкретним попрацювати: якийсь кубок, якась посудинка, якесь знаряддя праці – тобі дають, і ти можеш описати[це], опублікувати і т. д. Ось. І ще таке може бути мотивом: я в молодості до моментів з похованнями ставився якось так, російською мовою – «щепетильно». А в Трипіллі, ми знаємо, що поховань немає – це дуже велика рідкість. Тобто, з поселеннями мені якось працювалося краще. Але зараз я працюю і з похованнями, і з курганною археологією, і з будь-якими могильниками, і з поселеннями так само. Ну, і Трипілля – це вже моє життя, основна галузь, — зізнається науковець.

 — Чудово. Але чи є якісь відмінності у дослідженнях, можливо, загалом археологічних, чи зокрема трипільської культури, у різних регіонах України або в порівнянні з іншими європейськими країнами?

— Я скажу, що досвід роботи в європейських країнах у мене дуже малий – я тільки був на конференціях. Ми виїжджали на конференції і під час конференцій приїжджали на розкопи, екскурсійний був досвід. Тож я скажу, що нам у чомусь щастить в Україні, що мало – небагато – багатошарових пам’яток, і [через це] простіше. Можна чимало зробити за кількістю пам’яток і не ускладнювати собі задачу розбиранням у різних хронологічних шарах. У румунів, наприклад, [археологічні пам’ятки] складні, але вони дають можливість розрізнити різні хронологічні шари. Таких пам’яток в Україні менше, хоча ми робимо більше і, можливо, чогось більшого досягаємо завдяки такій великій кількості досліджених пам’яток, — зазначив археолог.

 — Ми знаємо, що археологія – це надзвичайно комплексна наука, і навіть якщо візьмемо одну культуру – ту саму трипільську культуру – це просто, можна сказати, сотні різних напрямків і тем. Тож яке Ваше коло наукових інтересів у цій сфері?

— Це показано в моїх публікаціях. Перше, що я дослідив самостійно – це окрема локальна група [трипільських пам’яток] в Середньому Подніпров’ї. У мене є таке захоплення – досліджувати окремі локальні угрупування, які можна дослідити від початку їхнього утворення до кінця існування взагалі. Друге – це скоріше не захоплення, а можливість попрацювати на великих поселеннях, на поселеннях-гігантах. Це просто феномен, на який намагаються приїхати [археологи] з різних країн. Це така наша основна «фішка» українського трипіллєзнавства. Великі поселення-гіганти – це дуже чудово. Це те, що ми маємо, чим можемо пишатись і досліджувати, бо це наше.

 — Ви також відомий як фахівець із трипільського житлобудування, з інтер’єру трипільських жител. Тож яка важливість саме цієї галузі трипіллєзнавства?

— По інтер’єру в нас дійсно є фахівці, які досліджують винятково інтер’єр. От, Дмитро Костянтинович [Черновол; кандидат історичних наук, науковий співробітник Інституту археології НАН України, учасник Трипільської експедиції] – це його основна тема. Я можу допомогти йому досліджувати інтер’єр, але не буду забирати в нього його основну тему.

У нас [археологів-трипіллєзнавців] дійсно така ситуація, що теми наші поділені не те щоб дуже чітко, але ми намагаємося дотримуватися того, що вибрали, щоб не відкривати два рази Америку і т. д., — відмічає дослідник.

Основна моя тема зараз – це керамічні комплекси Трипілля середнього та пізнього етапів. Це, я думаю, на відміну від інтер’єрів, дає дуже багатий матеріал для виокремлення локальних груп Трипілля, а також [допомагає]  хронологічно розподіляти [ці локальні групи], тобто врешті-решт показати картину історико-культурного розвитку Трипілля.

 Інтер’єр – це дуже складна тема, дуже цікава і дуже яскрава. І ті, хто займається інтер’єрами – це Фахівці з великої літери.

— Однак що дослідження інтер’єру, що дослідження кераміки мають ще прикладне значення для вивчення, наприклад, соціальної структури чи духовного світу трипільців.

— Ви думаєте, що в інтер’єрі це в першу чергу відображено? — поцікавився науковець.

— Звичайно, — відповідаю, — і в інтер’єрі, і в кераміці, оскільки кераміка теж буває ритуальна.

— Так, є ритуальна, а є і побутова. А є та, що поєднує і те, і інше: такі посудини, які не треба ставити в пічку, але вони виконують побутові функції – зберігання, наприклад, чи як столові посудини для прийому їжі, — розповів археолог.

— Отже, як можна на основі таких знахідок якось реконструювати, хоча б теоретично, соціальний склад чи, можливо, звичаї?

— Це важке питання, чесно кажучи. Ми над цим працюємо. І поки що важко сказати, які посудини для чого конкретно використовувалися. Але більш-менш чітко можемо сказати, що кухонні так звані горщики дійсно можна було поставити в пічку і варити в них їжу. А всі інші – розписні такі, красиві дуже, розмальовані посудини – вони по-різному використовувалися. Схеми орнаментальні, які зображені [на кераміці], вони дійсно задовольняли естетичні потреби і якесь релігійно-міфологічне наповнення мали. Деякі з них і календарними схемами виступали. Усе дуже так поєднувалось у них: і міфологічне, і релігійне, і побутове – усе було в симбіозі, — наголосив Едуард Вікторович.

А інтер’єр – це дуже класна штука. І посудини теж в інтер’єрі стояли [були його частиною]. Ми над цим працюємо зараз. До речі, Дмитро [Черновол] нерухомі частини інтер’єру досліджує – тобто, де стояла пічка, де припічок, де корито, яке вмонтоване в підлогу або біля стіни тощо. А все це начиння, яке можна було переносити з місця на місце або взагалі з хати, із житлового приміщення – воно теж встановлювалося в конкретні місця. От [є] такі місця, де ці посудини мали б стояти постійно. Але це в кожному житлі треба дослідити, встановити і довести, що воно так і було. А потім ми вже будемо робити узагальнення. Я думаю, що сьогодні, прямо зараз, ми цього не можемо сказати, — хитає головою дослідник. — Але вже напрацювання в нас є.

— В археології взагалі виникає багато складнощів, оскільки часто досліджуються неписемні культури, як, наприклад, трипільська. Які ще професійного характеру складнощі виникають при дослідженні трипільських пам’яток?

— Я думаю, що основна проблема – це великі площі, які займають об’єкти Трипілля. Те, що вони – трипільські об’єкти – складні, непрості. Тобто, їх не можна довірити просто робітникам розбирати, наприклад, або просто практикантам. При кожних двох-трьох найнятих робітниках треба, щоб був фахівець. Вони [трипільські пам’ятки] великі, вони займають багато часу для дослідження, усе це дорого обходиться у фінансовому плані. І це в нас забирає часу для досліджень. Тобто, об’єктів дуже багато, а наші потужності – трипіллєзнавців – не такі великі, — зітхає науковець. — Через це українські археологи співпрацюють з іноземними установами науковими, наприклад, німецькими, польськими. Зараз, прямо в цьому році, по-моєму, проводять у Кам’янці-[Подільському] розкопки з польськими колегами. Усе це трішки нам [українським археологам] полегшує [роботу]: у них [іноземних науковців] і фінансування більше, і приладів. Ну, якщо фінансування є, то і фахівці з вузьких галузей природознавчих наук, і обладнання будуть. Разом ми робимо більше, звичайно, ніж могли б в наших, тільки українських умовах зробити.

 — Дослідження трипільської культури активно продовжується. Тож які є пріоритетні напрями подальших досліджень загалом і, можливо, Ваших особистих?

— У нас проривом було складання геомагнітних планів, зроблених німецькими фахівцями-геофізиками. У нас тепер є прорив у вивченні гончарства трипільської культури, — починає Едуард Вікторович. — Ми відкрили комплекси з технічними спорудами, які можна порівняти з горнами – двоярусними горнами, багатоканальними горнами, які ми можемо порівняти з виробничими комплексами давніх цивілізацій Сходу. І наше Трипілля стояло на рівні найбільш передовому на той час. І я думаю, що це перспективна тема, ми зараз над цим працюємо, застосовуємо і наших – київських, українських фахівців. Робимо [у цьому напрямку] перші кроки.

Ще одне. Те, що в нас – після складання цих [геомагнітних] планів – у перспективі дослідження не тільки житлових будівель, а й різнопланових об’єктів: тих же виробничих – горни. От, наприклад, цього року ми розкопуємо сільськогосподарську невеличку будівлю – це теж, я думаю, такий визначний крок у дослідженні «Тальянок» – поселення-гіганта, на котрому ми з вами знаходимось. І [розкопуємо] великі котловани, які використовувалися в кілька етапів: на першому як видобуток сировини для будівництва, потім у кількох варіантах могли використовуватися при гончарному виробництві, а потім як смітники, в які скидали все, що завгодно. Але для археолога, як ви вже, мабуть, знаєте, класно поритися саме в смітнику, — сміється дослідник, — бо там купа всього дуже цікавого: те, що на момент, коли існувало це поселення, мешканці його використовували. Для нас копатися в усьому цьому дуже цікаво. І дослідження таких комплексів – це, думаю, крок уперед значний [у трипіллєзнавстві].

— Ви вже багато років цікавитеся і професійно займаєтеся археологією, зокрема археологією Трипілля. Тож, можливо, Ви вже виробили якесь своє кредо. Де Ви знаходите  мотивацію продовжувати поступальний рух уперед?

— Чесно кажучи, розкопки – це дуже цікаво, але в нас у наукових фондах можна повторно, і втретє проводити ще «розкопки» – багато ще неопрацьованих матеріалів, — підкреслив науковець. — Звичайно, польова археологія – це дуже класна штука, але якщо в нас накопичується й накопичується матеріал, який лежить на полицях, ящиках, скринях і т. д. – його треба обробляти. Там є дуже великий обсяг для написання докторських робіт, монографій. Але ми [археологи] із задоволенням виконуємо й польову роботу, і співпрацюємо з вами – зі студентами-практикантами істориками, — з усмішкою підсумовує Едуард Вікторович.

 — Дуже Вам дякую за увагу, за таке чудове інтерв’ю! Сподіваюся, — висловлюю щиру надію, — ще колись поговоримо.

Інтерв’ю провели студенти ННІ міжнародних відносин, історії та філософії:
підготував статтю Василь Лук’яниця, зробив відеозапис Даніїл Сімейко
Фото – офіційний сайт Інституту археології НАН України,
особистий архів Василя Лук’яниці та Даніїла Сімейка