Вийшов другий випуск відеоканалу «Археологи-професіонали про наукові проблеми та роботу зі студентами Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького», присвячений особливостям досліджень об'єктів трипільської культури.

Черговий випуск відеопроєкту підготовлений за участю кандидата історичних наук, старшого наукового співробітника Інституту археології НАН України Едуарда Вікторовича Овчинникова.

Запрошуємо переглянути: 

Пропонуємо також ознайомитися і з текстовим варіантом інтерв'ю.

Трипільська культура – чи не найвідоміша археологічна культура України, знаменита передусім своїми поселеннями-гігантами, більша частина яких розташована саме на території Черкаської області. Найбільше з них – «Тальянки» між селами Тальянки та Легедзине Звенигородського району – вже 40 років досліджує Трипільська археологічна експедиція, до роботи котрої щороку під час практики долучаються студенти-археологи Черкаського національного університету. Крім отримання необхідних практичних навичок та теоретичних знань, вони мають ще й чудову нагоду поспілкуватися з тими, хто колись були практикантами і вперше знайомилися із Трипіллям, а нині вже є справжніми науковцями – професійними археологами. Серед таких дослідників – і Едуард Вікторович Овчинников.

— Сьогодні ми говоримо з Едуардом Вікторовичем Овчинниковим, кандидатом історичних наук, старшим науковим співробітником Інституту археології Національної академії наук України, автором понад 60 опублікованих праць про трипільську культуру.  Добрий вечір, Едуарде Вікторовичу!

— Добрий вечір!

— Нині Ви знаний дослідник трипільської культури, зокрема західнотрипільської групи пам’яток, проте яким був початок Вашого професійного шляху в археології?

— Я вам скажу, що у вас уже трішки застарілі відомості. Вже 100 публікацій, з них 3 монографії – одна моя повністю, авторська, а дві у співавторстві з іншими колегами, — делікатно виправляє науковець і продовжує: — Як я прийшов археологію? Так само як і ви [студенти – прим. ред.] – на першій практиці. Нас, студентів, привезли після першого курсу. Так само були перші штики лопати, перші кубометри землі. Але в іншій місцевості — Північний Казахстан. Це кінець[19]80-х років, Радянський Союз – працювали в різних республіках колишнього Радянського Союзу. Дуже сподобалося, і я приїхав після практики в гості до археологів, і так от кілька сезонів, до чогось це привело, — усміхається дослідник.

 — Зрозуміло. Проте, як вийшло, що Ви потрапили саме в Інститут археології Національної академії наук України?

— Тут, бачите, буває так, що наміри одні, мрії інші, а умови, побутові питання все коректують, — зауважує Едуард Вікторович. — І дуже просто: те, що я захоплювався археологією – це одне, а те, що я одружився з дочкою двох провідних співробітників Інституту археології, і нас з дружиною моєю в першу чергу поєднувала археологія. Ось так склалося, що і сімейні обставини, і захоплення, і мрії – усе об’єдналося в одне. І я став співробітником [Інституту археології]: лаборантом 2-ої категорії, потім 1-ої, і всі сходинки цієї професійної кар’єри пройшов.

 — А як Ви захопилися саме трипільською культурою й опинилися тут [у с. Легедзиному Звенигородського району Черкаської області на поселенні-гіганті “Тальянки”] як учасник Трипільської експедиції?

— Трипілля… Я в різних експедиціях був, дійсно. І коли студентом був, і після закінчення ВНЗ… Основне, мабуть, [те, що] Трипілля – дуже яскрава культура. Це по-перше. Дуже красиві артефакти, їх дуже багато. Навіть з невеликим археологічним досвідом – молода людина, а вже можеш з чимось конкретним попрацювати: якийсь кубок, якась посудинка, якесь знаряддя праці – тобі дають, і ти можеш описати[це], опублікувати і т. д. Ось. І ще таке може бути мотивом: я в молодості до моментів з похованнями ставився якось так, російською мовою – «щепетильно». А в Трипіллі, ми знаємо, що поховань немає – це дуже велика рідкість. Тобто, з поселеннями мені якось працювалося краще. Але зараз я працюю і з похованнями, і з курганною археологією, і з будь-якими могильниками, і з поселеннями так само. Ну, і Трипілля – це вже моє життя, основна галузь, — зізнається науковець.

 — Чудово. Але чи є якісь відмінності у дослідженнях, можливо, загалом археологічних, чи зокрема трипільської культури, у різних регіонах України або в порівнянні з іншими європейськими країнами?

— Я скажу, що досвід роботи в європейських країнах у мене дуже малий – я тільки був на конференціях. Ми виїжджали на конференції і під час конференцій приїжджали на розкопи, екскурсійний був досвід. Тож я скажу, що нам у чомусь щастить в Україні, що мало – небагато – багатошарових пам’яток, і [через це] простіше. Можна чимало зробити за кількістю пам’яток і не ускладнювати собі задачу розбиранням у різних хронологічних шарах. У румунів, наприклад, [археологічні пам’ятки] складні, але вони дають можливість розрізнити різні хронологічні шари. Таких пам’яток в Україні менше, хоча ми робимо більше і, можливо, чогось більшого досягаємо завдяки такій великій кількості досліджених пам’яток, — зазначив археолог.

 — Ми знаємо, що археологія – це надзвичайно комплексна наука, і навіть якщо візьмемо одну культуру – ту саму трипільську культуру – це просто, можна сказати, сотні різних напрямків і тем. Тож яке Ваше коло наукових інтересів у цій сфері?

— Це показано в моїх публікаціях. Перше, що я дослідив самостійно – це окрема локальна група [трипільських пам’яток] в Середньому Подніпров’ї. У мене є таке захоплення – досліджувати окремі локальні угрупування, які можна дослідити від початку їхнього утворення до кінця існування взагалі. Друге – це скоріше не захоплення, а можливість попрацювати на великих поселеннях, на поселеннях-гігантах. Це просто феномен, на який намагаються приїхати [археологи] з різних країн. Це така наша основна «фішка» українського трипіллєзнавства. Великі поселення-гіганти – це дуже чудово. Це те, що ми маємо, чим можемо пишатись і досліджувати, бо це наше.

 — Ви також відомий як фахівець із трипільського житлобудування, з інтер’єру трипільських жител. Тож яка важливість саме цієї галузі трипіллєзнавства?

— По інтер’єру в нас дійсно є фахівці, які досліджують винятково інтер’єр. От, Дмитро Костянтинович [Черновол; кандидат історичних наук, науковий співробітник Інституту археології НАН України, учасник Трипільської експедиції] – це його основна тема. Я можу допомогти йому досліджувати інтер’єр, але не буду забирати в нього його основну тему.

У нас [археологів-трипіллєзнавців] дійсно така ситуація, що теми наші поділені не те щоб дуже чітко, але ми намагаємося дотримуватися того, що вибрали, щоб не відкривати два рази Америку і т. д., — відмічає дослідник.

Основна моя тема зараз – це керамічні комплекси Трипілля середнього та пізнього етапів. Це, я думаю, на відміну від інтер’єрів, дає дуже багатий матеріал для виокремлення локальних груп Трипілля, а також [допомагає]  хронологічно розподіляти [ці локальні групи], тобто врешті-решт показати картину історико-культурного розвитку Трипілля.

 Інтер’єр – це дуже складна тема, дуже цікава і дуже яскрава. І ті, хто займається інтер’єрами – це Фахівці з великої літери.

— Однак що дослідження інтер’єру, що дослідження кераміки мають ще прикладне значення для вивчення, наприклад, соціальної структури чи духовного світу трипільців.

— Ви думаєте, що в інтер’єрі це в першу чергу відображено? — поцікавився науковець.

— Звичайно, — відповідаю, — і в інтер’єрі, і в кераміці, оскільки кераміка теж буває ритуальна.

— Так, є ритуальна, а є і побутова. А є та, що поєднує і те, і інше: такі посудини, які не треба ставити в пічку, але вони виконують побутові функції – зберігання, наприклад, чи як столові посудини для прийому їжі, — розповів археолог.

— Отже, як можна на основі таких знахідок якось реконструювати, хоча б теоретично, соціальний склад чи, можливо, звичаї?

— Це важке питання, чесно кажучи. Ми над цим працюємо. І поки що важко сказати, які посудини для чого конкретно використовувалися. Але більш-менш чітко можемо сказати, що кухонні так звані горщики дійсно можна було поставити в пічку і варити в них їжу. А всі інші – розписні такі, красиві дуже, розмальовані посудини – вони по-різному використовувалися. Схеми орнаментальні, які зображені [на кераміці], вони дійсно задовольняли естетичні потреби і якесь релігійно-міфологічне наповнення мали. Деякі з них і календарними схемами виступали. Усе дуже так поєднувалось у них: і міфологічне, і релігійне, і побутове – усе було в симбіозі, — наголосив Едуард Вікторович.

А інтер’єр – це дуже класна штука. І посудини теж в інтер’єрі стояли [були його частиною]. Ми над цим працюємо зараз. До речі, Дмитро [Черновол] нерухомі частини інтер’єру досліджує – тобто, де стояла пічка, де припічок, де корито, яке вмонтоване в підлогу або біля стіни тощо. А все це начиння, яке можна було переносити з місця на місце або взагалі з хати, із житлового приміщення – воно теж встановлювалося в конкретні місця. От [є] такі місця, де ці посудини мали б стояти постійно. Але це в кожному житлі треба дослідити, встановити і довести, що воно так і було. А потім ми вже будемо робити узагальнення. Я думаю, що сьогодні, прямо зараз, ми цього не можемо сказати, — хитає головою дослідник. — Але вже напрацювання в нас є.

— В археології взагалі виникає багато складнощів, оскільки часто досліджуються неписемні культури, як, наприклад, трипільська. Які ще професійного характеру складнощі виникають при дослідженні трипільських пам’яток?

— Я думаю, що основна проблема – це великі площі, які займають об’єкти Трипілля. Те, що вони – трипільські об’єкти – складні, непрості. Тобто, їх не можна довірити просто робітникам розбирати, наприклад, або просто практикантам. При кожних двох-трьох найнятих робітниках треба, щоб був фахівець. Вони [трипільські пам’ятки] великі, вони займають багато часу для дослідження, усе це дорого обходиться у фінансовому плані. І це в нас забирає часу для досліджень. Тобто, об’єктів дуже багато, а наші потужності – трипіллєзнавців – не такі великі, — зітхає науковець. — Через це українські археологи співпрацюють з іноземними установами науковими, наприклад, німецькими, польськими. Зараз, прямо в цьому році, по-моєму, проводять у Кам’янці-[Подільському] розкопки з польськими колегами. Усе це трішки нам [українським археологам] полегшує [роботу]: у них [іноземних науковців] і фінансування більше, і приладів. Ну, якщо фінансування є, то і фахівці з вузьких галузей природознавчих наук, і обладнання будуть. Разом ми робимо більше, звичайно, ніж могли б в наших, тільки українських умовах зробити.

 — Дослідження трипільської культури активно продовжується. Тож які є пріоритетні напрями подальших досліджень загалом і, можливо, Ваших особистих?

— У нас проривом було складання геомагнітних планів, зроблених німецькими фахівцями-геофізиками. У нас тепер є прорив у вивченні гончарства трипільської культури, — починає Едуард Вікторович. — Ми відкрили комплекси з технічними спорудами, які можна порівняти з горнами – двоярусними горнами, багатоканальними горнами, які ми можемо порівняти з виробничими комплексами давніх цивілізацій Сходу. І наше Трипілля стояло на рівні найбільш передовому на той час. І я думаю, що це перспективна тема, ми зараз над цим працюємо, застосовуємо і наших – київських, українських фахівців. Робимо [у цьому напрямку] перші кроки.

Ще одне. Те, що в нас – після складання цих [геомагнітних] планів – у перспективі дослідження не тільки житлових будівель, а й різнопланових об’єктів: тих же виробничих – горни. От, наприклад, цього року ми розкопуємо сільськогосподарську невеличку будівлю – це теж, я думаю, такий визначний крок у дослідженні «Тальянок» – поселення-гіганта, на котрому ми з вами знаходимось. І [розкопуємо] великі котловани, які використовувалися в кілька етапів: на першому як видобуток сировини для будівництва, потім у кількох варіантах могли використовуватися при гончарному виробництві, а потім як смітники, в які скидали все, що завгодно. Але для археолога, як ви вже, мабуть, знаєте, класно поритися саме в смітнику, — сміється дослідник, — бо там купа всього дуже цікавого: те, що на момент, коли існувало це поселення, мешканці його використовували. Для нас копатися в усьому цьому дуже цікаво. І дослідження таких комплексів – це, думаю, крок уперед значний [у трипіллєзнавстві].

— Ви вже багато років цікавитеся і професійно займаєтеся археологією, зокрема археологією Трипілля. Тож, можливо, Ви вже виробили якесь своє кредо. Де Ви знаходите  мотивацію продовжувати поступальний рух уперед?

— Чесно кажучи, розкопки – це дуже цікаво, але в нас у наукових фондах можна повторно, і втретє проводити ще «розкопки» – багато ще неопрацьованих матеріалів, — підкреслив науковець. — Звичайно, польова археологія – це дуже класна штука, але якщо в нас накопичується й накопичується матеріал, який лежить на полицях, ящиках, скринях і т. д. – його треба обробляти. Там є дуже великий обсяг для написання докторських робіт, монографій. Але ми [археологи] із задоволенням виконуємо й польову роботу, і співпрацюємо з вами – зі студентами-практикантами істориками, — з усмішкою підсумовує Едуард Вікторович.

 — Дуже Вам дякую за увагу, за таке чудове інтерв’ю! Сподіваюся, — висловлюю щиру надію, — ще колись поговоримо.

Інтерв’ю провели студенти ННІ міжнародних відносин, історії та філософії:
підготував статтю Василь Лук’яниця, зробив відеозапис Даніїл Сімейко
Фото – офіційний сайт Інституту археології НАН України,
особистий архів Василя Лук’яниці та Даніїла Сімейка