Одним із найяскравіших представників доби мистецького «Розстріляного відродження» став уродженець Черкаського краю Іван Падалка. Відомий художник-бойчукіст із європейським іменем, професор-педагог, одначе малознаний нині сущими українцями, бо повернення пам’яті про цього мистця перебуває поки на стартовому етапі. Нині ж випадає чільна нагода активізувати цей процес, позаяк під завісу осені минуло 130 років від дня його народження...

Завжди величніша путь на Голгофу, ніж хід тріумфальний.
Леся Українка

Становлення Майстра

Іван Падалка народився 27 листопада 1894 року, його рідними пенатами стало село Жорнокльови на Драбівщині (нині Золотоніського району). Зростав він у багатодітній селянській родині з давнім козацьким корінням. Майбутній мистець навчався спочатку в церковно-парафіяльній, а згодом у дворічній міністерській школі. Талант художника виявився у нього із самого дитинства хлопець олівцем чи вуглиною робив свої перші замальовки, писав портрети. За клопотанням місцевого дворянина Іван отримав стипендію, завдяки чому мав можливість навчатися в Миргородській художньо-промисловій школі ім. М. Гоголя, де відвідував заняття відомого українського художника й етнографа Опанаса Сластіона. Цей учитель прищеплював своїм вихованцям любов до національної тематики, типажу, навчав точності у відтворенні побутових деталей, народних костюмів. Хлопець навчався старанно, його роботи експонувалися на шкільних виставках. Одначе мав бунтівливу вдачу і вже через два роки був відрахований з-поміж учнів за участь у протестних акціях проти адміністрації, поширення українських листівок та «атеїзм». Деякий час працював у художній майстерні при Полтавському етнографічному музеї, виготовляючи копії традиційних українських килимів, а в 1913 р. вступив до Київського художнього училища, де навчався у Василя Кричевського. Мистецьку освіту продовжив в Українській державній академії мистецтв (1917 – 1920 рр.), тут він став одним з найкращих учнів легендарного художника Михайла Бойчука і це відіграло вирішальну роль у професійному становленні мистця. Він повністю прийняв на своє творче озброєння мистецьку філософію й зображальні засоби бойчукістів. Паралельно із навчанням Іван Падалка деякий час працював ілюстратором у Держвидавництві й разом із Тимком Бойчуком (молодшим братом М. Бойчука) виконав ілюстрації до першого номеру дитячого журналу «Барвінок» (1919 р.).

Здобувши освіту, молодий художник й сам почав ділитися своїми знаннями й досвідом. Викладав керамічне малювання спочатку в Миргородському, а потім у Межигірському художньо-керамічному технікумі. Протягом 1925 – 1934 рр. працював у графічній майстерні й навчав студентів Харківського художньо-промислового інституту, а від 1934 р. викладав у Київському художньому інституті, отримав вчене звання професора. Багато його учнів у подальшому зарекомендували себе як талановиті художники-графіки, зокрема: Б. Бланк, М. Фрадкін, О. Довгаль, М. Котляревська, І. Хотинок та ін.
До Голгофи

Іван Падалка працював як живописець, графік, художник-монументаліст, а також у галузі декоративно-прикладного мистецтва. Він узяв участь у розписах Луцьких казарм у Києві (1919 р.) та Червонозаводського театру в Харкові (1933 – 1935 рр.). Насамперед став відомим як плакатист, виконавши велику кількість агітаційних матеріалів, що відображали дух того непересічного часу. Мистець виступав і як художник-ілюстратор, створивши обкладинки до творів І. Нечуя-Левицького, І. Котляревського, І. Франка, В. Вражливого, Ю. Смолича, М. Йогансена, О. Досвітнього та деяких іноземних авторів. Він створив цикл малюнків до шедевра давньої літератури «Слово о полку Ігоревім», проілюстрував «Кобзар» Т. Шевченка. Окрім цього, наш земляк став автором десятків екслібрисів. Активно займався й станковим живописом, який репрезентовано натюрмортами, пейзажами, зображенням побутових сцен, портретами, абстракціями тощо. Серед його найвідоміших малярських робіт – «Атака червоної кінноти», «Фотограф на селі», «Молочники», «Збір яблук», «Двоє», «Україна», «Полільниця», «Сіножать», а також портрети Г. Сковороди, М. Коцюбинського, П. Панча, «Автопортрет», серія жіночих портретів тощо. Відомий І. Падалка і як автор високохудожніх фресок, декоративних тарілок та лубків. Усім творам мистця притаманна композиційна довершеність та високий художній рівень, а тому вони з успіхом експонувалися на європейських і світових виставках, в тім числі й на Венеційській бієнале (1930 р.). . У 1920-х рр. ім'я І. Падалки було внесено до сотні найкращих художників Європи ХХ ст. Вдалу характеристику І. Падалці як творчій особистості дав Павло Ковжун: «Мистець залізної праці й особливої впертости в поставлених завданнях; мистець-ідеаліст, мистець-аскет, фанатик свого ремесла, який своєю послідовністю і плодючістю осяг, здавалося б, неможливого, знайшовши те, що ми так гордо називаємо українською творчістю в сенсі форми, стилю».

Звісно, самобутній і яскравий талант нашого краянина дедалі більше не вписувався в канони радянського мистецтва, зокрема, в метод «соціалістичного реалізму». Особливо дратувала владців послідовна україноцентричність художника. Зрештою 29 вересня 1936 р. його заарештували, звинувативши в «націоналістичному формалізмі» та участі в антирадянських організаціях, прихильності до «самостійництва». Картини І Падалки (за винятком «ідеологічно витриманих») конфіскували, а особистий архів знищили. Він був розстріляний 13 липня 1937 р. у київській тюрмі НКВД разом із своїм учителем Михайлом Бойчуком та бойчукістом Василем Седлярем. Життя Івана Падалки обірвалося на 43-му році. Через кілька днів після цієї жахливої розправи була заарештована дружина художника Марія Пасько. Їй висунули типове для того людожерного часу й таке ж безглузде звинувачення «шпигунство на користь імперіалістичних держав», а також «недонесення на чоловіка». Марія була вислана на Колиму, а 14-річного сина художника відправили в дитячий будинок (коли повернулася після десятирічного заслання, то вже не змогла знайти свого первістка).

На жаль, досі ім’я Івана Падалки не знайшло гідного пошанування в Україні. Щоправда, іменем художника названа одна із вулиць його рідного села Жорнокльови, а в Драбівському краєзнавчому музеї є відповідна меморіальна кімната. Сподіваємось, що художникові з європейським іменем буде віддано належне також і в Києві, Харкові й Миргороді, з якими пов’язана його творча біографія.

Григорій Голиш, директор наукової бібліотеки імені Михайла Максимовича