«В Україні бути патріотом — це передусім бути українцем, стверджуватися вільною, орієнтованою на примат національної державності людиною, а в умовах російської агресії — всіма силами боронити рідну землю, щоб вистояти й… бути!»
Про це — у циклі публікацій для видання «Черкаський край» розповідає професор Черкаського національного уінверситету імені Богдана Хмельницького Юрій Присяжнюк:
— Ранньомодерну добу ХVІ-ХVІІІ століть ми називаємо козацькою, вдумаймося — цілу епоху так іменуємо! Втім, цими трьома століттями козацтво не завершило своєї історичної місії. Його дотепер репрезентують вольності (які відбиває світогляд «без хлопа і пана»), що помітно в манерах поведінки, формах господарювання, політичній культурі людей. При цьому ментально козак/українець відрізняється від нинішнього «малороса» щонайменше двома ознаками: по-перше, духовне й національне він поціновує вище соціально-побутового («шлункового патріотизму»); по-друге, для нього найбільшим критерієм українськості була і є держава.
Змагання між пріоритетом свободи й схильністю йти на компроміс задля виживання і «процвітання» тривають досі. У цьому контексті слушними будуть такі міркування: у ХVIII столітті українське козацтво втратило дух свободи, «лягло під росію» на кілька століть. Чому так довго москва пануватиме? У сприйнятті українцями росіян завше буде присутнє (нав’язане, зокрема й через шкільні підручники) «більше зло» — колись тевтони, монголи, потім турецькі орди, польські шляхтичі, Наполеон, Гітлер, американський «імперіалізм», український «буржуазний націоналізм». Сусід-московіт до цього переліку ніколи не потраплятиме. Тож цьому «невидимому», підступному ворогу українці програватимуть насамперед ментально, інтелектуально, інформаційно.
Чим же унікальний козацький дух? Геніально на це питання відповів Микола Гоголь: «…Батько любить свою дитину, мати любить свою дитину, діти люблять батька й матір, та це не те: і звір любить свою дитину. Але поріднитися душею, а не по крові, може лише людина… Ні, пани-браття, так любити, як козацька душа, — любити не лише розумом чи ще чим, а всім, що дав тобі Бог і що… є в тобі… ні, так любити ніхто не зможе!». Отож, сила українства в неповторному відчуванні й поцінуванні свободи, а слабкість — у їхній утраті. Нівечити ж той на диво самобутній внутрішній світ, крім жорстокого й цинічного сусіда-загарбника, може ще багато що — кар’єра, бізнес, статки, побутовий комфорт, навіть безвіз до країн ЄС і любов до рідні, якщо вони викликають заздрість, посилюють егоїзм і чванство. І тоді настає сумновідома руїна.
Сьогодні суспільний інтерес до козацької спадщини зростає, і це природно, але спроби відродження традицій містять певні пастки. Скажімо, козакування люди інколи розуміють як «низову вольницю», тоді як кожному побратиму належало б більше дбати про національну єдність та державну безпеку України, а ще вчитися, мудрішати, берегти шляхетську гідність.
Юрій Присяжнюк, доктор історичних наук, професор
На фото: Гетьман-державник П.Скоропадський (1918). Козаки-малороси на колінах перед КатериноюІІ. (Кадр зі стрічки «Вечори на хуторі біля Диканьки» (реж. О.Роу, 1961).
Джерело: «Черкаський край»