Не так уже й багато працівників вищої школи Черкащини поціновано за їхні особливі заслуги у науково-дослідній роботі почесним званням «Заслужений діяч науки і техніки України». У цій когорті наукових достойників чільне місце належить і нашому сучаснику, професору Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького Володимиру Сергійовичу Лизогубу.

Відомий український фізіолог відзначає своє 75-річчя від дня народження, й ці його роковини співпадають у часі із 100-літнім ювілеєм вишу, якому він так самовіддано служить уже 57 років (найбільше з-поміж усіх співробітників). У своїй alma mater Володимир Лизогуб пройшов славний шлях від студента до вченого-педагога найвищої кваліфікації…

Сенс життя – самовираження.

О. Уайльд

Життєве сходження

Батько ювіляра Сергій Степанович був кадровим військовим, замполітом артилерійського дивізіону, здолав фронтові дороги від першого до останнього дня війни й відзначений орденом Червоної Зірки та медаллю «За відвагу». Фронтовичкою була і його дружина Галина Іванівна, яка здійснювала благородну місію зцілення поранених бійців як операційна медсестра, мала бойові нагороди. Родина (а створена вона була ще до війни) врешті об’єдналася вже в Угорщині, де під час пекельних боїв біля озера Балатон у березні 1945 р. Сергія Степановича було поранено й він потрапив до медсанбату, де служила його кохана. Із Будапешта військова пара приїхала до Черкас, де 7 листопада 1946 р. й народився їхній синочок, названий Володимиром. «Маєш прожити й за свого братика Анатолія та багато встигнути!» – мовила Галина Іванівна до своєї новонародженої кровинки (їхній первісток Толя помер від важкої хвороби).

Життєва «одіссея» кадрового військового зазвичай перебуває в руках вищих командирів. Ось і Сергія Степановича після двох років служби у Черкасах перевели до артилерійської частини, розташованої в м. Золотоноша. Тут родина й кинула свій життєвий якір, як виявилося, назавжди. А Галина Іванівна пішла на звичну для себе медсестринську службу в райлікарню, якій віддала аж 55 років свого життя.

Коли Володимира Сергійовича запитують щодо його малої Батьківщини, то такою він все ж називає Золотоношу. Дійсно, в людини окрім її фізичної появи на світ є ще й народження її як громадянина. Дитячі й підлітково-юнацькі роки нашого героя, коли відбувалося суспільне становлення його особистості, пройшли в цьому містечку із золотавою назвою.

Для навчання свого єдиного сина подружжя обрало досить престижний заклад – міську школу №1, де працювали кращі педагоги під орудою очільника від Бога Андрія Федоровича Третяка. До речі, цей заклад на той час був із російською мовою навчання, що за усталеною традицією радянських часів (з огляду на тотальну русифікацію) відкривало кращі життєві перспективи для випускників.

Володимир усі роки шкільного навчання знаходився в числі найкращих учнів. При цьому він вподобав точні науки й не мав у них собі рівних, був переможцем предметних олімпіад. Шкільними кумирами хлопця стали вчитель математики та його класний керівник Федір Григорович Яременко, а також вчителі фізики Яків Михайлович Круванд і Тамара Петрівна Малиновська. Володимир із великим задоволенням займався й конструюванням.

Поряд з цим зустрічаємо і такий парадокс. Майбутнє світило природничих наук у школі недолюблював … біологію, а тому постійно чув докори від учительки цього предмету Галини Захарівни Руденко та її невтішний прогноз на кшталт: «З усього випливає, що біолога з тебе не вийде…»

Було в хлопця ще одне захоплення: фізична культура й спорт, а його наставником у цій справі став учитель Григорій Наумович Ігнатенко. Володимир займався бігом на лижах, футболом, та особливо успішним був у легкій атлетиці, і в 11 класі став чемпіоном області з бігу на середні дистанції. Закінчивши школу зі срібною медаллю (мав лише одну «четвірку» з російської мови), вирішив пов’язати своє подальше життя із фізичною культурою.

На вступних випробуваннях на факультет фізвиховання Черкаського педінституту (а таких факультетів в Україні було лише кілька) він показав чи не найкращі результати й у 1964 р. був зарахований студентом. Володимир і тут залишився вірним власній життєвій філософії: не марнувати жодної хвилини й бути завжди попереду. Навчався винятково на «відмінно», став справжнім взірцем відповідальності й ретельності. Входив до складу збірної інституту із легкої атлетики і на всеукраїнських змаганнях 1966 р. завоював бронзову медаль (біг на 1000 м). А незабаром юнак виконав норму кандидата в майстри спорту із «королеви спорту» – легкої атлетики, потім – із лижного спорту.

Поріднений із фізіологією

У напрочуд здібного й ініціативного юнака поряд із навчальними заняттями та тренуваннями з’явився ще один вектор життєвих уподобань: дослідницька діяльність. Він віддав перевагу надзвичайно шляхетній галузі природничих наук зі значним прикладним струменем – фізіології. Під керівництвом своїх улюблених професорів Михайла Кононовича Босого та Івана Михайловича Давиденка Володимир уже від другого курсу взяв участь у експериментальній роботі з вивчення фізіологічних процесів кори головного мозку людини. Свідченням неабияких успіхів студента в дослідницькій роботі стала його участь у Всесвітній студентській олімпіаді з фізіології (1968 р., м. Каунас), при цьому Україну представляли на цьому поважному форумі лише два студенти (другим був посланець столичного Києва Микола Миколайович Шабатура, пізніше став професором Національного педуніверситету ім. М. Драгоманова). Із Каунаса В. Лизогуб повернувся із відзнакою «За оригінальне наукове дослідження». А ще він був нагороджений грамотою Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти України.

Ось уже й позаду навчання в інституті, котрий Володимир закінчив із «червоним» дипломом. Усвідомлюючи велику наукову перспективність випускника, вчена рада закладу без будь-яких вагань надала йому направлення в аспірантуру. До складання вступних іспитів В. Лизогуб ще встиг попрацювати упродовж двох місяців учителем фізкультури в рідній золотоніській школі, а потім зосередився винятково на навчанні та підготовці до захисту кандидатської дисертації. Її, до речі, він захистив достроково, а присвячена вона вивченню властивостей як основних нервових процесів, так і деяких показників збудливості нервової системи у спортсменів. У цьому науковому проєкті Володимир мав аж трьох наукових керівників: академіка Петра Григоровича Богача та вже згаданих професорів М. К. Босого й І. М. Давиденка.

Одначе після захисту молодому вченому не випало «спочивати на лаврах», адже його призвали на дійсну військову службу. Вона проходила у військово-транспортній авіації й тривала трохи більше року.

По тому В. Лизогуб повернувся до викладацької й наукової роботи на кафедрі фізіології, з котрою пов’язаний уже 52 роки (!) як (послідовно) аспірант, асистент, старший викладач, доцент, професор і багаторічний завідувач. На стартовий етап його наукової кар’єри припадає ще одне визнання успішності: Володимира Сергійовича в числі 10 найкращих молодих учених України запросили на всесоюзний зліт у Москву.

Попри тоді ще зовсім молодий вік, доцент В. Лизогуб устиг завоювати неабиякий авторитет і довіру академічної спільноти. Відтак у 1976 р. його було обрано головою профкому університету, й цю надзвичайно клопітну посаду він обіймав аж сім років, і, до того ж, винятково на громадських засадах. Усі спільчани одностайно відзначали послідовну справедливість профспілкового ватажка, його безкомпромісність у відстоюванні законних інтересів працівників.

Рік 1986 приніс новий кар’єрний злет Володимира Сергійовича: його було призначено деканом рідного факультету фізичного виховання. Чотири роки перебування на цій посаді виявили неабиякі організаторські здібності, уміння працювати з людьми та оперативно реагувати на непрості управлінські виклики. Утім, В. Лизогуб дедалі частіше розмірковував щодо службових пріоритетів і зрештою прийняв рішення: присвятити себе винятково науковій та викладацькій діяльності.

Наступні одинадцять років виснажливої експериментально-дослідницької праці увінчалися блискучим захистом у 2001 р. докторської дисертації на тему «Онтогенез психофізіологічних функцій людини» (науковий консультант – академік НАН України Микола Васильович Макаренко). Члени спеціалізованої вченої ради Київського національного університету ім. Т. Шевченка були одностайними у високих оцінках результатів цього наукового проєкту, котрий вивів на чітке розуміння закономірностей формування систем людського мозку та забезпечив розробку нових підходів оптимізації вищої нервової діяльності в людей різних вікових категорій. Ученим було запропоновано й нові прилади для лабораторного дослідження функцій мозку, вироблено рекомендації щодо підготовки спортсменів, військовиків, забезпечення високого рівня працездатності тощо.

У період Помаранчевої революції з огляду на високий науковий авторитет Володимира Сергійовича та неабияку управлінську функціональність йому було запропоновано очолити Черкаський національний університет. Одначе професор рішуче відмовився від ректорської посади, позаяк не хотів ділити свої фізіологічні студії із керівною рутиною, словом, ганятися за двома зайцями. Він продовжив керівництво кафедрою, яка згодом перетворилася у провідну наукову структуру України, плідно співпрацюючи з Інститутом фізіології ім. О. О. Богомольця НАН України.

А від 2008 р. в Черкаському національному розпочав свою діяльність науково-дослідний інститут фізіології ім. М. Босого. Його фундатором і незмінним керівником став професор В. С. Лизогуб. Ця наукова структура, що має 6 відділів, об’єднує 30 кандидатів та докторів наук й забезпечує багатогранні дослідження з фізіології людини й тварин. Нещодавно експериментальна лабораторія інституту отримала нове сучасне обладнання. Схвальну оцінку матеріально-технічній базі інституту дав сам голова НОК України Сергій Назарович Бубка.

В зеніті визнання

Володимир Сергійович позиціонується як справжній лідер фізіологічної науки не тільки за формальною посадою директора профільного інституту, але насамперед як невтомний дослідник таїн фізіології. Його творчий доробок вражає: а це понад 200 друкованих праць, і серед них 4 монографії, 4 підручника, 15 посібників, десятки статей у зарубіжних високорейтингових часописах. Має вчений і 5 авторських свідоцтв на винаходи. Зокрема, ним створено програмне забезпечення досліджень для виготовлення системи «Діагност-01» та стабілографічного комплексу, які впроваджено у навчально-науковий процес ЗВО України й академічних установ.

Результатами своїх оригінальних досліджень він ділився щонайменше на 200 наукових форумах різного рівня. Професор був персонально запрошений для виступу на міжнародні конференції, що проходили під егідою УЄФА, зокрема, у Відні, Мілані та Мюнхені. Адже до його авторитетних думок щодо тренувань футболістів дослухаються у всій Європі. В. С. Лизогуб став організатором 12 наукових форумів фізіологів, які проходили на базі його кафедри в Черкасах.

Володимир Сергійович створив і власну наукову школу фізіологічних досліджень, постійно опіковується підготовкою фахівців найвищої кваліфікації. У його активі – 13 підготовлених кандидатів наук, наукове консультування кількох докторів наук. Він став фундатором і головою першої на Черкащині спеціалізованої вченої ради із захисту дисертацій у науковій галузі «Фізіологія людини й тварин», входить до складу експертних рад, а також редколегій авторитетних наукових часописів.

Свідченням високого авторитету вченого є те, що саме йому довірено упродовж багатьох років очолювати фізіологічне товариство Черкаської області. Поряд з цим він є чинним членом президії Всеукраїнського товариства фізіологів. Його обрано академіком Академії вищої школи України.

У життєвому леті професора В. Лизогуба поряд із наукою є ще одне крило: його викладацька діяльність. Він упродовж багатьох років читає майбутнім фізкультурникам навчальні курси «Фізіологія спорту та фізична реабілітація», «Фізіологія фізичних вправ». Оцінку своєму наставнику студенти дають узвичаєним сленгом: «Класний викладач! Фаховий і комфортний… Йому наш респект!»

Знають і глибоко поважають Володимира Сергійовича і в футбольній спільноті України. Уже багато років він входить до складу науково-методичного комітету Федерації футболу України, бере участь в атестації футбольних тренерів провідних команд країни. Володимир Сергійович очолює й наукову раду футбольної федерації Черкащини.

Його самовіддана праця в освіті й науці знайшла гідне пошанування. В. С. Лизогуб нагороджений почесними грамотами Верховної ради України та Кабінету Міністрів, численними регіональними та відомчими нагородами. У 2008 р. за вагомий внесок у розвиток фізіологічної науки професору було присвоєно почесне звання «Заслужений діяч науки і техніки України». А нещодавно у дні святкування 100-ліття університету його було відзначено медаллю НАПН України «Ушинський К. Д.»

Попри немолодий вік ювіляр сповнений сил і енергії задля здійснення своїх нових творчих планів і проєктів. Життєву снагу професор черпає із беззаперечної вмотивованості своїх дій і вчинків, усвідомлення їхньої суспільної значимості, а ще завдяки незмінно здоровому способу життя, постійним заняттям оздоровчою фізкультурою.

Володимир Сергійович щасливий у шлюбі ось уже майже 50 літ зі своєю коханою дружиною Валентиною Романівною – лікарем-кардіологом. Стопами свого іменитого батька пішов син Сергій: нині він завідує фізіологічною лабораторією НДІ ім. М. Стражеско НАМН України. Не осторонь від фізіології й професорова донька Ірина: вона працює лікарем-офтальмологом обласної лікарні. Зростають четверо онуків, і є в ювіляра надія, що можливо хтось із них продовжить його справу й стане світилом тієї людинолюбної науки, якій так жертовно й довго служить ювіляр.

Тож побажаймо вельмишановному Володимиру Сергійовичу Божої благодаті на многія літа! І нехай йому здоровиться та звершується все, що задумалося!

Григорій Голиш, директор наукової бібліотеки ім. М. Максимовича