Випускник Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького Володимир Ходаківський, позивний «Ходор», загинув 8 травня 2022 на заводі «Азовсталь». У той день російські окупанти завдали по бункеру, де знаходилися українські військові, потужного авіаудару.

Тоді там загинуло кілька десятків наших хлопців. 22-річний Володимир разом зі своєю снайперською групою перебував в епіцентрі того авіаудару. Рідним воїна засвідчили його смерть побратими, тіло Володі так і не вдалося евакуювати... Тож він назавжди залишився у місті, яке захищав до останнього. Про це йдеться в статті всеукраїнського видання «Укрінформ».

Володимир — із Черкащини, жив у селі Соколівка. Навчався у Соколівському ліцеї. 2017 року вступив до ННІ економіки і права Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького. Після ІІ курсу перевівся на заочне відділення та пішов на службу в полк «Азов» Національної гвардії України. 2021 року закінчив навчання, здобувши ступінь бакалавра зі спеціальності «політологія».

Захоплювався спортом, їздою на велосипеді, туризмом, подорожами та любив читати.

— Він марив «Азовом» ще зі школи, з 10 класу, знав, що він туди однозначно піде і ми це також знали, — розповідає його мама Наталя Ходаківська. — Якось у нас на Черкащині командири «Азову» організували вишкільний табір для підлітків — для хлопців це була добра реабілітація після бойових дій, а для дітей — нагода повчитися у великих воїнів, вони для них були прикладом для наслідування, вони бачили у них надзвичайних авторитетів.

Володя хотів йти служити в «Азов» одразу після 11 класу, але мама вмовила його йти вчитися. Тож син вступив до Черкаського національного університету на політолога.

— Я розраховувала на студентське кохання і що він забуде про свої наміри. Але наміри були тверді — після другого курсу Вовчик перевівся на заочне і влітку поїхав у Маріуполь на базовий курс бойової підготовки. 12 вересня він вже був зарахований до лав «Азову». Йому тоді було 19 років, це був усвідомлений крок, — розповідає мама Наталія.

Володимир Ходаківський мав спеціальність гранатометника, а пізніше співпрацював зі снайперською групою спецпризначення, якою керував воїн на псевдо «Хват».

— Чоловік воював на двох протезах, не мав ступнів, мав надзвичайну силу волі та витримку. Це вразило сина настільки, що він перевівся в його підрозділ. Казав, що воювати з такою людиною — це честь Вони загинули з Хватом в один день — того ж таки 8 травня.
Володимир Ходаківський поїхав на війну в Маріуполь 23 лютого, напередодні вторгнення.

— 14 лютого в нього розпочалася відпустка, але 23-го він вже зірвався на Маріуполь. Ми відвезли його на потяг у Київ. Сказав тоді: мамо, мені не дзвони й не пиши, я буду писати і дзвонити сам, коли матиму змогу. Писав протягом цього часу переважно два слова: «Живий. Цілий». Коли їм дали старлінки, ми вже трохи більше спілкувалися, син постійно питав, чим може нам допомогти, — якби було треба, це б зробили його знайомі в Черкасах. Він дуже переймався нами, бо в сім’ї ще двоє менших дітей, Володя був найстаршим братом.

Згодом, уже у травні, каже Наталя, спілкування було важким.

— Це вже був, по суті, відчай. І 8 травня зранку я отримала від сина останнє повідомлення. Це був День матері. Він написав: «Мамо, вітаю тебе з твоїм днем! Вибач за все». Відповіла, що люблю безмежно. І на цьому все...

За місяць до загибелі солдата Ходаківського нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Він також нагороджений орденом «За мужність» ІІ ступеня, але вже, на жаль, посмертно.

Тіло Володимира так і залишилося під завалами на «Азовсталі».

У захисника залишилися батьки та двоє молодших братів.

— Середній син у братові бачить приклад — у нього в кімнаті висить прапор із зображенням брата, фото Володі. Коли це сталося, він сам познаходив його побратимів, шукав інформацію, не вірив, що брата немає, хотів переконатися, що хтось його вивезе звідти... Дитині тяжко усвідомити, коли кажуть, що рідного нема і тіла його теж нема...

А для молодшого, каже Наталя, Володимир — зірочка.

— Ми одразу не казали йому, що це сталося. Потім він побачив, що у хаті свічка горіла і сам спитав. Я сказала, що Вовчика нашого немає. «А де він?» — «Він зірочка», — кажу. І малюк щодня дивився на небо, де ж там та зірочка. Йому тоді було шість...

Зараз батьки Володимира Ходора волонтерять. Мама всюди ходить з прапором — чорний стяг з символікою «Азова» та фото бороданя в пікселі й позивний: «Ходор».

— Він із нами скрізь. Я не можу відпустити, це напевно погано — але ну не можу. Намагаюсь чимось себе зайняти. Діти тримають. Намагаємось волонтерити з чоловіком. У Вовчика 90% друзів воюють, помагаємо їм на збори, збираємо посилочки, передаємо. Чоловік робить мотоцикли — збирає, фарбує, передає на фронт. Коли хлопці пишуть, мов, тьотя Наташа, щось там треба, я оживаю і починаю діставати те, що потрібно. Я колись не змогла допомогти своєму і хочу тепер допомогти їм. Вони відмовляються від грошей часом, їм незручно, я пояснюю: «Хлопці, ви ж розумієте, що він живе у кожному із вас. Чим більше вас повернеться, тих, хто його знав, тим буде легше мені тут». Так і є. Це нас тримає.

Також, каже Наталя Ходаківська, багато друзів Володі в полоні — то ж їхня родина ходить на акції в підтримку полонених азовців та намагаються підтримати рідних.

Джерело: «Укрінформ»