Надходять роки й дні, коли минають 125-літні ювілеї видатних митців-неокласиків із легендарного «п'ятірного грона» — Миколи Зерова, Павла Филиповича, Юрія Клена (О. Бурґгардта), Максима Рильського та Михайла Драй-Хмари.
Власне, починати знаковий перелік слід з останнього, бо ж він перший стає на цей віковий рубіж, та й найменування «п'ятірного грона нездоланих співців» належить йому, Михайлові Панасовичу Драй-Хмарі.
Про кожного зі згаданих митців-інтелектуалів уже мовлено багато, і про М. Драй-Хмару теж, тому зовсім непросто знаходити «нові теми» для розмови про них. А втім, цей мій роздум пишеться до ювілею, тому не прагнутиму «абсолютної» новизни, тільки спробую знайти й означити те, що якимось чином виокремлює М. Драй-Хмару з-поміж названого знаменитого кола. З одного боку це робити непросто, бо ж вони в певному сенсі сприймаються як цілість, а з іншого — слід розуміти, що в тій цілості кожен із неокласиків був неповторною індивідуальністю, житейською і творчою.
Мовлячи про Михайла Драй-Хмару, зосереджусь передовсім на його науково-творчому самовияві, хоч і в біографічній площині можна віднайти щось особливе, хоча б ту несхитну мужність письменника перед кривавими очима сталінських катів. Мужність не врятувала митця від загибелі, та висвітила ще одну неповторну грань його єства.
У чому ж виявляється особливість науково-творчого і житейського поступу Драй-Хмари? Про це — кілька міркувань...
Очевидно, що самою природою в Михайла Драя було закладено схильність до опанування іноземних мов, яких він знав 19 (хрестоматійно відома інформація), розпочавши їх вивчення із перших гімназійних років у Черкасах. Пізніше у вірші «Черкаси» поет згадує,
...як, сівши па дубовій шкільній лаві,
уперше став ламати свій язик
па кшталт столичний, і слова ласкаві
міняти папужі...
Втім, така ж доля судилася багатьом гімназистам, та небагато належним чином скористалися (з причин об'єктивних і суб'єктивних) можливістю опанувати інші мови. Драй-Хмара мав належну силу волі й наполегливість, які, певно, були зумовлені й вдачею, і вихованням, передовсім сімейним: Михайлів батько наполегливо дбав про добру освіту сина й доньок, які рано залишилися без матері. З дитинства «втягнувшись» у практично самостійну безперервну працю над самим собою, Драй-Хмара все наступне відведене йому долею життя вів таку життєву борозну — і в Колегії Павла Галагана, і в Київському університеті, і в подальшій науково-творчій праці.
Ілюстративно показовими тут можуть бути, скажімо, звіт «студента М. П. Драя» про закордонне наукове відрядження на Балкани, в якому Михайло, описавши свої «трудові будні» над конкретною темою в архівах та бібліотеках, зокрема, зазначає: «Як у Загребі, так і в Београді я присвячував вільний від праці час вивченню живої сербо-хорватської мови»; а також «Відгук на працю студента М. Драя...», написаний професором А. Лук'яненком, в якому останній, дуже фахово, вимогливо й високо оцінивши саме студентське дослідження про твір А. Качіча-Міошіча, пропонує нагородити студента Драя золотою медаллю й рекомендує працю до друку, а також зауважує на скромності М. Драя, котрий у своєму звіті «скромно замовчує, що подорож у слов'янські землі, очевидно, з науковою метою, відбувалася під час літніх вакацій». Тобто, Михайло Драй-Хмара і свої «законні» літні канікули використав задля роботи.
Аргументацію «антропологічного» походження більшою чи меншою мірою можемо застосувати й до ряду інших сутнісних складових Драй-Хмариної наукової і творчої праці. Сучасники й рідні (донька) згадують про Михайла Панасовича як про винятково добру, шляхетну, щедру душею й порядну людину. Прикладів тому в різних доступних джерелах наведено чимало. Тож цілком певно, що такі особистісні риси хоча б якоюсь (а, мабуть, немалою!) мірою впливали на семантику оригінальних чи перекладних творів Драй-Хмари, на формування й вибір його власних естетичних концепцій і гуманістичних пріоритетів у науково-творчій діяльності. До цього контексту можна долучити й особисту мужність Драй-Хмари на костоломному слідстві у катівнях НКВД, і жертовне благородство у клопотах про рідних, яким із Колими надсилав гроші, допоки міг, і ще багато чого суголосного. Можливо, що й відома легенда про нібито загибель поета-вченого від кулі ката породжена тим же внутрішнім благородством Драй-Хмари, яке зримо й різногранно реалізувалося в його творах і працях.
Цілком логічно, що Драй-Хмарине «поліглотство» посутнім чином визначило, сказати б, первинну сферу його наукової діяльності, хоча ця первинність вельми відносна. Ідеться про те, що Михайло Драй-Хмара був передовсім лінгвістом. «Лінгвіст за фахом» і «поет за покликанням», як висловився про Драй-Хмару Петро Одарченко. Так само пише про батька й Оксана Драй-Хмара (Ашер). Склалося так, що практично всі формальні посади Драй-Хмари пов'язані з лінгвістикою. Звернімося до його автобіографії, в якій маємо й відповідну генезу, і її розвиток: «Року1915 я був залишений при Університеті, щоб готуватися до професорського звання. Бувши професорським стипендіатом, працював у Петербурзі під керівництвом акад. Шахматова та проф. Бодуена де Куртене. Повернувшись року 1917 на Україну, читав лекції з української літератури на учительських курсах в Кам'янці [Подільському], Ольгополі та Гайсині. Року 1918 мене обрано на кафедру слов'янознавства при Кам'янець-Подільському університеті, де я пробув аж до 1923 р. Протягом п'ятьох років я там зачитав такі курси: історія польської мови та літератури, історія чеської мови та літератури, історія сербської мови та літератури, історія болгарської мови та літератури, стародавня слов'янська мова, слов'янознавство, історія української мови тощо». Перебравшись до Києва, Драй-Хмара протягом п'яти наступних років працював «при науково-дослідчій кафедрі мовознавства», керував семінаром польської та чеської мов і літератур, а в роки 1924—1925 працював «у Комісії для складання словника живої української мови». Пізніше очолював кафедру загального мовознавства при Польському педінституті (м. Київ), виконував ряд інших завдань лінгвістичного характеру. Тут зауважимо ще один аспект. Драй-Хмара дивився на українську мову та її історію очима українського вченого, що засвідчує його праця в Кам'янець-Подільському університеті, прочитані там лекції та інші заняття. Відносно недавно опублікований розгорнутий конспект Драй-Хмариних лекцій під назвою «Українці» засвідчує неабиякі знання вченого в галузі історіографії, а також обстоювану ним концепцію історії української мови, яку він веде від дохристиянських і княжих часів. Така позиція в підкомуністичну добу однозначно трактувалась як «націоналістична» чи «буржуазно-націоналістична», що й було зафіксовано, зокрема, в судовій справі Драй-Хмари.
У контексті теми розмови особливо зацікавлює, сказати б, географічний напрям Драй-Хмариних лінгвістичних студій — славістика. Саме на цю частину «психологічної Європи» вчений орієнтував інших. Ба більше, Драй-Хмара написав своєрідне теоретико-культурологічне обґрунтування необхідності уваги до історії й культури слов'янського світу, мавши на увазі передовсім західних слов'ян. Ідеться про невелику, та вельми вагому, концептуальну його статтю «Проблеми сучасної славістики». Зауваживши, що «на радянському ґрунті квітне тільки русистика», Драй-Хмара далі зазначає, що «ми повинні вивчати західно-слов'янську культуру, виходячи з наших власних інтересів», особливо в Україні, де «славістика завмерла зовсім». Він же пропонує ряд конкретних організаційних кроків, спрямованих на виправлення ситуації, зокрема зазначає, що «треба налагодити щільний зв'язок української науки та літератури з наукою та літературою західних слов'ян, відряджаючи українських наукових робітників, що працюють у галузі славістики, та українських письменників до слов'янських країн». Зауважу, що й досі ключові тези цієї статті, написаної 1929 року, для української науки й літератури не втратили актуальності.
Повертаючись же до «неокласичної моделі культури», зазначу, що Михайло Драй-Хмара вніс до неї вельми суттєві доповнення, накресливши ще один вектор розвитку української культури й літератури — міжслов'янські взаємини. Ярослав Поліщук, мовлячи про такий Драй-Хмарин орієнтир, слушно додає, що «в тогочасних умовах славістичний напрям мав усі шанси демонополізувати російські виливи, які так спротивилися свідомій українській еліті, про що свідчили голоси в дискусії М. Хвильового, М. Зерова та ін.»
Обґрунтувавши таким чином «теорію питання», Драй-Хмара значною мірою реалізував його й у власній науково-творчій практиці.
Варто обов'язково звернути увагу ще на один аспект Драй-Хмариної славістики, зокрема порівняльної, — фольклорний і фольклористичний, який посідає в його студіях чи не ключові позиції, особливо в дослідженнях генези окремих творів Т Шевченка чи Лесі Українки. Показовим у такому сенсі може бути велике монографічне дослідження М. Драй-Хмари «Леся Українка», в якому автор доволі ґрунтовно аналізує життєвий і творчий шлях видатної поетеси, її лірику, ліро-епос і драматургію. В низці розділів натрапляємо на компаративний аналіз окремих творів чи періодів творчості. Скажімо, в ранній Лесиній творчості дослідник знаходить впливи західноєвропейських, зокрема західнослов'янських, митців («Гейне, Мюссе, Пушкіна, Міцкевича і багатьох інших українських і неукраїнських поетів»), відповідну різнорідну типологію. Та найяскравіше славістичні компетенції Драй-Хмари проявляються в його статтях «Поема Лесі Українки «Віла-посестра» на тлі сербського та українського епосу» і «Ґенеза Шевченкової поезії „У тієї Катерини хата на помості"». У першій із них, об'ємній і дуже ґрунтовній, Драй-Хмара ставить проблемне питання: «В чому ж виявляється вилив чужого епосу на «Вілу-посестру» і чому ми вважаємо, що це був не якийсь інший, а саме південнослов'янський епос?» і, активно залучаючи «антропологічний» (біографічний) чинник, кілька сучасних Лесі Українці літературних текстів із подібним сюжетом (Б. Грінченка, М. Кононенка, І. Франка та ін.), доходить висновку: «Вихідний пункт для Лесі Українки (для написання поеми «Віла-посестра». — В. П.) була книжка Старицького, а не щось інше». Ідеться про книгу перекладів Михайла Старицького «Сербські народні думи» (187(>), котру, як видно з багатьох сторінок статті, Драй-Хмара простудіював дуже досконало. Дослідник вельми фахово проводить порівняльний аналіз на# рівні сюжету, образних характеристик, стилю, ритміки, строфіки, фразеології та лексики — між сербським епосом і поемою Лесі Українки. Інколи Драй-Хмара проводить порівняльні типологічні паралелі між епосами сербським та українським.
Дещо інший напрям порівняльного аналізу (літературно-фольклорний) спостерігаємо в розвідці «Ґенеза Шевченкової поезії „У тієї Катерини хата на помості"», яку Драй-Хмара теж починає констатацією тези («Дослідники творчости Т. Шевченка майже в один голос кажуть, що він дуже добре був обізнаний з українською народною словесністю, а особливо з піснями історичними, весільними та обрядовими»), яку потім аналізує й обґрунтовує на дуже широкій джерельній базі, котра, певно, вже самою своєю чисельністю є вагомим аргументом.
Іншим розділом славістичних студій Михайла Драй-Хмари є його розвідки, присвячені дослідженню творчості білоруських поетів Максима Богдановича і Янки Купали та польського поета Казіміра Тетмаєра. Власне, є достатні підстави вважати Драй-Хмару чи не першим білорусистом в українському літературознавстві й ширше — славістиці. Певним аргументом для цього може слугувати вже перша фраза його статті «Вінок», присвяченої аналізові життєвого і творчого шляху М. Богдановича (до речі, й тут значну увагу приділено «проєкції» життєвих обставин білоруського митця на його творчі інтереси й навпаки). Вишколений на перетцівському семінарі Драй-Хмара жодним чином не міг легковажити науковим судженням. Він починає так: «На Україні, оскільки нам відомо, не було ще й досі білоруської книжки в українському перекладі. «Вінок» Максима Богдановича — це перша ластівка, що прилетіла з Білорусії на Україну. Сподіваємося, що такий переліт — не є один тільки, а в той і в той бік — триватиме й надалі».
З неабияким знанням справи Драй-Хмара оцінює місце й роль цього «відродження» білоруського письменства в історії національної культури й духовності його народу, систематизує і класифікує спадщину Богдановича, виявляє дуже добру обізнаність із критичною літературою в цій темі. Варто зазначити й те, що, цілком певно, постать і творчість Богдановича була близькою Драй-Хмарі з огляду на суголосні славістичні позиції. Український дослідник пише про широкі європейські зацікавленості Богдановича і тут же наголошує: «Значно краще обізнаний він був зі слов'янськими літературами». Далі цитує Богдановичевого батька: «Він (М. Богданович. — В. П.) уважав, — каже батько, — що росіяни й особливо білоруси повинні бути обізнаними з усіма слов'янськими мовами, а значить і з відповідними літературами». У творчості Богдановича увагу Драй-Хмари привертала і її — творчості — генезисна заглибленість у білоруський фольклор і в національну міфологію. «Часто-густо, — зауважує дослідник, — зв'язує Богданович природу з образами, взятими з білоруської мітології, — з лісунами, водяниками, зміїними царями, русалками тощо».
Літературознавчу білорусистику Драй-Хмари доповнює і ювілейна стаття «Янка Купала», хоч її тематичний спектр, з огляду на славістичну семантику, вужчий, ніж у статті про М. Богдановича. Зате в обох студіях прочитується доволі очевидний антиімперський пафос, породжений, як можна тепер кваліфікувати, наївною вірою Драй-Хмари в те, що більшовицька влада нарешті справедливо вирішить національне питання, звільнить поневолені царатом народи. Ця наївність, до речі, особливо зримо проступає в публікації Драй-Хмари «Чому донбаському пролетареві треба українізуватися?» Одначе, це вже дещо інша тема.
Якщо у статтях про білоруських поетів Драй-Хмара констатував художнє відображення переважно ідилії білоруського села (особливо в Купали, менше — в Богдановича), частково інтелігентських настроїв (переважно в Богдановича), то славістична студія про К. Тетмаєра репрезентувала глибоку обізнаність дослідника з літературною ситуацією в Польщі рубежу XIX—XX століть, зародження й розвиток модерністських тенденцій в її середовищі, представником яких і був К. Тетмаєр. Драй-Хмара вельми фахово й деталізовано аналізує формально-змістові параметри Тетмаєрової лірики й прози, в яких виокремлює очевидні новаторські тенденції.
На прикладі кількох студій Михайло Драй-Хмара переконливо демонструє багатство й безсумнівний творчий конструктив слов'янських літератур у всьому європейському контексті, доводить, що літературно-культурологічна славістика має привернути увагу, зокрема, української науково-творчої гуманітаристики.
Пропоновану славістичну лінію в контексті «психологічної Європи» Драй-Хмара певною мірою продовжив у своїй перекладацькій праці. Будучи поліглотом і сповідуючи принципи своїх друзів-«неокласиків», Михайло Панасович приділив належну увагу і французьким «класикам» (Готьє, Леконт де Ліль, Бодлер, де Банвіль, Малларме, Верлен та ін.), і німецьким поетам (Цвейг, Верфель), але в його перекладацькому доробкові вельми значну частину становлять твори слов'янських поетів. Передовсім слід назвати збірку віршів білоруса М. Богдановича «Вінок», яка вийшла окремим виданням 1926 р. у Драй-Хмариних перекладах. Таким чином поет-учений відкрив Україні творчість білоруського поета-«відродженця» і в сенсі літературознавчому (передмова до книжки «Вінок. Життя й творчість Максима Богдановича», рецензійна стаття «Твори М. Богдановича у виданні Інституту білоруської культури»), і в сенсі творчому, переклавши його вірші українською. Перекладав Драй-Хмара окремі твори росіян — Пушкіна, Лєрмонтова, Фета, Буніна, Сологуба, Майкова, Плещеева та ін., поляка Міцкевича. «Він перекладав поетів, близьких йому за світосприйняттям і стилем, — пише про Драй-Хмару як перекладача В. Іванисенко. — Тому в його інтерпретаціях міцно сплавляються особистість автора оригіналу й особистість перекладача».
Цитоване, природно, стосується передовсім власне мистецької складової, бо з деякими, сказати б, «ідеологічними» позиціями, скажімо, того ж Пушкіна, Драй-Хмара не був «побратимом духу».
Зауважимо і на ще одній «інакшості» Михайла Драй-Хмари в порівняльному контексті з іншими «неокласиками». Ця «інакшість» уже стосується не славістики як напряму порівняльних студій, а мистецького світобачення і світовідображення Драй-Хмари. Ця проблема вже знайшла достатньо ґрунтовне наукове осмислення. «Людина великої інтелектуальної енергії та елітарної освіти, — зазначається в одній зі статей, — М. Драй-Хмара віднайшов у поезії свій варіант «неокласики», волів віддатися примхам своєї власної фантазії, радіючи естетичному світовідчуттю і творячи свою власну філософію» (І. Мунтян). Ідеться про символістські риси його оригінальної поетичної творчості, на що вказували свого часу донька поета Оксана Драй-Хмара (Ашер), Юрій Шерех-Шевельов та ін. Тож і в цій творчій іпостасі Драй-Хмара торував свій власний, неповторний шлях.
Отже... В українському літературному процесі 1920-х років, як і в контексті науково-творчої діяльності групи київських неокласиків, Михайло Драй-Хмара відігравав помітну, важливу й цілком оригінальну роль. Ця внутрішня настанова на пошуки власних шляхів у мистецтві й науці була закладена, мабуть, генетично й утверджена обставинами власного життя й одержаною високою освітою. Та освіта стала тільки надійним підмурівком, основою наступного поступу. Можемо зазначити, що пошуки, як і здобутки, були успішними й вагомими. Навіть попри трагічний фінал доль більшості неокласиків, зокрема й Михайла Драй-Хмари.
Володимир Поліщук, доктор філологічних наук, професор.