Змалечку мріяв бути баскетбольним тренером або поліцейським, та врешті обрав медицину і нині про це не шкодує. Йдеться про черкаського лікаря-реабілітолога, випускника ННІ фізичної культури, спорту та здоров’я Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького Юрія Зайцева.

Шість років він допомагає людям відновлюватися після операцій та травм. А з початку повномасштабного вторгнення «ставить на ноги» військових.

До Дня медпрацівника, який вперше в Україні відзначали 27 липня, він розповів «Суспільному», як мотивує своїх пацієнтів та чи мав професійне вигорання.

Його кабінет прикрашають милиці у тубусі для снарядів, а на стіні — колекція шевронів. У цьому кабінеті військові вчаться наново ходити, заручившись підтримкою реабілітолога та фізіотерапевта — пана Юрія.

Через біль, а подекуди і зневіру, але крок за кроком, каже, бійці повертаються до звичного життя.

— Граємо у футбол. Хтось на ворота стає, хтось — бігає. Є хлопці, наприклад, які курять, Я кажу: «Так, сьогодні ногу розгинаємо, потім на милиці стаємо — і йдемо курити разом», — розповів лікар.

До повномасштабного вторгнення Росії в Україну він допомагав відновлюватися цивільним. А от досвід роботи з пацієнтами після бойових травм довелося набувати в ході роботи:

— Вогнепальні поранення, осколкові, міни. Реабілітація військових та цивільних відрізняється в рази. Коли цивільний поступає по швидкій, це все відбувається у досить короткий час: прооперували, підняли, посадили, навчили. З хлопцями складніше в плані тактики лікування. Так би мовити, стаємо на ноги разом, щоб вони могли рухатися.

Успіхам захисників, зазначив лікар, він радіє, як власним. Пояснив: коли бачить результат, шкодує, що в добі замало часу:

— Від моєї роботи мене, як то кажуть, несе. Відтоді, як почалася війна, я часто задумувався, чому в добі 24 години, а не 48. Бо ти хочеш максимально охопити все. Робочий день іноді був і 15, і 16 годин. Працюєш, бо є пацієнти, хлопці приходять. З одним попрацював, то як же не попрацювати з іншим.

Інколи буває складно, та професійного вигорання, зазначив Юрій Зайцев, у нього немає:

— Деяким людям подобається, наприклад, їздити за кермом, вони їдуть — і кайфують. У мене десь так само з моєю роботою.

При цьому про кар’єру лікаря з дитинства пан Юрій не мріяв. Зрозумів, що це його покликання уже в процесі роботи:

— Я займався спортом, думав, буду тренером. Потім збирався у поліцію. Але вже так склалося, що в медицину пішов. Мене мотивує те, що я бачу відновлення пацієнтів, вони рухаються, вони повертаються до звичного життя, можуть самі себе обслуговувати.

Своїм колегам пан Юрій бажає витримки та передусім, хоче подякувати:

— Особливо тим медикам, які зараз на фронті. Вони роблять велику справу. Хлопців оперувати – справа нелегка. Шана їм і хвала.

Вдячний і морпіх Олександр, який нині відновлюється після служби на передових позиціях Херсонщини та Донеччини.

Не даремно на шапочці його лікаря зображений супермен, адже медики без перебільшення – герої, переконаний черкасець:

— Це круті люди. Лікар, який мене оперував, постійно в операційній. Я хотів йому похвалитися, як я іду на одній милиці, а ще й отримав на горіхи за те, що кривлю спину, йду нерівно. Ну то круто, так воно й має бути.

Джерело: «Суспільне»