Проєкт «Видатні уродженці Черкащини» триває у Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького.

Він приурочений до 70-річчя Черкаської області. На Черкащині у всі історичні періоди народжувалися люди, які відігравали надзвичайно важливу роль в історії та культурі України, у формуванні світогляду українців. Є постаті всесвітньо відомі — такі, як Тарас Шевченко, Богдан Хмельницький, Іван Піддубний. Але надзвичайно багато й тих, пам’ять про кого століттями стирала російська імперія та її правонаступник, тоталітарний срср. Є також ціла когорта фахівців своєї справи, які подвижницькою працею зробили внесок у розвиток Черкащини. Усі вони є нашою історією і заслуговують на те, щоб їх знали нащадки й сучасники.

Саме з цією метою науковці ЧНУ ім. Б. Хмельницького постійно досліджують біографії діячів історії та культури рідного краю і діляться цими дослідженнями. Їхні напрацювання зможете знайти у рубриці «Видатні уродженці Черкащини».

До вашої уваги — нарис Григорія Голиша, директора наукової бібліотеки ім. Михайла Максимовича.

Видатний вчений-історик

Історик – це пророк, звернений у минуле.

Ф. Шлегель

В історії української історичної науки доволі рельєфно виділяється постать Олександра Касименка. Відомий історик із європейським іменем, очолював упродовж 17 років Інститут історії України (найдовше після нині чинного директора цієї поважної академічної установи академіка Валерія Смолія). Він є нашим земляком із Золотоніщини й цими червневими днями виповнилося 120 років від дня його народження.

Велика Бурімка — Київ

Місце появи на світ видатного вченого було буквально пронизане духом минувшини. Адже саме в його рідному селі Велика Бурімка, що розкинулося на високій терасі біля річки Сули, археологи виявили палеолітичну стоянку мисливців на мамонтів, датовану близько 40 тис. років до н. е.. Олександр Касименко народжений 23 (10 за ст. стилем) червня 1905 року в родині незаможних селян. Уже з дитинства йому довелося важко працювати на полі разом із батьками. Після закінчення семирічки здібний до навчання юнак подався до губернської Полтави, де вступив на факультет соцвиховання Інституту народної освіти (спеціальність «Історія»). Тут він слухав лекції відомих педагогів і вчених того часу.

Отримавши диплом у 1926 році (став одним із найуспішніших випускників Полтавського ІНО), наш земляк повністю віддався улюбленій педагогічній справі, викладаючи соціально-економічні та історичні дисципліни в Полтавських індустріальному технікумі та  сільськогосподарському інституті. Уже на початку своєї викладацької кар’єри він виявив неабиякий хист педагога й уже тоді розпочав дослідницьку роботу. З огляду на це його запросили на посаду доцента й завідувача кафедри історії відомого в Україні Полтавського педагогічного інституту (з його стін вийшли знані педагоги Антон Макаренко й Василь Сухомлинський). При цьому було налагоджено контакти з Центральним архівним управлінням України, що сприяло відповідальному ставленню молодих ентузіастів-викладачів до дослідницької роботи та закладало основи їхніх майбутніх успіхів на ниві історичних досліджень.

То були непрості часи, коли розкручувався маховик сталінських репресій та ідеологічних обмежень, згорталася україністика, громилися відповідні дослідницькі інституції, здійснювався фізичний і психологічний терор щодо української інтелігенції. Не оминули ці владні напасті й молодого редактора. На початку 1935 року Олександр Касименко був виключений із партії і знятий із посад «за прояв націоналізму». Щоправда, пізніше звинувачення були зняті й він зміг повернутися до педагогічної роботи. Деякий час викладав історію в Полтавському педучилищі й на курсах підготовки істориків для середніх шкіл.

У 1939 році на Олександра Карповича чекала вже нова посада — завідувача кафедри Житомирського педагогічного інституту. Він продовжував збагачуватися знаннями, досвідом взаємодії зі студентським загалом, опанував непросте мистецтво керівництва викладацьким і дослідницьким колективом та роботою у громадських органах.

Та згодом розпочалася німецько-радянська війна, а вже 28 серпня 1941 року Олександр Касименко опублікував у республіканській газеті «Радянська освіта» ґрунтовну статтю «Розгром німецької армії Вільгельма ІІ у війні 1914–1918 рр.», яка вселяла в громадськість певний оптимізм у ті грізні часи загальної паніки й розгубленості. Невдовзі вчений опинився в далекому місті Чкалов (тепер м. Оренбург), де став редактором обласної газети (на фронт його не мобілізували через незадовільний стан здоров’я). На чужині постійно відчував непереборну ностальгію за рідною землею й тому відразу після вигнання окупантів з Києва повернувся до столиці. Там його запросили на престижні посади спочатку лектора, а потім і консультанта. Утім душа рвалася до педагогічної праці й уже від 1944 року Олександр Карпович викладав у Київському університеті та педінституті. Його лекції завжди проходили жваво, на високому теоретичному рівні, й незмінно при переповненій аудиторії. Ні на мить не припиняв свою дослідницьку працю й відтак підготував ґрунтовне дослідження з історії радянсько-польських взаємин. Саме його вчений і захистив як кандидатську дисертацію у 1946 році.

Упродовж шести років, від жовтня 1945, він завідував кафедрою історії міжнародних відносин і зовнішньої політики факультету міжнародних відносин Київського університету. Широта історичних поглядів Касименка розкрилася під час його перебування на посаді відповідального редактора зовнішньополітичного журналу «Сучасне і майбутнє» (січень 1945 року — листопад 1947 року). У цей час він публікує низку праць, присвячених зовнішньополітичній ситуації у світі. 

Як авторитетного фахівця з історії міжнародних відносин, Олександра Касименка залучили до участі в підготовці мирних договорів із колишніми союзниками Німеччини у Другій світовій війні (у складі делегації України під керівництвом Дмитра Мануїльського на Паризькій мирній конференції 1946 року). Наш краянин представляв Україну в питаннях, що стосувалися Балкан, зокрема в комісії по Болгарії. У 1947 році вчений очолював у травні-липні делегацію УРСР у Женеві на засіданнях Економічної комісії ООН у справах Європи (зокрема, брав участь у сесіях).

Лідер українських істориків

У тому ж таки, знаковому в біографії достойника 1947 році, його було призначено очільником провідного центру вітчизняної історичної науки — Інституту історії АН УРСР. Він став його четвертим директором і керував діяльністю цієї академічної установи упродовж 17 років (1947 – 1964 рр.) То був непростий час фактичного становлення інституту, доба бурхливих політичних крутозламів, що супроводжувалися постійним ідеологічним тиском і тотальним контролем з боку партійних органів. 

Утім, попри неймовірні виклики, інститут під орудою нашого земляка пережив чи не найуспішніший етап своєї історії. Було вдосконалено структуру академічної установи, директор ініціював суттєве розширення проблематики наукових досліджень. Побачили світ десятки фундаментальних видань із історії України, під редагуванням Олександра Карповича було опубліковано сотні статей на сторінках «Наукових записок Інституту історії». На пропозицію директора інституту було започатковано видання наукового часопису «Український історичний журнал».

За директорства Олександра Касименка в інституті працювала когорта українських істориків, зокрема, академіки АН УРСР Микола Бажан і Микола Сумцов, члени-кореспонденти АН Олексій Дей, Іван Рибаков, Іван Гуржій, Федір Шевченко (в майбутньому директор Інституту археології АН) та інших. 

Сам Олександр Касименко в 1959 році успішно захистив докторську дисертацію (тема — «Російсько-українські взаємовідносини 1648 – початку 1651 рр.»), а через два роки отримав вчене звання професора (атестат підписав президент АН УРСР, академік О. Палладін). У його особистій науково-творчій біографії незрідка мали місце доволі проблемні ситуації, й цьому активно сприяв ЦК Компартії України. Зокрема, на сторінках його друкованого органу  «Комуніст України» у червні 1956 року було опубліковано рецензію на монографію Олександра Касименка, яка містила звинувачення вченого в перебільшенні ролі Богдана Хмельницького в історії України. Мабуть, із причин підозри до Олександра Карповича з боку влади він так і не отримав звання члена-кореспондента академії наук (був висунутий на це звання вченою радою інституту в 1956 році).

Зрештою, в 1964 році, коли відбулася чергова зміна партійно-радянського керівництва, Олександр Карпович, стомлений безкінечним владним пресингом, звільнився з директорської посади. Він вдовольнився роллю заступника головного редактора Української радянської енциклопедії з «Історії міст і сіл Української РСР» і зосередився на власних наукових пошуках.

Досліджував переважно історію українсько-російських відносин періоду Визвольної війни середини ХVII ст., вивчав міжнародні відносини, формулював завдання історичної науки в УРСР. Загалом він став автором сотень статей, десятків брошур і кількох монографій, виступив головним редактором двотомних праць «Історія Української РСР» (1955 – 1956, 1960) та «Історія Києва» (1959 – 1960). А ще відомий історик створив власну наукову школу, підготував низку кандидатів і докторів наук (серед них — Юрій Мацейко, Рем Симоненко, Дмитро Филипенко та ін.). Поряд із зазначеним він став організатором сотень наукових конференцій та симпозіумів.

За активну участь у підготовці багатотомного видання «Історія міст і сіл УРСР» нагороджений (посмертно) Державною премією СРСР у галузі науки. Душа видатного історика упокоїлася 13 січня 1961 року (65 років), а похований він на Байковому кладовищі в м. Київ. Життєдіяльність Олександра Касименка виступає яскравим взірцем самовідданого служіння історичній науці та Україні, а тому пам'ять про нього — незгасна.

Григорій Голиш, директор наукової бібліотеки ім. М. Максимовича, доцент, голова Золотоніської районної організації НСКУ