На війну пішов добровольцем, бо «душею був на фронті». Євген Кирилюк — директор ННІ економіки і права в Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького, доктор економічних наук, професор, батько трьох дітей, а нині ще й військовий із позивним «Професор».

У перші дні повномасштабної війни у березні 2022 року під Києвом загинув брат Євгена — військовий. Відтак Професор мав подвійну мотивацію, аби піти на війну. З 3 лютого 2024 року служить у механізованій бригаді.

— Він був моїм меншим братом. І, по-правильному, треба було б, щоб старший брат пішов перший на війну, а менший пізніше. Але так вийшло, що він брав участь в АТО. І в перший день війни він побіг, він у Василькові жив, і він побіг туди (ред. — ТЦК та СП), одразу сказав: «Дайте мені автомат, я буду захищати». Але там йому сказали мобілізуватись у рідному місті, а він не погодився. Можливо, якби погодився, то десь і доля склалась би по-іншому. Тому, якби такий момент, що я повинен все одно йти й трішки, як кажуть, віддячити за меншого.

— Пане Євгене, то що вас мотивувало взяти до рук зброю?

— Я думаю, всі патріоти своєї батьківщини. Зараз такий історичний момент, коли вирішується доля країни на сторіччя вперед. Я не жалкую про своє рішення. Зараз всі, хто може, повинен ставати на захист України, інакше ми можемо її втратити. Можна ввійти в історію борючись, а не ввійти в забуття, програвши.

— Як на ваше рішення відреагували рідні?

— Рідні відреагували нормально, позитивно, бо вони бачили мій настрій, коли я перебував не в Збройних Силах. Такий стан в мене був, рвався я туди. Тобто, я фізично був на своєму робочому місці, а душею і серцем там, де було пекло, де бої, де вирішувалася доля. І зараз я тут, де я маю бути. Фізично важко, але душевно легко. Раз в день я виходжу на зв'язок з рідними. Ввечері пишу дружині, а вона вже спить, вранці прокинеться і прочитає повідомлення, що в мене все добре. Та і так спілкуємося. Зараз на відновленні, то вже набагато легше. Дружина може почути мій голос, а я її.

«Фізично був на своєму робочому місці, а душею і серцем там, де бої»

Євген Кирилюк, військовослужбовець

— Розкажіть, будь ласка, як воно, бути на фронті? Чи складно?

— Ми тут всі викладаємося на всі сто, і пізнаємо фізичні можливості свого організму. Ми тут і не спимо багато діб, і не їмо, але підтримуємо один одного. Ми тут всі «друже». Тут плече друга, плече товариша. В тому житті все складно: відносини, розмови, а тут все просто: вода холодна, комарики підкушують, холоднувато буває, але нічого, це все терпимо. Мене вразило тут те, що ми всі дружні, велика сім'я. Тут нема такого, як у фільмах буває, якісь патріотичні гасла. Нічого цього не потрібно. Всім все і так зрозуміло.

— Чи змінила вас переміна місця роботи? Як ви відчуваєте, чи щось змінилося у вашому світосприйнятті?

Мені вже 45 років, я маю такі цінності, що важко їх вже змінити. Я, як любив свою батьківщину, так і люблю. Любив людей навколо себе, робив добро, так і роблю. І тут абсолютно не змінився, навпаки, ще більше укоренився в цих цінностях і в розумінні того, що треба робити все для нашої перемоги. Тут всім важко, і всі це розуміють. І тут ми розуміємо ситуацію, яка там панує, коли хтось ховається від мобілізації, коли люди Тису перепливають, ще багато нюансів. Але нічого не вдієш. Ці складності треба пережити. Тому абсолютно нічого не змінилося. Тут я, яким був, такий є. Навпаки, намагаюся передати цінності своїм підлеглим, своїм побратимам, своїм друзям.

— Що вам допомагає не падати духом, можливо у вас є мрія? Поділіться, будь ласка?

— Емоційно триматись допомагає, найперше, це моє велике кохання — моя дружина. Дуже-дуже мене підтримує. А мрія проста, побачити свого найменшого сина, підійняти його на руки, підняти й не відпускати з рук годину, дві, три, чотири, п'ять, шість. Я про це мрію. І ось коли ми переїздили, то так вийшло, що маршрут проходив через Черкаси. Тому я на пів дня заскочив додому і з сином грався до ночі, поки він не заснув. Оце найбільше щастя, яке може бути. Я тут побачив свої внутрішні можливості, самооцінка піднялася. Тому що я не думав, що в мене в 45 років такі внутрішні резерви: фізіологічні й фізичні. А далі я завжди хвилююся за рідний університет, завжди думаю, що там у них. Ну, спілкуюся, підтримую, чим можу своїх колег, вони мене підтримують.

— Розкажіть, що означає ваш позивний?

— Тут всі дуже здивувалися, коли прийшов справжній професор. Кажуть: «що ти тут робиш? Ти ненормальний». До цих тижнів не можуть зрозуміти, чого я сюди прийшов. Побратими кажуть: «скажіть нам щось розумне, підкажіть нам щось». І навіть мені іноді не зручно, що є інтернет, фейсбук. Що вони всі дивляться. Десь поважають мене за якісь минулі заслуги, але я хочу бути тим, ким я є. І добре, коли людина не знає, хто я. А дивиться на те, що я зараз роблю, а не якісь мої там авторитети, заслуги, реалії й так далі. Добре було, коли не знали. Тепер як всі знають, то тепер уже аж не зручно якось. Узнали через інтернет. Тепер називають мене Професор.

— Розкажіть, будь ласка, що вас вразило на фронті?

— Я закохався у міста, в яких був. Ну, по-перше, прекрасне місто Куп'янськ. Місто на річці. Якби не війна, воно було б щасливе і цвіло. Прекрасне місто Слов'янськ. Я ніколи там не був, теж побував. Гарне місто Костянтинівка. Воно теж розбите все. І в Краматорську бував. І у Лимані бував. Ну, де тільки не бував. Наша бригада дуже оперативно закривала там всі ділянки фронту, які треба було закривати. Тому вже багато, де побував. Там, де до війни я не бував.

— Чи тримаєте ви зв'язок з попереднім місцем роботи — з університетом?

— Ми коли розміщували оголошення для абітурієнтів, і якось так, я не подумав — розмістив на бігборді свій номер телефону. Виходить так, коли я десь о другій ночі вмикаю телефон, то бачу пропущені виклики від батьків абітурієнтів або самих абітурієнтів. Я обов'язково тримаю зв'язок з ними й консультую їх з приводу вступу, з приводу інших нюансів, даю телефони інших викладачів. Таким чином, я жодного дзвінка і жодного повідомлення не пропускаю, тому що я знаю, що це доля дитини й нашого університету.

— Чи хочете щось передати своїм студентам?

— Я директор інституту, в якому навчається велика кількість студентів. І ми ж їх навчаємо любити свою батьківщину, захищати її. Ми ж центр національно-патріотичного виховання. І ми маємо бути прикладом для наших студентів. Тому треба бути чесними перед собою і перед своїми вихованцями й показувати їм приклад. Вони ще молоді, їм будувати майбутнє, а ми трішки старші, повинні показувати приклад.

Джерело: «Суспільне»