Науковці Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького є його «золотим фондом».  Директор наукової бібліотеки ім. М. Максимовича ЧНУ, доцент, кандидат історичних наук, член Національної спілки журналістів України Григорій Голиш підготував низку інтерв’ю про тих, хто передає свої знання студентам та підвищує рейтинги своєї alma mater. Пропонуємо ознайомитися з життєписами наших професорів.

Із-поміж освітянських достойників сучасності Шевченкового краю доволі рельєфно виділяється постать Федора Боєчка.

Колишній ректор Черкаського державного (нині національного) університету і нинішній завідувач кафедри цього закладу, відомий учений-біохімік і педагог, один із 4-х на Черкащині членів-кореспондентів Національної академії педагогічних наук України і заслужений працівник вищої школи, орденоносець і Почесний громадянин м. Черкаси, він напрацював унікальний вишівський стаж завдовжки в майже 60 літ.

— Федоре Федоровичу, Ви родом із мальовничого краю Черемоша й Прута, зростали в прикарпатському селі Семаківці, що розкинулося в долині неподалік оспіваної народом і митцями Коломиї. Розкажіть про своє дитинство.

— Я — селянський син із діда-прадіда. Мої батьки Федір Іванович та Олена Михайлівна від зорі до зорі працювали в полі й мене змалку привчили до щоденної праці в ім’я хліба насущного. Був первістком у родині, а вже потім з’явилися братик Василько (нині є доцентом Чернівецького медичного університету) і сестричка Марійка (світла їй пам'ять!). Дитинства як такого в мене не було, адже його знівечила війна та негаразди тієї доби. Батько воював на фронтах Другої світової, дякувати Богові, повернувся додому живим. Проте ще довго оговтувався від отриманої в бою контузії.

— Шкільну освіту здобували в повоєнні роки?

— Так, спочатку навчався в місцевій початковій школі, а потім здобував повну загальну освіту в сусідніх селах Замулинці й Корнич. Туди добирався, долаючи п’яти-семикілометровий шлях, велосипедом чи пішки. Навчатися мені подобалося, та з-поміж усіх шкільних предметів найбільше полюбив біологію й хімію.

— Зрештою, це й визначило Ваш фаховий вибір… А яка вища школа стала Вашою першою «alma mater»?

— Таким став відомий в Україні й за її межами Чернівецький університет імені Юрія Федьковича. До речі, віднедавна два ЧНУ (Чернівецький і Черкаський) побраталися, уклавши договір про співпрацю. П’ять років навчання на біологічному факультеті знаного вишу створили надійне підґрунтя для мого подальшого фахового поступу. На студентські роки припадають і мої перші кроки в царині дослідництва.

— Свою педагогічну діяльність Ви розпочали ще в 1957 році на посаді завуча й учителя хімії та біології Козерянської школи на Буковині. Проте, Ваша шкільна кар’єра виявилася закороткою в часі…

— Це так, вона тривала менше року. Річ у тому, що мене запросили назад до рідного університету для навчання в аспірантурі. А моїм науковим керівником став сам ректор, відомий біохімік, професор Корній Матвійович Леутський, якому я завдячую багато чим у моєму науковому зростанні.

— Захищена Вами в Київському університеті імені Шевченка кандидатська дисертація була пов’язана з дослідженням впливу вітамінів на обмінні процеси в організмі людини і тварин. Тут майже в рівних пропорціях присутні як хімічне, так і біологічне начала. Ви в такий спосіб поєднали свою любов до обох цих наук?

— Загалом можна з Вами погодитися, я все свідоме життя працюю в галузі цієї інтегрованої науки — біохімії. І мої напрацювання, поряд із теоретичним, мають і прикладне значення, в тому числі й створюючи підґрунтя для вироблення алгоритмів зміцнення людського здоров’я.

— А як Ви опинилися в Умані?

— Насправді все дуже просто: мене як випускника аспірантури направили в тамтешній педінститут викладачем. Саме в цьому славному історичною минувшиною місті я й пройшов усіма щаблями вишівської кар’єри аж до очільника цього закладу.

— Так, саме в той період Ви захистили обидві дисертації, ініціювали створення кафедри хімії й 15 років її очолювали, створили науково-дослідну лабораторію з біохімії, здобули вчені звання доцента й професора. А якою була тема Вашої докторської дисертації?

— Вона не виходила за межі моїх багаторічних біохімічних досліджень і формулювалася так: «Вивчення ролі мікроелементів (кобальту, марганцю й олова) в ліпідному (жировому — авт.) обміні». Захистив її, до речі, в Інституті біохімії імені Олександра Палладіна Академії наук України.

— В Умані Ви пройшли й свої перші вишівсько-управлінські університети, спочатку упродовж 5 років працюючи проректором інституту, а від 1975 року і його очільником. Що встигли зробити під час нетривалої (в 4 роки) ректорської каденції?

— На перший погляд, не так уже й багато: відкрито кілька кафедр, розпочато будівництво нових гуртожитків. На управлінській посаді відчував себе доволі комфортно, бо вдалося підібрати доволі результативну команду.

— До того ж, саме в Умані звили своє родинне гніздечко…

— Історія тривіальна й водночас романтична: перебуваючи в статусі юного викладача, закохався у свою студентку-біолога, тальнівчанку за походженням, із промовистим йменням Любов і вона відповіла взаємністю. Невдовзі побралися і Бог подарував нам донечку й сина.

— Здавалося, все усталено та спрогнозовано на десятиліття — й раптом така метаморфоза 1979 року: переїзд до Черкас. Не відчули дискомфорту перемін?

— Тодішній очільник Черкащини Іван Кіндратович Лутак особисто попросив мене взяти під свою оруду Черкаський педагогічний інститут і я за покликом обов’язку дав згоду. Не буду приховувати: мав за честь стати ректором одного із провідних обласних вишів України. Поряд із цим усвідомлював, яку нелегку ношу звалюю на свої плечі, отримуючи ректорську естафету від людини-легенди, Героя Радянського Союзу Олександра Васильовича Тканка. До речі, за усталеними тоді бюрократичними канонами співбесіду перед вступом на посаду проходив у Кремлі, а затверджували мою кандидатуру на колегії Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти СРСР. Представляв мене колективу інституту як новопризначеного ректора тодішній Міністр освіти УРСР Михайло Володимирович Фоменко.

— 21 рік Вашого ректорства в Черкасах виявився напрочуд плідним. Варто назвати лише кілька добрих справ, завдяки яким Ви назавжди вкарбували своє ім’я в історію освіти краю: рукотворний пам’ятник у вигляді головного 9-поверхового навчального корпусу, кілька гуртожитків із поліпшеними умовами проживання, 10 нових спеціальностей і 3 факультети, десяток кафедр, науково-дослідний інститут фізіології людини і тварин ім. Михайла Босого… Та особливо знаковою подією в житті Черкащини стало започаткування діяльності першого й нині єдиного в краї класичного університету. Як Вам удалося здійснити таку доленосну реорганізацію?

— Дякую за високу оцінку моєї управлінської діяльності, але я розділяю її з усім колективом закладу. Спираючись на традиції й попередні напрацювання, я ставив перед своїми колегами амбітні цілі і, як правило, спільними зусиллями ми їх досягали. Принагідно хочу назвати найяскравіших представників своєї команди — проректорів Онуфрія Васильовича Білого, Василя Івановича Солдатова й Івана Івановича Кукурудзу, деканів Людмилу Макарівну Кляцьку, Сергія Івановича Дерія, Олега Івановича Богатирьова, Олександра Григоровича Перехреста. А щодо набуття статусу університету, то до цієї події проліг непростий кількарічний шлях оббивання високих владних порогів і долання бюрократичних частоколів, а головне — створення відповідного іміджу вишу, який би відповідав встановленим критеріям університетського рівня. Пам’ятається, у 1992 році в інституті побував зі своїми заступниками тодішній міністр освіти Петро Михайлович Таланчук, який, ознайомившись із роботою черкаського вишу, прорік: «Університету бути!» Втім, ця пам’ятна подія сталася вже через три роки…

— Буквально на піку слави й визнання Ви в 2000 році залишили ректорську посаду й зосередилися на викладацькій та науковій роботі у ранзі завідувача кафедри. Не відчули якогось надлому через зміну соціального статусу?

— Абсолютно ні, бо такий кар’єрний поворот був спрогнозований. Адже тоді існували вікові обмеження для обіймання посади ректора, а я вже перебрав чинний на той час ліміт. До того ж, усі наступні ректори поставилися до мене з повагою, створили належні умови для творчої праці.

— Вже понад 60 літ Ваше життя супроводжує невтомна дослідницька діяльність переважно в царині біохімії. Її результатом стало опублікування близько 200 праць, у тому числі понад 20 окремих видань. Якими пишаєтеся найбільше?

— Насамперед, підручниками та посібниками для студентів закладів вищої освіти. Вже три видання витримали посібники «Основи хімії полімерів» та «Біологічна хімія». Великою популярністю серед студентів користується й курс лекцій «Основи молекулярної біології» та низка практикумів із біохімії. Додам до цього, що чимало праць написано у творчому тандемі з моєю любою дружиною Любов’ю Олександрівною (на жаль, нині покійною).

— Ви долучилися й до творення методичної бази шкільного навчання…

— Так, ще в 2002 році у співавторстві з моїми колегами Володимиром Матвійовичем Найданом та Андрієм Кириловичем Грабовим видав підручник «Органічна хімія», який був рекомендований МОН України для учнів 10 – 11 класів із поглибленим вивченням хімії в загальноосвітніх школах. Шкільним учителям адресовано посібники «Білок і кормовиробництво», «Біохімія для вчителя» та інші.

— А як склалася життєва доля Ваших дітей?

— О, в мене є всі підстави ними пишатися. Донька Наталія є кандидатом філології й доцентом кафедри іноземних мов Черкаського інституту пожежної безпеки ім. Героїв Чорнобиля. А син Владислав захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук і викладає історію України в нашому університеті. До речі, маю й п’ятьох онуків.

— Надзвичайно напружений графік Вашої життєдіяльності практично не залишав вільного часу. І все ж як проводили рідкісні години дозвілля?

— Дуже любив посидіти з вудкою на берегах річки чи ставка. А ще є шанувальником художньої літератури, маю чималеньку особисту бібліотеку. Передплачую й читаю багато періодичних видань.

Директор наукової бібліотеки ім. М. Максимовича ЧНУ Григорій Голиш