Досвід старших поколінь покликаний працювати на молодь, її духовне ствердження, національні й водночас глобальні перспективи. Лише в такому разі він справді цінний.
Історія: маніпуляції й правда
Розмірковуючи про минуле України, недружні до неї люди розповідають усілякі небилиці. Найчастіше цим смакують відверті вороги. Для них української державності або взагалі ніколи не існувало, або її створювали які-небудь невдахи. Кремлівський диктатор путін, наприклад, вважає, що Україну «заснував» більшовицький лідер лєнін. Лицемірство тут очевидне й походить воно від кривавих убивць, для яких самі забаганки московських самодержців були й лишаються абсолютними пріоритетами. Правдою ж є інше — понад тисячолітня традиція державності на українських землях. З урахуванням історії античних полісів вона сягає глибин першої половини I тис. до н. е., тобто їй понад дві з половиною тисяч років, чим росіяни, зрозуміло, похвалитися не можуть.
Після відродження держави у 1991 році українство певний час блукало манівцями невизначеності. Проте з початком активного спротиву російському вторгненню настав переломний момент, причому не лише для України, а і Європи, усього світу. Цьогорічне святкування Дня Незалежності відбувається в умовах усвідомлення нових реалій: Україна — національний проєкт, що стає невіддільна (частина/ознака) частиною вільного демократичного світу й тому приречений на успіх.
«Мирні» батьки й «войовничі» діти
Кожна людина почергово проживає в статусі «дітей» і «батьків». Ми ж хочемо сказати про дещо інше — неминучу змінність поколінь, яка нерідко визначає хід історії, інколи досить радикально. Так трапилося, що після здобуття Україною державної незалежності генерація батьків більше уособлювала постсовєтську традицію, тоді як діти — перше справжнє «синьо-жовте» покоління. Власне батькам випала доля виборювати незалежність, але ті серпневі дні 1991 року виявилися дещо дивними, бо ніхто ні в Києві, ні інших містах тоді не стріляв. Натомість спрацювало світоглядне кліше «аби не було війни» й багатьом здавалося, що майже мирна відмова від комунізму й «багатонаціонального СССР» — то лише незначний епізод чогось важливішого. Покоління сучасних батьків і надалі жило минулим. Воно до останнього не вірило в можливість війни з північно-східним сусідом. Напевне тому дітям першим довелося виходити на Євромайдан і невдовзі воювати. Росія ж, оговтавшись після розпаду совєтської імперії, повелася вкрай агресивно, причому задовго до 2014 року — згадаймо позбавлення частки України в союзному спадку, постійні погрози її територіальній цілісності, підтримку сепаратистського руху в Криму, несправедливий поділ Чорноморського флоту (1993), спробу насипати дамбу до о. Тузла (2003), пряме втручання у президентські вибори (2004) та ін.
Сучасна молодь — перше «незалежне» покоління
Недарма кажуть, що дармовий сир буває лише в мишоловці. Отримавши державну незалежність без надмірних зусиль, українці тривалий час її недооцінювали. У громадських настроях 1990-их років та й згодом превалювали думки про «розкрадання країни», зловживання чиновників, незліченні багатства олігархів. Протверезний голос нового покоління — людей із незрівнянно більшою внутрішньою свободою, чи не вперше пролунав на Помаранчевому майдані, і вже на повну силу — під час Революції гідності. Замість безликого совєтського «ми» поступово формувалося людське «я». Російська агресія додала динаміки цьому процесу, змусила різко змінити ставлення до питання державної безпеки. Власне з молоддю почали асоціюватися слова євромайданівці, добровольці, волонтери, ЗСУ, ДПС, НГУ. Вона ж наповнила державну символіку повноцінним національно-патріотичним змістом. Синьо-жовтий прапор, гімн, герб набули універсально-позитивного значення та відповідного міжнародного звучання. Саме завдяки першому «незалежному» поколінню Український фронт, словами Ліни Костенко, почали тримати не мертві, а живі.
Здолати агресора — зберегти Україну
Війна за свободу, право на життя потребує непомірних зусиль, нерідко готовності до саможертви. Щоправда, воєнне лихоліття — це ще й шанс на прозріння, переосмислення, порозуміння. Людина отримує нагоду стати кращою, адже в екстремальних умовах їй простіше уявити й збагнути звичайні речі — де справжнє добро, а де зло. Під час війни, зокрема, зрозуміліше — хто твій друг, а хто — ворог. Така ж потреба у виразності понять має торкнутися віри, церкви, громадянської позиції, взаємин у професійному колективі й навіть власній родині.
З війни українцям треба «повернутися» морально досконалішими, духовно сильнішими. Звитягу їм гарантують мужність, стійкість, незламність, примножені на єдність, красу й доброту. Оскільки ні землями, ні людьми ніхто в Україні торгувати не збирається, остаточна Перемога означатиме відновлення суверенітету, територіальної цілісності держави, а ще — вищий рівень внутрішньої свободи, коли кожний громадянин скаже собі й усім «Я — це і є Україна».
Зі святом!
Юрій ПРИСЯЖНЮК, директор Науково-освітнього центру Українського козацтва, професор.