У Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького триває проєкт «ЧНУ — 275 днів війни».
Рівно 275 днів тому росія почала повномасштабне вторгнення в Україну і змінила життя кожного українця.
За ці дні ми переоцінили багато речей та дізналися чимало нового. Українська нація — міцніша, ніж здавалося. Ворог не такий вже й страшний, якщо ти справді любиш свою землю.
Ми запропонували нашим викладачам, аспірантам, студентам, працівникам дати відповідь на чотири питання, які сьогодні хвилюють усіх українців.
Олександр Дрибас вже отримав освіту в ННІ інформаційних та освітніх технологій ЧНУ, викладав у школі. Але не полишав мрії стати археологом, і нещодавно вступив до своєї alma mater на спеціальність «Історія та археологія».
Повномасштабне вторгнення росії в Україну спонукало Олександра стати до лав Збройних Сил України. Нині він воює в найгарячіших точках України і підтримує зв’язок зі своїм університетом, який придбав для нього та його побратимів авто і необхідні речі.
Про те, як війна змінила життя, що мотивує у цей складний час і яку свою мрію здійснить насамперед після перемоги, розповідає сам Олександр:
— Україна чи закордон і чому?
Україна, бо по-інакшому бути не може. Україна це моя Батьківщина, в Україні народився я, мої батьки, мій син. Інші країни цікаво подивитися, побувати там, але жити — тільки в Україні.
— Як війна змінила Ваше життя?
Перший день агресії — це був шок для всіх, ніхто не знав, що і як робити, Спочатку я навіть не повірив. А 25 лютого пішов у військкомат. Мене не хотіли брати, бо не служив, нічого не вмів і не знав. Але я вимагав. Ходив кожен день, просився у військову частину. Зрештою, потрапив у танкову бригаду.
Я побачив у собі те, про що не підорював: що можу жити без води, без їжі, без комфорту. Побачив, що у нас є дуже хороші люди, які готові в перший день стати на захист рідної країни, хоч багато хто не служив, не тримав у руках зброю. Вчителі, лікарі, електрики, люди різних спеціальностей — це неважливо.
Як війна мене змінила — буде видно після її завершення, але таким, як раніше, не буду точно.
— Звідки черпаєте сили?
Надихають наші люди. Коли ми визволяли Харківську область і було видно, як діти раділи, як люди підходили, віталися. Коли були в Авдїївці — трішки по-іншому було. Там люди, напевно, налякані більше. Там було некомфортно.
Коли з’являється інтернет, радісно бачити пости проукраїнських людей.
Приємно, коли волонтери, які зрідка до нас доїжджають, привозять дитячі малюнки. Важливо розуміти, що тебе чекають, що ти комусь потрібен.
— Яку мрію хочете здійснити після нашої перемоги?
По-перше, перестати спілкуватися суржиком і спілкуватися українською мовою, бо на Черкащині з українською мовою трішки проблеми.
А якщо серйозно, то коли все закінчиться, нам — тим, хто воював — необхідно буде відпочити, а вже молоді буде потрібно буде відбудовувати нашу країну, щоб вона стала набагато краща, ніж була досі.
Про те, як університет передав Олександру Дрибасу та побратимам автомобіль — у сюжеті ТРК «Ільдана»:
Пресслужба Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького