28 липня Україна вперше відзначає День Української Державності. За незалежність і державність України змагалося багато поколінь українців. Серед них чільне місце посідають уродженці Черкащини. Сьогодні мова піде про Макара Олександровича Кушніра (Кушніра-Якименка), що народився у Черкасах.

Народився Макар Кушнір у Черкасах 10 серпня 1890 року у родині священника.

У 1901-1909 рр. він навчався у Черкаській чоловічій гімназії. Архівні матеріали цієї установи свідчать про те, що юнак під час навчання відзначався гарними знаннями і поведінкою. Принагідно варто згадати, що історію у Черкаській гімназії, у роки навчання Макара Кушніра, викладав В.І. Дашкевич. Можна припустити, що саме він сприяв пробудженню у молодого Макара інтересу до цієї галузі знань. Законовчителем же був Василь Липківський, майбутній митрополит Української автокефальної православної церкви.

Далі були роки навчання на історико-філологічному факультеті Петербурзького університету, де й почалася його громадська діяльність в українському студентському русі. Зокрема, як свідчать матеріали департаменту поліції, у 1915 році Макар Кушнір входив до складу Головної ради, яка координувала студентський рух у північній імперській столиці. Крім того він співробітничав у товаристві «Джерело», був членом «українського соціал-демократичного центру» (петроградської організації Української соціал-демократичної робітничої партії). Після закінчення університету Кушнір був залишений на кафедрі історії як професорський стипендіат. Проте він вирішив відмовитися від академічної праці і віддав перевагу неспокійній революційній діяльності.

Пізніше він входив до такої впливової української організації, як Товариство українських поступовців (ТУП).

У передвоєний час розпочалася й журналістська діяльність нашого земляка. Він був автором кореспонденцій про життя українців у Росії в газеті «Рада», яка видавалася Євгеном Чикаленком. Крім того, був співробітником газети «Український студент» (Петербург, 1913-1914 рр.).

Тому цілком закономірно, що Макар Куршір став активним учасником революційних подій 1917 року. Варто нагадати, що саме з членів ТУП формувався перший склад Центральної ради. Крім того, на той час він уже став членом центрального комітету Української партії соціалістів-федералістів (УПСФ). Ця політична сила, незважаючи на «соціалістичну» назву, представляла більш поміркований — ліберальний політичний напрямок. Від цієї партії наш земляк і був обраний до Центральної ради. Причому, він відзначився чималою активною участю у Малій Раді, комісіях з підготовки різних законопроектів. Виступав на З’їзді поневолених народів Росії у Києві (11-12 вересня 1917 р.) з програмною доповіддю про майбутній адміністративний та територіальний устрій. У ній Кушнір пропонував здійснити поділ території колишньої імперії на області-штати з великим обсягом суверенітету. Про цей виступ позитивно відгукувався у своїх спогадах Голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський.

Кушніра вважають одним з провідних публіцистів доби українських національно-визвольних змагань. Він був активним співробітником київських газет «Нова Рада», «Трибуна» тощо.

У період Української держави Кушнір представляв свою партію в Українському національному союзі, організації, яка намагалася нейтралізувати вплив російських політичних сил на гетьмана Павла Скоропадського. Водночас він шукав можливостей співпраці з українською частиною урядового табору.

За Директорії він був членом делегації Української Народної Республіки на Паризькій мирній конференції у 1919-1920 рр., займав посаду радника з політичних питань.

Після поразки українських визвольних змагань Кушнір залишився в еміграції. Емігрантський період його життя виразно розпадається на три частини: 1919-1929 рр. до створення Організації українських націоналістів, 1929-1934 рр. — найбільша активність як члена Проводу українських націоналістів, 1934-1951 рр. — вимушений відхід від активної діяльності через хворобу.

Спочатку проживав у Відні, де співробітничав в українському тижневику «Воля». Також — дописував і до інших українських закордонних видань. Зокрема, був кореспондентом найстарішої української газети за океаном — «Свобода» (Нью-Йорк).

Найбільш болюча проблема української еміграції, яка стояла тоді на порядку денному, — це розпорошеність сил і навіть протиборство різних еміграційних таборів. Характерно, що Макар Кушнір опинився серед тих діячів еміграції, які намагалися знайти шляхи порозуміння і об’єднання. Зокрема, він долучився до діяльності Всеукраїнської національної ради (ВНРади). Ця структура була створена 4 січня 1921 року у Відні з представників наддніпрянської та галицької еміграції під головуванням Сергія Шелухіна.

У 1922 року Кушнір також був членом комітету «Голодним України» у Відні, який збирав кошти для голодуючого населення підрадянської України.

Пік політичної діяльності Макара Кушніра в еміграції припадає на кінець 20-х років, коли він став одним із засновників Організації українських націоналістів. Важливо враховувати, що участь наддніпрянської громадськості, зокрема черкасців, в організації засвідчувала її загальноукраїнський характер. Отже Кушнір був учасником І Конгресу ОУН у Відні (28 січня — 3 лютого 1929 р.). На Конгресі він виступав із доповіддю «Економічні взаємини між Україною і Росією в СРСР». Тут же його було одноголосно обрано головним суддею організаційного суду ОУН. Відповідно, він став і членом Проводу українських націоналістів (ПУН) (1929-1938 рр.), де відповідав за видання ОУН іноземними мовами.

Для реалізації цього завдання у Женеві було створено Українське пресове бюро, яке й очолив Кушнір. За його редагуванням французькою та англійською мовами видавався «Українській інформаційний бюлетень», який поширювався у європейських країнах та за океаном. Крім того, вийшло понад десяток книжкових видань різними європейськими мовами про ситуацію в Україні, зокрема про історію та сучасний стан українсько-російських та українсько-польських конфліктів.

Макар Кушнір мав вплив і вироблення програмних засад ОУН. Так, кілька його публікацій, які були присвячені проблемам державного устрою майбутньої незалежної України та спільних дій поневолених народів Східної Європи, відображали офіційну позицію організації й відзначалися глибиною теоретичного опрацювання. Цікаво, що автор не відкидав цінності демократичних засад, а диктатуру вважав тимчасовим явищем. У 1929 році Макар Кушнір писав: «Ми, націоналісти, є проти інституту диктатури, як форми державного ладу за нормальних умов життя нації. Ми лише обстоюємо національно-революційну диктатуру як переходовий стан, бо вона дає можливість українській нації доцільно та раціонально в найкоротший час вибороти собі визволення та незалежну державність».

Як свідчать численні спогади сучасників, Макар Кушнір входив до кола довірених, навіть близьких людей полковника Євгена Коновальця. Голова Проводу ОУН постійно радився з ним, особливо з питань, які стосувалися Наддніпрянської України.

Крім того, Кушнір виконував чимало конфіденційних завдань організації. Підтвердженням цьому є безпрецедентний вчинок нашого героя, маловідомий навіть фахівцям-історикам. Так, за спогадами Є. Бачинського, улітку 1932 року Кушнір нелегально перейшов румунсько-радянський кордон і на території підрадянської України збирав інформацію про настрої населення та про дії радянського режиму з насильницької колективізації й запровадження геноциду-голодомору. Отримані данні допомогли ОУН проінформувати західний світ про злочинну діяльність радянської влади. Організація оприлюднила спеціальну заяву «Від Проводу Українських Націоналістів», у якій була визначена офіційна позиція щодо катастрофи в Українській Соціалістичній Радянській Республіці. Насилля Москви і винищення голодом було скероване проти спроб українського народу відновити Українську Самостійну Соборну Державу. Тому націоналісти вважали, що не достатньо пасивного спротиву і закликали «тільки боротьбою приспішимо кінець чужинецькому пануванні над Україною та над іншими народами, поневоленими спільними ворогами».

Літом-осінню 1933 року Кушнір зі спеціальною місією побував у низці держав Європи: Бельгії, Великій Британії, Німеччині, Фінляндії та Румунії, де організовував канали пересилки оунівської літератури в підрадянську Україну.

Злочинні дії більшовицького режиму проти українського народу, особливо Голодомор 1932-1933 рр., дали Кушніру підстави оцінити Росію як одного з «історичних ворогів України». Він був переконаний: «Ця нечувана катастрофа кривавими буквами буде записана в “книгу битія” Української Нації. Безперечно, вона матиме ще велики наслідки; вона приспішить час визволення та пімсти, а московські кати своїм життям та кров’ю заплатять за той жахливий злочин».

Активна виснажлива праця задля батьківщини не могла не позначитися на стані здоров’я діяча. Крім того, коли Кушнір перебував у Лондоні на економічній конференції, він був травмований автомобілем. Враховуючи специфіку його діяльності та методи, якими радянські агенти розправлялися з діячами українського визвольного руху, можна припустити, що це трапилося невипадково. У наслідок отриманих ушкоджень Кушнір почав сліпнути, а у квітні 1934 року — повністю втратив зір. Лікування у бельгійській клініці не дало жодних результатів.

Отже, Макара Кушніра в останній період життя спіткала особиста трагедія, суть якої полягала у неможливості подальшої активної участі у боротьбі за визволення України. Останні 17 років він був змушений безвиїзно прожити у Бельгії. Там 2 серпня (за іншими даними — 16 вересня) 1951 року він і помер. Похований у містечку Помероль.

Життєвий шлях Макара Кушніра (попри останні роки вимушеної ізоляції) цілком присвячений політичній боротьбі за національне визволення України. Цікавою видається еволюція його ідеологічних настанов та політичних поглядів. Почавши від соціал-демократії, він із часом переходить до лібералізму, а завершує свої пошуки — націоналізмом. Значною мірою така трансформація була типовою для частини українських політичних діячів першої третини ХХ століття, оскільки вона зумовлена загальною тенденцію політичного життя означеного часу.

Ім’я Макара Кушніра, старанно замовчуване при радянській владі, поступово повертається із забуття. Належним чином його вшановують і земляки. Так у квітні 2016 року на будівлі колишньої Черкаської чоловічої гімназії була відкрити пам’ятна дошка, а у травні того ж року провулок Паризької Комуни був перейменований на провулок Макара Кушніра.

Віталій Масненко, завідувач кафедри історії України