Науковці Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького є його «золотим фондом».  Директор наукової бібліотеки ім. М. Максимовича ЧНУ, доцент, кандидат історичних наук, член Національної спілки журналістів України Григорій Голиш підготував низку статей про тих, хто передає свої знання студентам та підвищує рейтинги своєї alma mater. Пропонуємо ознайомитися з життєписами наших професорів.

У когорті сучасних освітян-достойників поважне місце належить Анатолію Морозову. Доктор історичних наук, професор Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького, академік Академії історичних наук України, відмінник освіти, він знаний у науковій та освітянській спільноті як беззаперечний лідер і генератор нових ідей. Попри свій не такий уже й молодий вік, науковець просто-таки вражає невгамовною енергією і масштабністю задумів. Ми зустрілися з професором, аби поставити йому декілька запитань про його добротворний життєвий шлях і не тільки…

— Анатолію Георгійовичу, Ви народилися в самому серці України — місті Шпола (неподалік, у с. Мар’янівка, знаходиться географічний центр України). У якій родині зростали?

— Почну з того, що маю козацьке пракоріння: мій прадідусь — катеринославсько-кубанський козак. Батько Георгій Андрійович — військовослужбовець, підполковник, орденоносець, інвалід війни 1-ої групи. До речі, й моя мама Надія Іванівна — також учасниця бойових дій у партизанському загоні й на фронті, була поранена, а в мирний час працювала бухгалтером обласного відділу профтехосвіти. Світла їм пам’ять!

— Не так давно Ви відзначили вагомий ювілей — 55-річчя трудового стажу. Виходить, що Ви перейшли на самостійні хліби уже в підлітковому віці. А як же шкільне навчання?

— Я відгукнувся на модне тоді гасло «Молодь — на виробництво!» Та й самому хотілося якнайраніше утвердитися в цьому житті. На початку трудової кар’єри працював учнем електрослюсаря, пізніше — електромонтером Черкаського заводу хімволокна. А середню освіту здобував у вечірній школі робітничої молоді (м. Шпола) і принагідно зазначу, що в цьому ж закладі навчався також мій іменитий земляк, в майбутньому відомий письменник та громадський діяч, Шевченківський лауреат Михайло Слабошпицький, а також знаний професор-онколог Борис Мисловатий. Школу я, між іншим, закінчив зі срібною медаллю.

А потім було навчання в Пушкінському військовому училищі радіоелектроніки і служба у військах протиповітряної оборони на посаді начальника групи озброєння авіаційної ескадрильї.

На жаль, моя військова служба виявилася закороткою: всього кілька років. Довелося її залишити через погіршення стану здоров’я, і я встиг дослужитися лише до звання старшого лейтенанта. По тому працював майстром на заводі, деякий час обіймав посаду директора Стаханівського МПТУ №22. Довелося попрацювати й у Черкаському «білому домі» завідувачем відділу обласного рівня влади.

— Коли ж Вас покликала муза історії — Кліо?

— Вона постукала у мої двері ще в юності: вже тоді я із захопленням читав безліч історичних сюжетів. Зрештою й сам спробував писати історичну прозу про славну козацьку добу, тоді лише «в стіл». Незабаром відчув катастрофічну нестачу фахових історичних знань і подався до столичного ЗВО вчитися на історика.

— Ви закінчили з відзнакою Київський педагогічний інститут імені Максима Горького (нині — Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова) без відриву від Вашої основної роботи. Потім — ще й аспірантуру в Інституті історії Академії наук України. А коли ж розпочався відлік Вашої кар’єри в ранзі професійного історика?

— Захистивши в 1985 році кандидатську дисертацію, я відразу приступив до роботи на відповідній кафедрі Черкаського педінституту (пізніше університету) і вже перебуваю в його стінах 32 роки, постійно дякуючи долі за цей життєвий бонус. Тут пройшов шлях від асистента до професора, завідувача кафедри (докторську з проблем сільськогосподарської кооперації доби непу захистив у 1994 році).

— Студенти дають високу оцінку Вашим змістовним і напрочуд цікавим лекціям з археології, новітньої історії України та усіляким спецкурсам. Але в колі Ваших багатогранних дослідницьких інтересів рельєфно виділяється історія українського селянства. З чим пов’язаний саме такий пріоритет?

— Відома істина: селом проростає Україна, а селянство знаходиться в основі цього її конструкту. Дійсно, серед моїх майже 200 праць левова частка належить саме «селянській» темі й вона є невичерпною та благодатною. Хотілося б назвати дещо зі свого «селянського» доробку: це монографії «Село і гроші», «Гроші для господаря», «Аграрна політика країн Євросоюзу» та інші. А ще мені близька проблематика історії Української революції 1917 — 1921 рр., з цієї теми у співавторстві побачила світ відповідна навчально-наукова трилогія (посібник, хрестоматія і збірник персоналій). Цікавить мене й військова минувшина, а відтак за результатами кількарічних пошуків я разом зі своїм колегою Михайлом Верховським видав ґрунтовний словник-довідник (до речі, ілюстрований) з воєнної історії України.

— Вами засновані єдиний в Україні науково-дослідний інститут селянства, його друкований орган — часопис «Український селянин» та Всеукраїнське наукове товариство істориків-аграрників. Отже, Вашими зусиллями наш університет став визнаним національним центром із вивчення селянської проблематики...

— Це так, побачило світ вже кількасот статей та окремих видань зі вказаного тематичного напряму. Окрім того, на базі університету й НДІ селянства проведено 11 аграрних симпозіумів національного й міжнародного рівня за участю провідних вчених-аграрників України та зарубіжжя. Окрім «Українського селянина», нами зініційовано випуск ще одного фахового збірника — «Гуржіївські історичні читання» (на честь відомого історика, нашого земляка із Худяків Черкаського району Івана Гуржія). Щороку видаємо тематичні монографії започаткованої нами серії «Бібліотека українського селянина».

— З ім’ям професора Анатолія Морозова пов’язано ще одне надбання ЧНУ — перша в його історії спеціалізована вчена рада із захисту кандидатських (а тепер уже й докторських) дисертацій…

— Так, задля цього було витрачено немало сил і часу. Зрештою в 2004 році ця рада таки взяла прописку в ЧНУ й відтоді в ній захищено безліч дисертацій із різних історичних спеціальностей. Я впродовж 8-ми років очолював роботу ради, а нині виконую обов’язки заступника її голови.

— В Україні стала загальновідомою наукова школа істориків-аграрників професора Морозова. Під Вашим безпосереднім керівництвом вже захищено 36 дисертацій (в тому числі й 5 докторських). Вражаюча статистика! А котрими зі своїх учнів Ви пишаєтеся найбільше?

— Для мене всі мої учні дорогі, мов рідні діти. Все ж хотів би виділити з цього довгого списку проректора з наукової, інноваційної та міжнародної діяльності ЧНУ професора Сергія Корновенка (нині — ще й голова вказаної спецради), директорку навчально-наукового інституту історії і філософії нашого вишу, професорку Наталію Земзюліну, проректора Черкаського державного технологічного університету, професора Валентина Лазуренка, професорку Уманського педуніверситету імені Павла Тичини Зінаїду Священко, завідувача кафедри Східноєвропейського університету доцента Івана Десятнікова та інших.

— Ви ініціювали створення першого в університеті археологічного музею. Розкажіть про його роботу.

— Дійсно, цей просвітницький осередок є предметом нашої гордості. В його експозиції — тисячі артефактів хронологічним охопленням від доби палеоліту до Хмельниччини. Музей став ефективною навчально-методичною базою для підготовки фахівців-істориків та центром археологічних досліджень.

— Ви член двох національних творчих спілок України — журналістів та краєзнавців. Чи вистачає часу для творчості?

— Проблем ніяких не виникає, адже частина наукових пошуків після певної адаптації органічно вписується в медійні та краєзнавчі публікації. Друкуюся в обласній періодиці та краєзнавчих часописах, час від часу з’являюся в теле- і радіоефірі.

— Чи пішов хтось із рідних Вашими життєвими стежинами?

— У цьому сенсі я доконечно щасливий: моя донька Софія здобула науковий ступінь кандидата історичних наук і досліджує минувшину землекористування. Здобуває ступінь магістра-історика в Лейденському університеті (Нідерланди) й онучка Оля…

— А чим професор Морозов душу заспокоює, які має захоплення?

— У вільний час (а його завжди обмаль) люблю мандрувати Черкащиною — найкращим у світі рідним краєм. Найчастіше буваю на Чигиринщині — де знаходиться державотворче осердя України й місця, пов’язані зі славними сторінками визвольних змагань наших краян. А ще упродовж багатьох років залишаюся шанувальником книгочитання.

— Мабуть, не утримаюся від традиційного запитання про Ваші творчі плани…

— О, їх безліч, а я назву лише два проекти. Планую завершити впорядкування спогадів мого діда Івана Андрійовича Меркотана — активного учасника революційних подій 1917 — 1921 рр. Сподіваюся, що дійдуть нарешті руки, аби поставити остаточну крапку на творчій справі завдовжки в кілька десятиліть: творенні мого історичного роману, присвяченого легендарному запорозькому кошовому отаманові Івану Сірку.

Директор наукової бібліотеки імені М. Максимовича ЧНУ Григорій Голиш