Випускниця Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького Вікторія Хамаза стала героїнею матеріалу журналу «Vogue».
Пропонуємо ознайомитися з публікацією.
Просто зараз, коли ми публікуємо це інтерв'ю на сайті vogue.ua, 33-річна Вікторія Хамаза – у відпустці. З роботи, де вона працює репортеркою «Суспільне. Черкаси», Вікторія поїхала на Схід України, в Донецьку область, — з гуманітарним вантажем. Торецьк, де йдуть важкі повітряні та вуличні бої, Костянтинівка, стабілізаційні пункти, де пораненим надають екстрену допомогу, та дорога в полі, яка постійно прострілюється — «їдемо передавати РЕБи на еваки», — зазначає в сторіз Хамаза (РЕБи — засоби радіоелектронної боротьби — Прим.Ред.). Вікторія Хамаза — учасниця першого друкованого видання Vogue Ukraine Leaders 2024.
«Потенційно неприйнятний контент» — позначає інстаграм пости волонтерки Вікторії Хамази. Вони безжальні, б'ють навідліг. Скривавлені ноші; реанімація важко поранених бійців; полеглі герої. Жодних сентиментів, тільки суворе документування реальності без маніпуляцій. Два роки, без перерв і вихідних 33-річна Хамаза робить важку роботу: збирає гроші, купує евакуаційні авто, маскувальні сітки, термобілизну, ліхтарі, турнікети, «мавіки», кабелі для старлінків, човни, генератори, павербанки, їжу — і доставляє на фронт; вивозить поранених; евакуює цивільних.
— Я завжди в дорозі, наче між двома світами, — каже вона.
У перервах між поїздками виконує основну роботу: знаходить героїв для регіонального телеканалу «Суспільне. Черкаси», монтує сюжети про війну та бійців, виходить в ефір. Все це треба робити швидко, бо трапляється, що програма виходить, коли герой загинув.Як я тримаюсь? На каві й адреналіні.
На відстані уявляєш собі кремезну й стрімку як куля дівчину зі сталевим характером. Тим дивніше бачити перед собою мініатюрне дівча у футболці та кросівках adidas. 156 см зросту, згусток енергії: —Я мов та білка, — сміється Вікторія, — чи тасманійський диявол.
Її не зупинити: навіть у реанімації, куди в грудні 2023-го потрапила через виснаження, не розлучалася з блокнотом, а відвідувачі йшли без кінця. Здавалося, вона і палату невдовзі перетворить на гуманітарний хаб, як колись власну квартиру, де її тато і французький бульдог Куджо ледве торували шлях вузьким коридором, заваленим потрібними в гарячих точках речами, і черкаський офіс «Суспільного», де з трьох поверхів один цілком заполонила гуманітарна допомога. Люди несли пакети з гречкою, ящики з медикаментами, одяг, гроші.
Після першої поїздки на Схід влітку 2022-го вона пообіцяла собі: «Це востаннє». Наступного разу було те саме. І ще раз, і знову. Навчилася приборкувати емоції: розповідає, як заходила в туалет, дихала в пакетик – і виходила з упевненим виглядом. Подолати страх допомагає бурхлива діяльність: підстрахувати новачків у команді, простежити за тими, чиї слабкі сторони добре знає, — у когось раптом носом іде кров, хтось повільно реагує в разі небезпеки. Її водій під час першого обстрілу поблизу Лисичанська, перш ніж сховатися, акуратно закривав кришкою ланчбокс із обідом.
— Тепер він їсть насіння соняшника просто в салоні, — сміється Вікторія.
Хамаза, якій люди довіряють останнє (іноді пожертва в 15 гривень супроводжується текстом: «Вибачте, більше не можу. Я в декреті, чоловік воює»), вважає обов'язком звітувати про кожну копійку. Колись вони з командою доставляли чергову допомогу в Бахмут, і вона фільмувала розвантаження. Почався обстріл, але Вікторія одержимо знімала, допоки її силоміць не закинули в підвал — рятуючи життя, зламали ребра.
Переломи й контузії вже ніхто не рахує. Вона не раз відчувала, як смерть дихає в потилицю, але щодо цього тільки іронізує:
— Заповіту не маю. Зате у дівчат на каналі, раптом що, — купа матеріалу для некролога.
Ті шоковано відмахуються.
Команда у Хамази невелика, всі медійники:
— Журналістки Іра Цимбал та Оля Косенко, оператор Сергій Дністрян і водій, з яким найдовше працюю, Вітя Давидов, — колишній легкоатлет, викладач університету.
На Вікторії — збір донатів, облік, прокладання маршрутів, розвантаження і звіти. Дорогою вона майже ніколи не спить; влаштовується попереду, з ногами на торпеді («дике плем'я», жартує про себе) і працює: в замітках телефона обробляє запити, відповідає на термінові прохання про допомогу, складає списки, визначає пріоритети — і мчить туди, де чекають найдужче: Схід, Південь, деокуповані території. Літом 2022 року вони доставили допомогу в щойно розгорнутий польовий шпиталь, куди звозили десятками поранених із Соледара й Лисичанська. Хтось із персоналу спитав: "Можеш зашити?» «Без проблем», – відповіла вона. В одного з хлопців було кульове поранення – неважке, але палець ледве тримався. Я2Можете мені його відрізати?» – відчайдушно просив він. Згадуючи це, вона усміхається: «Примотали ми той палець, все добре».
Курси медичної допомоги вона закінчила разом із Тимуром, колишнім напарником та водієм, а нині — бійцем батальйону ім. Шейха Мансура. Але ставити крапельниці, робити уколи, доглядати за хворими навчилася ще маленькою. Їй було чотири роки, коли їх із братом покинула мама – поїхала в Росію, завела нову родину, іноді поверталась у Черкаси, але ніколи — до Віки з Володею. Їх виховували переважно дідусь та бабуся.
— Дідусь хворів, я все дитинство пробула з ним у лікарнях.
Віка мріяла стати хірургом, проте родина витрачала всі гроші на лікування – довелося змінити мрію. Дівчина розсудила, що журналістика – це теж спосіб допомагати людям.
— Я взагалі не думала про волонтерство, – відмахується Хамаза. І через секунду розповідає, що за 11 років до початку повномасштабного вторгнення займалася допомогою онкохворим дітям, поєднуючи це з журналістикою.
— Я Телець за гороскопом, народилася 9 травня. Всі чекали хлопчика Вітю, а з’явилась я. Поруч із гемостатичним бинтом у кишені вона носить помаду і може прокинутися першою, щоб встигнути намалювати стрілки десь у бліндажі, прикриваючись карематом, поки на голову сиплеться земля від обстрілів. А може керувати командирами. Якось Вікторія з водієм мали зупинитися на ночівлю в розташуванні Третьої штурмової бригади. Дорога довга, логістика складна. Але йшла нарада — приїхало командування. Перервати її, щоб забрати ключі від приміщення, всім було незручно. Хамаза, у якої графік розписаний похвилинно, не витримала: влетіла в двері, з гуркотом зачинила їх за собою. Крикнула: «Бажаю!» Командири ошелешено втупилися в неї. «Ключ!» — прогриміла Вікторія. Хтось потім жартував, що ледь не віддав їй ключі від власної квартири — така вона була грізна.
Вона каже, що на війні трагічне та смішне йдуть поруч. А ось романтиці місця немає.
— Війна забирає все — і після дуже важко продовжувати жити, щось робити, не опускати руки.
За найменшого натяку на романтику Хамаза рішуче вибудовує кордони, фокусується на роботі й мріє купити жовту «Ниву» («її дешево ремонтувати, якщо десь стукну») та катати на ній собаку і друзів.
Вона радить усім не боятися бути добрішими:
— Багато людей остерігаються бути добрими, думають, що це слабкість. А насправді в цьому така сила! Бути людяними і залученими — це і є ключ до майбутньої перемоги.
Джерело: Vogue Ukraine