Максим Ніколаєв, випускник кафедри журналістики, реклами та PR-технологій Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького, вже близько року служить у Галицькій десантно-штурмовій бригаді.

— Краще зупинити ворога за 500 кілометрів до рідного міста. Це моя мотивація. Не пустити їх далі, — наголошує він.

Це історія про шлях захисника, який у дитинстві та підлітком був спортсменом, в юності опанував фах журналіста, а зараз узяв до рук зброю і знищує ворогів.

У матеріалі читайте про усвідомлений вибір воювати, підготовку, реалії війни та різницю між фронтом та цивільним світом.

«Дитинство було таке, як і у всіх»

Максим Ніколаєв народився у Черкасах у сім’ї будівельника та вчительки. Змалечку хлопець почав цікавитися спортом, спочатку це був футбол. Прикладом для формування його особистості був рідний батько. Саме він показав хлопцеві, що таке чоловічий характер.

— Насправді дитинство було таке, як у всіх. У підлітковому віці вже почав цікавитися, а потім і займатися бойовими мистецтвами. Ходив на хокей на траві в шкільну секцію. Тренер зібрав усіх охочих, — розповідає Максим Ніколаєв.

Хлопець зізнається, що відбір на секцію витримали не всі. Проте він був серед тих, хто зумів пройти і стати частиною команди. Так розпочався шлях майбутнього військового у хокеї на траві.

— Мені було 14-15 років, а я вже грав у команді з дорослими за збірну Черкаської області. Брали участь в кубку України і стабільно посідали друге-третє місця. Також перебував у резерві національної збірної, — пригадує спортивну кар’єру Максим.

Тренер з хокею став для нього другим батьком. Він підтримував його починання, цікавився шкільними здобутками та особистим життям.

Так формувався характер Максима Ніколаєва. Тоді він ще не знав, що в майбутньому його частіше називатимуть не на ім'я, а за позивним — Нік. Але до цього моменту тоді ще було далеко.

Від спорту до журналістики

Після закінчення 11 класу у 2016 році Максим обирав між спеціальністю реабілітолога та журналістикою в Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького.

— Журналістику я обрав як більш пріоритетну. Завжди спілкувався з людьми і налагоджував стосунки. Вирішив, що все життя спортом не займатимусь, — розповідає про вибір професії.

Максим Ніколаєв зізнається, що з часом він таки трішки розчарувався в своєму виборі. Втім студентські роки згадує з позитивом.

— Перші два курси було дуже цікаво. Потім не стало батька і довелося мені самому йти працювати, щоб забезпечувати сім’ю. У цей момент навчання відійшло на другий план. Але я все одно задоволений тим, що вступив на журналістику. Приємні викладачі, — згадує студентські роки Максим Ніколаєв. — Пам’ятаю, як робив репортаж з ринку на першому курсі. Та й інші активності: Сокирно, бігати до дівчат в гуртожиток. Усе це добре запам’яталося.

Юнак говорить, що згодом у житті з’явилися інші пріоритети. Журналістики серед них не було. Втім, окрім спогадів, навчання подарувало йому майбутню дружину.

Як зустрів повномасштабне вторгнення

Через рік після закінчення університету у 2020 році Максим Ніколаєв відновив спілкування зі своєю однокурсницею Дарією. Вони стали ближче і більше, ніж друзі. Надалі їхні стосунки переросли у шлюб, а зараз у них вже є син.

Але в цій історії про звичайне людське життя є дата, яка поділила його на «до» і «після». Це повномасштабне вторгнення росії 24 лютого 2022 року. Цей день Максим зустрів вдома у Черкасах. Хлопець пригадує, що за декілька днів до цього у нього вже була зібрана тривожна валіза.

— Тоді в мене якраз закінчувався лікарняний. Я мав виходити на роботу. Прокинувся, заварив каву, закурив і відкрив новини. Побачив, що українські міста обстрілюють. Сходив на роботу, забрали касу, опісля з дружиною виїхали за місто, — говорить Максим Ніколаєв.

Хлопець зізнається, що першочергового думав про сім’ю. Тим паче, що напередодні, 20 лютого, пара дізналася про вагітність. Жодного варіанту, крім лишитися в Україні, ані Максим, ані його дружина не розглядали.

Як Максим Ніколаєв потрапив до війська

Максим Ніколаєв думав про підписання контракту з армією ще до початку повномасштабного вторгнення. Після закінчення університету він навіть пройшов військово-лікарську комісію, але отримав рішення — не придатний у мирний час. Через це підписати контракт не вдалося.

Утім повномасштабне вторгнення розставило всі крапки над «і». Максим Ніколаєв таки отримав шанс доєднатися до війська. Зробив це добровільно у 2025 році.

— Коли знизили мобілізаційний вік, то добровільно пішов проходити ВЛК. Ніхто мене не ловив. Отримав висновок — придатний. На той момент я вже мав певний досвід, адже пройшов кілька тематичних курсів, — розповідає хлопець.

За рік до приєднання до війська Максим Ніколаєв вчився літати на дронах. Робив це у Черкасах у школі FPV «Кілхаус», яку започаткувала Третя окрема штурмова бригада.

Так після навчання у цивільному житті Максим Ніколаєв став воїном 80-ої окремої десантно-штурмової Галицької бригади.

Талісман від сина — гонщик із «Щенячого патруля»

Своє рішення мобілізуватися Максим Ніколаєв обговорював з коханою завчасно. Зізнається, що їй важко як дружині. Втім Дарія поставилася до рішення чоловіка з розумінням, без скандалів та ультиматумів.

Захисник пригадує, що коли був у навчальному центрі, йому вдалося побачитися з дружиною та дитиною. Тоді син привіз Ніку іграшку — гонщика із «Щенячого патруля».

Відтоді ця іграшка завжди з Максимом. Вона лежить у нього під сумкою і супроводжує захисника під час кожного бойового виїзду, як оберіг.

Досвід захисника в лавах Сил оборони

Після базової загальновійськової підготовки у липні 2025 року Максим Ніколаєв став військовим підрозділу РУБпАК «Китайці» у складі Галицької бригади. Тут же він отримав свій позивний — «Нік».

«Нік» тоді мав знайомого у підрозділі, тому вони покликали його до себе. Посаду у війську він обрав самостійно. Хлопець став оператором дронів, адже вже проходив відповідні курси в цивільному житті.

— Моє життя перевернулося з ніг на голову. Ти починаєш переоцінювати багато речей. Дивитися на світ іншими очима. Я почав по-іншому ставитися до їжі та води. Елементарно — до сонячного світла. Буває, що ти не можеш цілий день вийти на вулицю, — розповідає Нік.

Нині військовий перебуває на Сумському напрямку. Говорить, що йому подобається бути пілотом дрона. Це дає можливість хлопцеві ефективніше знищувати ворога.
— Воювати технологіями — це майбутнє. Війна дуже змінилася. Було б добре, якби в майбутньому не потрібна була піхота. Хоча без неї ніяк, — каже Нік.

Захисник пригадує перший момент на війні, який залишив в нього особливий спогад. Це був третій бойовий виїзд. Перші два пройшли спокійно.

— Найскладніше і найстрашніше — зайти на позицію. На третьому виїзді, повертаючись із позиції, зустріли ворожий дрон, який чекав нас і почав працювати по хлопцях, що їхали попереду. Їх було двоє. Обидва загинули. Я бачив, як вони підірвалися і горіли, — згадує Нік.

Найважче на війні — це очікування

Нік зізнається, що на війні, безумовно, важко фізично. Потрібно багато кілометрів рухатися пішки з боєприпасами та бронею. Військовий наголошує, що також є й психологічний непростий виклик. Для Ніка — це очікування.

— День перед виїздом, коли ніхто не може спати. Накручуєш себе. Розумієш, що назад можеш не повернутися. Очікування, коли хлопці несуть доставку і їх довго немає. Зв’язатися теж не можеш. Очікувати, коли повідомляють про роботу авіабомб, а ти розумієш, що цілий день над тобою літав дрон. Очікування… — ділиться Нік, неодноразово повторюючи це слово.

Сюрреалізм в деталях: між війною та цивільним життям

Повернення до цивільного життя завжди викликає дисонанс. Нік говорить, що опиняєшся ніби в іншому світі:

— Ти виїжджаєш з позиції, постійно перевіряєш небо, аби не догнав ворожий FPV. Їдеш дорогою, яка затягнута антидроновою сіткою, а за нею, де небезпека, граються діти на дитячому майданчику. Це сюр…

Ще одна ситуація сталася безпосередньо у Сумах. У місті, яке розташоване приблизно за 30 кілометрів від зони бойових дій.

— Нас відпустили в місто відпочити. Ми зайшли в один із закладів пограти в настільну «Мафію». До нас підійшли цивільні чоловіки. Ми закінчили гру, і я кажу побратиму, мовляв, росіяни в близько 20 кілометрах від їхнього міста, а вони вечорами в «Мафію» грають. Я відчув у цей момент несправедливість, — розповідає Нік.

Мотивація на війні — перебувати з найкращими людьми

Нік говорить, що він дуже задоволений і радий, що потрапив саме у підрозділ «Китайці». Війна подарувала захисникові відчуття справжнього побратимства.

— У підрозділі, де я служу — найкращі люди. У цивільному житті я б їх ніколи не зустрів. Це честь бути з хлопцями, які служать ще з 2022 року. Вони стільки пройшли, що мозку важко усвідомити цю інформацію, — зізнається Нік.

Захисник не шкодує про свій вибір. Навпаки, говорить, що чітко знає, за що бореться.

— Краще зупинити ворога за 500 кілометрів від рідного міста і не пустити їх далі. Це і є моя мотивація, — наголошує Нік.

Денис Непогодьєв, студент 4-Ж курсу ННІ української філології та соціальних комунікацій

Фото: з архіву Максима Ніколаєва