Викладач кафедри спортивних ігор Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького, а нині військовослужбовець ЗСУ Богдан Артеменко розповів кореспонденту видання «Златокрай», чому вирішив піти на фронт, не чекаючи повістки. 

«Златокрай» неодноразово висвітлював на своїх сторінках історії людей, чиє життя докорінно змінилося з початком повномасштабного вторгнення, хто наважився на ці зміни, залишаючи все звичне задля безпеки держави та нації.

Учителі й викладачі, та й загалом ті, хто опікується вихованням прийдешніх поколінь, нерідко власним прикладом показують, що означає бути громадянином України.

Ця розповідь — про одного з таких героїв. Богдан Артеменко до 24 лютого був старшим викладачем кафедри спортивних ігор у Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького. А після — змінив кафедру і заняття на автомат та артилерійські канонади.

До повномасштабної війни Богдан також був тренером жіночої волейбольної команди МСК «Дніпро» міста Черкаси (Вища ліга чемпіонату України).

У день російського повномасштабного вторгнення збирався виїздити на півфінал кубка України з волейболу серед чоловічих команд, де він на той момент був гравцем основного складу.

Про службу, про те, чого бракує військовим, що найбільше вразило на цій війні і яким він бачить її фінал, — розповідає сам Богдан Артеменко.

Уже 28 лютого, у перші дні, коли ніхто ще не знав, що буде далі, куди зайде ворог і які перспективи матиме чергова російська військова інтервенція, Богдан Артеменко добровільно вирушив до центру комплектування ЗСУ, або, як його донедавна називали, військкомату. На початок вторгнення він не підпадав під мобілізацію, але, як і тисячі українців, зголосився добровольцем іти на фронт.

Разом із ним до лав Збройних сил України вступив і його брат, який наразі служить у Військово-морських силах України.

Уже 5 березня пан Богдан в академії сухопутних військ, що у селі Старичі, склав присягу військовослужбовця. Початкову підготовку провів там же, до миті, доки по закладу не завдали масованого ракетного удару.

Пана Богдана, оцінивши його фахову діяльність, призначили на штатну посаду інструктора з фізичної підготовки. Але за кілька тижнів він, згідно зі своїм бажанням, був переведений у змінний склад 160-ї Одеської зенітно-ракетної бригади.

— Наразі проходжу службу на посаді стрільця у взводі охорони зенітно-ракетних комплексів С-300 у військовому званні солдата, — розповідає військовий.

Бойова практика для Богдана Артеменка почалася з виїзду з підрозділом для прикриття морських портів міст Одеса, Південне та Чорноморськ. Потім вони передислокувалися у Миколаївську область.

— Зенітно-ракетні підрозділи на передовій, як правило розташовані за 10-15 км від лінії прямого зіткнення з ворогом. Щоб не було можливості контакту зі стрілецькою чи кулеметною зброєю ворога, але можна було працювати (робити пуски власних ракет) по авіації противника (літаки, гвинтокрили, безпілотники тощо), — ділиться подробицями пан Богдан.

На фронті сприйняття навколишнього світу, людей та подій у ньому змінюється. У когось на краще, у когось на гірше, у більшості — просто стає інакшим.

Але у будь-якому разі — змінюється. Зокрема, відбувається переоцінка цінностей і пріоритетів у житті. Богдан Артеменко ділиться тим, що найбільше вразило його протягом останніх 10 з гаком місяців.

— З позитивного — захоплююсь мужністю кожного українця зокрема і всієї України як єдиного цілого — у боротьбі з набагато потужнішим ворогом, — говорить солдат. — З негативного — неадекватність населення російської федерації. Це стало найбільшим шоком у поточних обставинах.

Віддані на благо Батьківщини місяці, крім душевного спокою, чистого сумління і відчуття виконаного обов’язку, принесли пану Богдану і більш матеріальне заохочення — нагороду «Сталевий хрест»!

— «Сталевий хрест» присвоюється Головнокомандувачем ЗСУ військовослужбовцям рядового складу за сумлінне виконання власних обов'язків у зоні бойових дій або під час виконання бойового завдання, — пояснив військовослужбовець.

У справі оборони нашої держави військовим активно допомагають волонтери, які стоять на варті тилу ще з 2014 року, але вразили увесь світ масштабами волонтерського руху саме у 2022 році. До допомоги ЗСУ серед громадян долучаються і посадові особи, зокрема — народні депутати.

— Нардеп Віталій Войцехівський і заступник Золотоніського міського голови Олександр Флоренко активно сприяли тому, щоб ми отримали генератор, без якого на позиціях украй складно. Даний генератор наразі перебуває у місті Одеса, оскільки був бензиновим, а у полях, де перебуває наш підрозділ, в наявності лише дизельне пальне. Тому ми обміняли бензиновий на дизельний. Але фактично саме завдяки цій допомозі наш підрозділ має безперебійне джерело енергії, — зазначає Богдан Артеменко.

Генератор — це добре. Але не одними генераторами, як то кажуть… Чого, на погляд пана Богдана, наразі бракує у війську?

— Найбільше бракує сучасної техніки, яка б у потрібний момент не давала збоїв у роботі, адже, на жаль, таке трапляється досить часто. Цього мені не вистачає як військовослужбовцю. А особисто, як людині, бракує спілкування з рідними, близькими, з друзями, оскільки постійно спостерігаються проблеми з мобільним зв’язком. А точніше, зв’язок цей наглухо відсутній, а єдине, що рятує — супутниковий інтернет, за що окрема подяка Ілону Маску, — ділиться солдат.

Хоч пан Богдан і не засідає у ставці Верховного головнокомандувача і не має доступу до таємниць, як і більшість громадян, він — українець. А кожен українець, на відміну від росіян, має власні думки, погляди та бачення тих чи інших подій і ситуацій.

Стосовно того, яким буде розвиток війни у 2023 році, Богдан Артеменко припускає:

— Звільнення території України — всіх областей, але поки що — без Криму. Для звільнення Криму, мабуть, потрібно більше часу, хоча я не маю достатньо інформації, щоб стверджувати це напевно.

Саме такий настрій —  звільнити українські території у 2023 році — і витає межи наших бійців, живлячи їх наснагою і заряджаючи силою для продовження боротьби. І зрештою — здобути жадану перемогу. А вона неодмінно має настати у прийдешньому.

Своє ж майбутнє пан Богдан описує просто і лаконічно: життя у вільній і незалежній Україні, з можливістю робити те, що приносить задоволення: навчати студентів в університеті й тренувати спортсменів.

Наостанок пан Богдан мав нагоду звернутися до земляків. І цю можливість він використав дуже просто і лаконічно, а головне — щиро та правильно:

— Кожен на своєму місці може і має наближати момент перемоги нашої країни у цій війні. Все буде Україна!!! 

Джерело: «Златокрай»