Проєкт «Видатні уродженці Черкащини» триває у Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького.

Він приурочений до 70-річчя Черкаської області. На Черкащині у всі історичні періоди народжувалися люди, які відігравали надзвичайно важливу роль в історії та культурі України, у формуванні світогляду українців. Є постаті всесвітньо відомі — такі, як Тарас Шевченко, Богдан Хмельницький, Іван Піддубний. Але надзвичайно багато й тих, пам’ять про кого століттями стирала російська імперія та її правонаступник, тоталітарний срср. Є також ціла когорта фахівців своєї справи, які подвижницькою працею зробили внесок у розвиток Черкащини. Усі вони є нашою історією і заслуговують на те, щоб їх знали нащадки й сучасники.

До вашої уваги — нарис Григорія Голиша, директора наукової бібліотеки ім. Михайла Максимовича.

Майстер літературного слова із Драбова

Письменник існує лише тоді, коли тверді його переконання.

Оноре де Бальзак

На літературному небосхилі України яскраво засяяли зірки уродженців Золотоніщини, відомих майстрів слова — творця романсу «Чорнії брови, карії очі» Костянтина Думитрашка (м. Золотоноша) й побратима Тараса Шевченка Олександра Навроцького (с. Антипівка), поетів Кесаря Білиловського (с. Вознесенське), Охріма Варнака (с. Коврай), Михайла Драй-Хмари (с. Малі Канівці), Миколи Терещенка (с. Щербинівка), Олелька Островського (м. Золотоноша), М. К. Масла (с. Ковалівка), І. С. Дробного (с. Богуславець) і М. Г. Василенка (с. Драбівці), драматурга й корифея театру М. П. Старицького (с. Кліщинці), сатирика Юхима Ґедзя (О. В. Савицького (м. Золотоноша), прозаїків Івана Ле (Івана Мойся, с. Мойсинці), Семена Скляренка (с. Келеберда) і Сергія Носаня (с. Дубинка)… Серед цих подвижників духу чільне місце посідає й драбівчанин, поет, прозаїк, журналіст, сценарист і перекладач Вади́м Пе́па. Цими днями йому б виповнилося 90 літ.

Майбутній літературний достойник народився 9 січня 1936 року в райцентрі, с. Драбів Харківської обл. (нині селище Золотоніського району Черкаської обл.). Зростав у хліборобській родині й змалку був привчений до праці. На його дитинство припала немилосердна воєнна пора з її неймовірними випробуваннями та голодні мордування повоєнних років. Уже в шкільні роки відчув поклик літературного слова, пробував віршувати, писав дописи до стіннівок, а згодом і до районної газети. Отож, після закінчення місцевої десятирічки зі срібною медаллю успішно склав вступні іспити на престижний факультет журналістики Київського державного університету імені Т. Шевченка. Серед студентства він виділявся добросовісністю й відповідальністю в навчанні, був громадським активістом. Уже тоді з’явилися його перші публікації на шпальтах періодики й вони відзначалися актуальністю й свіжістю. Утім навчання довелося вимушено перервати. Річ у тім, що один із однокурсників, як виявилося – кадебістських сексотів, в майбутньому майстер криводушного слова, викрав його особистого щоденника й передав «куди слід» таку Пепину присвяту Кобзареві:

А поки що спи, Тарасе,

Прийдемо збудити,

Як почнем кайдани рвати

І волю кропити.

У цих юнацьких рядках тогочасні понтії пілати побачили загрозу радянській владі й притягли хлопця до відповідальності. До цього звинувачення було додано й те, що в студентських дискусіях Вадим висловлював невдоволення безправним становищем селянства в срср. Ректорат поспішив винести суворий вердикт: виключити «неблагонадійного» студента з університету. Від ймовірного арешту Вадима Пепу врятувало втручання батька — фронтовика, лицаря кількох бойових орденів. Вадим був мобілізований до Збройних Сил і невдовзі поміж кількох тисяч піддослідних радянських вояків 1954 року опинився на лиховісному Тоцькому полігоні, де була випробувана воднева бомба. Уже пізніше про ці свої крутозлами армійської служби він опише на сторінках своєї книги «Солдатський хліб» (2023).

Університет Вадим закінчив після звільнення в запас, у 1958 році й невдовзі був запрошений кореспондентом провідної медійної трибуни українських майстрів слова — газети «Літературна Україна». Завдяки цій своїй роботі він познайомився із багатьма класиками української літератури й це спонукало публіциста й самому зійти на літературний Парнас. Відтак побачили світ його перші поетичні твори, котрі відразу були помічені в літературних колах. Проте відразу зазначимо: книги творця слова вийшли друком лише з кінця 1970-х, адже він мав клеймо «націоналіста» й «антирадянщика». Згодом Вадим Пепа очолив відділ художньої літератури популярної газети «Друг читача». Зрештою, від початку 1980-х років він зосередився на творчій роботі.

Вадим Пепа — відомий майстер українського літературного слова. Його перу належать книжки віршів для дітей «Найкращий трамвай» (1979) та «Прилетів лелека з вирію» (1986), які зігріті батьківською любов’ю до наймолодших читачів та рясніють оригінальними художніми образами. Схвальні відгуки дістала і його поетична книга «Скажи мені, соколе: поеми за народними мотивами та післяслово» (1987). Вона виявила доволі ґрунтовні знання автора в царині фольклористичних традицій українства.

Та чи не найпомітнішим став слід, залишений письменником у царині художньо-документальної та історичної прози: повість «Не підведи мене, брате» (1981), збірка нарисів «Ключі від вирію» (1990), історичні розвідки «Україна в дзеркалі тисячоліть» (кн. 1–2, 2000; 2006), «Памʼять української душі» (2012), «Золото Дажбожих внуків», «Перед очима істини» (2015), «Майстер-клас з імператором» (2017), «Щедрик летить із Києва» (2018), «Віч-на-віч з вічністю», «Слово про антського короля Божа» (2019), «Володар Грому» (2020), «Як праведник біса осідлав», «Вознесіння у Вальгаму» (2021), «Анти в європейській цивізізації» (2024) та ін. Глибоке занурення в драматичні сторінки української минувшини, ретельне опрацювання історичних документів, синівська любов до України, послідовна державницька позиція, бездоганний стиль подачі матеріалів — такі основні риси історико-документальної прози Вадима Пепи. Дискутуючи з українофобами та зазираючи в давноминулі часи, він переконливо доводить одвічність українського етносу, усебічно показує унікальність і розмаїття нашої цивілізаційної спадщини.

Як журналіст Вадим Іванович постійно друкувався на шпальтах столичної періодики. Він був постійним автором актуальних і полемічно гострих матеріалів у часописах «Український репортер», «Слово просвіти», «Урядовий кур’єр», «Вітчизна» та ін.

Доволі успішним став письменник і у творенні кіно- й телесценаріїв. Серед них особливо виділяються написані ним кіносюжети, присвячені письменникам-класикам Петру Панчу й Андрію Головку. Не меншої популярності зажили й Пепині сценарії «Квіти Чернятки», «Право на мрію», «У кінці літа», «Клятва перед прапором».

Наш краянин був мовним поліглотом, опанував кількома іноземними мовами й це уможливило його перекладацьку діяльність. Він переклав із польської твори анонімних авторів XVI ст., зокрема «Epicedion» (грец. – жалобна книга, вона присвячена старості Черкаському й Канівському Михайлу Вишневецькому). Також із польської мови письменник переклав поезії Бартоломея Зиморовича (вміщені в антології «Українська поезія XVII століття (перша половина)» (1988).

Окрім вказаного, Вадим Пепа для «Бібліотечки художньої самодіяльності “Райдуга”» уклав репертуарні збірники «Голоси Туркменії» (1978, № 3), «Голоси Естонії» (1979, № 2), «Голоси Узбекистану» (1982, № 14; усі – Київ). Словом, викладене дає всі підстави назвати Вадима Пепу доволі багатогранним і талановитим творцем літературного слова.

Членство у Спілці письменників України Вадим Іванович набув лише в 1988 році. Уже в роки незалежної України прийшло визнання його унікальних заслуг. Йому було присвоєно звання заслуженого журналіста України. Поряд з цим, письменника пошановано званнями лауреата літературних премій імені Івана Нечуя-Левицького (2007, історичний нарис «Ключі од вирію») та ім. Олеся Гончара (2014, книга «Пам'ять української душі»). Отримав він і не менш престижну премію Фундації Українського вільного університету ім. Водяників-Швабінських (США).

Душа нашого земляка упокоїлася 4 листопада 2025 року у Києві на 90-му році життя. У своєму творі «Майстер-клас з імператором» автор палко закликає нащадків: «Віднайдімо й покажімо, звідки наш рід. Як він зароджувався, розвивався, гонами яких тисячоліть добувався до сучасності. Постаньмо перед очима світу на повний зріст. Явімося в народів вільне коло нацією такого ж віку, як і ті, що вважаються найдревнішими. Будьмо свідомими того, що ми сущі на планеті «від сотворіння світу», як проголошується в Біблії… Тепер, як ніколи, необхідно вкарбовувати на скрижалі історії слова правди. Не приречені ж ми до скону тягти плуга, як покірні воли, і жити чужим розумом та згинатися, підбираючи кинуті, як жебракам, хитромудрі теорії й підступні повчання. Прокидаймося! Прозріваймо! Ще не вмерла козацька Мати. І не вмре!».

Пам’ятаймо ці мудрі настанови Майстра літературного слова й нашого іменитого краянина! Прозріваймо!

Григорій Голиш, директор наукової бібліотеки імені Михайла Максимовича, голова Золотоніської районної організації НСКУ