Проєкт «Видатні уродженці Черкащини» стартував у Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького. Він приурочений до 70-річчя Черкаської області.
На Черкащині у всі історичні періоди народжувалися люди, які відігравали надзвичайно важливу роль в історії та культурі України, у формуванні світогляду українців. Є постаті всесвітньо відомі — такі, як Тарас Шевченко, Богдан Хмельницький, Іван Піддубний. Але надзвичайно багато й тих, пам’ять про кого століттями стирала російська імперія та її правонаступник, тоталітарний срср. Є також ціла когорта фахівців своєї справи, які подвижницькою працею зробили внесок у розвиток Черкащини. Усі вони є нашою історією і заслуговують на те, щоб їх знали нащадки й сучасники.
Саме з цією метою науковці ЧНУ ім. Б. Хмельницького постійно досліджують діячів історії та культури рідного краю і діляться цими дослідженнями. Їхні напрацювання зможете знайти у рубриці «Видатні уродженці Черкащини».
До вашої уваги — тези кандидата історичних наук, професора кафедри історії України Костянтина Івангородського та кандидата історичних наук, доцента цієї ж кафедри Юрія Михайлюка:
Остафій Дашкович в історії Черкаського краю
Черкаський край має велику плеяду видатних особистостей, котрі творили його історію та примножували славу. Чільне місце серед таких займає постать Остафія Дашковича.
Про його життя і діяльність збереглося дуже мало відомостей. Особливо це стосується початку життєвого шляху та політичної карʼєри. Тому цей період овіяний чималою кількістю припущень і домислів.
Рік народження Остафія (Євстафія, Євстахія) Івановича Дашковича (Дашкевича) невідомий. За припущенням Б. Бучинського, на 1503 р. О. Дашкович мав уже близько 30 років. Тобто, його молодість пройшла в останній чверті XV ст. [1, 29].
Історіографія містить значні розбіжності з приводу походження цього історичного діяча. Деякі польські дослідники стверджували, що він був вихідцем із простолюду – «простий холоп» із овруцьких підданих князя Острозького [2, 290]. В. Антонович називав О. Дашковича збіглим міщанином з Овруча [3, 243]. Інші ж дослідники наголошували на його знатному походженні. Так, М. Грушевський вважав, що О. Дашкович був «київським паном-земянином з походження» [4, 91]. До панів-шляхтичів Київського повіту приписує його і Б. Бучинський [1, 27-28]. З роду Дашка Губачевича – маршалка великого князя Свидригайла – виводить нашого героя М. Любавський [5, 156]. М. Максимович припускав, що О. Дашкович був нащадком князівського роду і, можливо, був слугою князя К. Острозького, адже «у чисельній прислузі Костянтинового сина, чудового воєводи київського, зустрічалися князі» [2, 290].
На користь тези про походження О. Дашковича із Київського повіту існує найбільше аргументів. По-перше, це його родинні звʼязки. Адже, мати походила з-поміж київських бояр. Батько, за припущенням Б. Бучинського, займав якісь урядницькі посади у Києві у 80-х рр. XV ст. Обидві сестри були заміжні за київськими панами-земянами: Милохна – за Борисом Тишкевичем, інша сестра – за Немирою. По-друге, його старостування у Черкасах і Каневі обумовлювалася положеннями уставних грамот Київській землі 1507 та 1529 рр., згідно з якими адміністративні посади тут мали право обіймати виключно вихідці з цього краю («А волості київські киянам держати, а нікому іншому» [6, 34; 6, 209]. По-трете, О. Дашкович, як свідчить джерело, мав спадкові материнські та батьківські маєтності переважно на Київщині [7, 139-140]. По-четверте, відомі з джерел дарування ним власних маєтностей монастирям стосуються лише київських обитель, що свідчить про давні звʼязки О. Дашковича із місцевим чернецтвом [1, 27; 8, 398]. Така аргументація проливає світло і на його соціальне походження. Безумовно, він належав до якогось із прошарків панів-шляхтичів. Крім того, не маючи знатного походження, навряд чи зміг би він досягти успіхів у своїй карʼєрі.
Молодість майбутнього черкаського і канівського старости оповита невідомістю. Б. Сушинський відмічає, що той, «готуючись до військової та політичної карʼєри, ще замолоду побував у Німеччині та Франції, де вдосконалював освіту й набував військового досвіду» [9, 30]. Утім це припущення не має підтвердження в наявних джерелах.
Більш-менш певні відомості про діяльність О. Дашкевича сягають початку XVI ст. Вже тоді він користувався значним авторитетом і популярністю у великого князя литовського Олександра і тому «воєводою бував у багатьох місцях... і держання мав великі міста» [10, 470]. Зокрема мав у триманні Кричевський і Чичерський замки та Пропойську волость [11, 256]. В період московсько-литовської війни 1500-1503 рр., бувши намісником Кричевського (територія білоруських порубіжних з московськими володіннями земель – Ю. М.) замку (з 1501 р.), брав активну участь у бойових діях. Зокрема, був воєводою в битві 14 листопада 1501 р. під Мстиславлем, де литовське військо зазнало поразки [11,240]. Пізніше, , не зважаючи на підписане після війни 1500-1503 між Литвою і Московською державою перемирʼя, на свій страх і ризик здійснював походи у порубіжні московські райони. З цього приводу в 1503 р. московський князь Іван Васильович скаржився великому князеві литовському Олександру, що Дашкович «..вступає в волость в Прикладні і села Прикладньовські... великі кривди чиняться нашим людям від кричевців; до Дашковича посилав управи просити, а він ні в чому управи не дає» [10, 470].
Невдовзі після цих подій кривдник московського прикордоння змушений був радикально змінити своє життя. Дашковича обмовив перед литовским князем пан А. Капуста, звинувативши його у зраді [12, 772]. Цілком можливо, що на нього переклали вину за невдачу у Мстиславській битві 1503 р. [11, 241]. Не бажаючи бути несправедливо покараним, він стає під руку московського князя. Спроба литовського князя Олександра Казимировича повернути «зрадника» не увінчалась успіхом. Московський владця Іван III відмовив проханню литовського правителя, наголосивши, що О. Дашкович прийшов до нього на службу добровільно, що відповідає старому звичаю переходу бояр і слуг він одного володаря до іншого [10, 470].
Перебувабчи на службі у московського князя, О. Дашкович не полишавнаміру виправдати своє імʼя перед великим князем Олександром. Саме для цього, як вважають окремі дослідники, він приїжджав на Берестейський литовський сейм у 1505 р. Там його було реабілітовано та повернуто вилучені на користь Т. Капусти маєтності [4, 92; 13, 9]. Ця історія викликає певні сумніви, оскільки за не з’ясованих причин О. Дашкович не повернувся до Литовської держави, а залишився на московській службі. Як свідчать джерела, у 1508 р. він бере участь у повстанні М.Глинського. За Стрийковським, О. Дашкевич на чолі 20000 війська був спрямований московським князем на підтримку повсталих [11, 243].
Про деталі його участі у виступі М. Глинського відсутні переконливі дані. Відомо лише, що коли повстання йшло до поразки, О. Дашкевич із рештками його учасників перейшов на литовський бік [1, 41]. Такий факт справив велике враження на тогочасного литовського князя Сигізмунда. Останній навіть вважав за потрібне повідомити про це кримському ханові, представивши Дашкевича старшим над тими, що перейшли на його бік [1, 40; 13, 9-10].
Повернення талановитого військовика було схвально зустрінуто представниками магнатських кіл — К. Острозьким та ін. Вони поручилися за нього перед королем [1, 40-41] і невдовзі Дашкович одержав під власне керівництво Канівське староство [13, 10]. Остаточно новоспеченого урядовця було виправдано за звинувачення у зраді грамотою Сигізмунда І-го в липні 1511 року: «…бо є Остафій в тому правий, а нам слуга добрий і вірний, а князь Капуста то на нього був намовив...» [12, 772].
Своєю подальшою діяльністю канівський староста виправдав довіру глави Литовської держави, що було з вдячністю оцінено. Після призначення у 1514 р. черкаського старости А. Немирича київським воєводою під керівництво О. Дашковича було передано і Черкаський замок з округою [4, 92]. Таким чином від цього часу до останніх років життя під його орудою перебувала практично територія Південної Київщини. А старостування в Черкасах і Каневі стало вінцем його карʼєри. Остафій Дашкович, як староста черкаський і канівський, зосереджував у своїх руках важелі багатьох ланок влади. У його віданні перебували адміністративна і судова влада, військові та фінансово-господарські справи, певні політичні повноваження. Та все ж першочерговим завданням, з огляду на постійну загрозу нападу з боку кочовиків-татар, був захист ввірених йому земель, як і держави загалом, від ворогів. Адже, за слушною думкою М. Довнар-Запольського, військове значення українських старост як «комендантів прикордонних фортець» стояло на першому плані [14, 58]. Староста очолював гарнізон замку та військове ополчення, відав сторожовою службою на порубіжжі зі степом. Зважаючи на те, що Черкаський і Канівський замки були ключовими у складі третьої, найбільш віддаленої в степ оборонної лінії Литовської держави, особливо велике значення мав стан замкових укріплень. Усвідомлюючи це О.Дашкевич наказав відремонтувати Черкаський замок [15, 454]. Близько 1535 р. під його контролем було збудовано новий Канівський замок [8, 394]. Відомо, що бувши власником Паволочі, там О. Дашкович також збудував замок [8, 118]. Такі заходи значно зміцнили обороноздатність не лише Середньої Наддніпрянщини, а й південні рубежі Великого князівства Литовського загалом.
Докладаючи сили для боротьби із зовнішніми ворогами, прикордонний урядовець у 1523 р. навіть побував у татарському полоні [16, 10]. Сучасники тих подій дуже схвально оцінювали його діяльність на військовому поприщі. Зокрема, німецький дипломат С. Герберштейн так характеризував черкаського старосту: «... муж вельми досвідчений у військовій справі и і виняткових хитрощів. Хоча він неодноразово вступав у стосунки з татарами, але ще частіше бив їх; мало того, він не раз являв собою значну небезпеку і для самого московита, у якого колись був у полоні» [17, 185]. В іншому джерелі зазначається, що О. Дашкович був добре знаний і серед своїх, і серед татар, «бо багато мав побід над татарами... Хитрий, відважний і щасливий войовник, він наводив жах на татар. Дашкович знав їхню мову і часто, буваючи на розвідках, зоставався невпізнаним у ворожому таборі. Його вважали за татарина. Вивідавши усі справи, він розбивав ворогів дощенту, а посланців татарських, надісланих до нього, він виставляв на страшну ганьбу, посадивши їх на палі там, де проходили татари [18, 132].
Місцеве населення зазнавало значного лиха від набігів татар, головні маршрути яких пролягали через землі Черкаського краю. О. Дашковичу доводилося неодноразово чинити опір навалі ворожих орд. Приміром, у 1527 р. він разом із загоном Ю. Слуцького розгромив татар між Каневом і Черкасами [19, 1040; 20, 394].
У 1532 р. йому довелося стримувати тринадцятиденний приступ військ перекопського хана Саадат-Гірея, котрий так і не зміг заволодіти Черкасами [21, 78]. Опікуючись обороною свого краю від зазіхань татарських завойовників, О. Дашкович кілька разів наголошував перед правлячими колами Литовської держави про необхідність створення спеціального козацького формування для захисту Подніпров’я. Він на власному досвіді переконався, що козацтво – велика сила. З козаками у нього склались досить міцні стосунки. Зокрема, замковий гарнізон складався значною мірою з козаків. Саме за його старостування Черкаси і Канів стали ядром українського козацтва. М. Максимович зазначав, що «... не іншому кому, як доблесному Дашковичу тодішнє козацтво зобов’язане своїм посиленням й поширенням в Україні придніпровській» [2, 293]. Староста вважав вельми доцільним використання козаків задля оборони держави, про що висловився на Городнянському сеймі 1522 р. [22, 515, 523]. Польський король та пани-рада схвально поставились до цієї пропозиції, але її так і не було зреалізовано. У 1533 р. на Піотрковському сеймі він вдруге запропонував свій проєкт захисту кордонів Великого князівства Литовського. Його задум ґрунтувався на необхідності побудови на одному із дніпровських островів замку і утримання там постійної залоги кількістю 2000 чоловік із числа козаків. Учасникам сейму ця пропозиція сподобалась, але, як і в попередньому випадку, залишилася лише добрим наміром [16,10].
Широкого розмаху набула зовнішньополітична військова діяльність О. Дашковича, спрямована як проти кримців, так і Московської держави. Окремі джерела повідомляють про грізну переможну виправу 1516 р. черкаського старости разом з Предславом Лянцкоронським під Білгород на татар [11, 248]. Гучним також був їх спільний похід на татар під Очаків у 1528 р. Очолюваний ними загін в числі 1300 козаків три рази сходився на бій із супротивником біля Овідієвого озера під Очаковим. Врешті, перемога виявилася на боці козаків [23, 132].
Часом конфронтація змінювалася періодом спільних дій з кримським ханом проти Московського князівства. Так, у 1515 р. черкаський староста разом з київським воєводою А. Немиречем та кримським царевичем Мухамед-Гиреєм здійснили збройну виправу на порубіжні московські землі – Чернігівщину і Новгород-Сіверщину [24,105]. Аналогічний похід на Москву і Рязань, здійснений О. Дашковичем у союзі з Мухамед-Гиреем, відбувся у 1521 р. [17, 173-175]. У 1534 та 1535 рр. разом з татарами він пустошить Сіверщину [11, 254). Більшість таких військових акцій черкаського старости були несанкціоновані правлячими колами Литовського князівства. О. Дашкович неодноразово вдавався до самостійного вирішення стосунків із сусідами. Так, він листувався з главою Кримської держави, зокрема у справі врегулювання конфлікту черкаських козаків з татарськими купцями [14, 69]. Вірогідно, його ж особи стосувалася скарга хана великому князю литовскому в 30-х роках XVI ст. про те, що черкаський староста посилав місцевих козаків разом з путивльськими (підданими Московії – Ю.М.) на татарські улуси [25, 186]. А саме в цей час Литва і Кримське ханство були союзниками і ворогували з Московською державою. Всі ці факти наводять на думку, що в царині зовнішніх стосунків О. Дашкович поводився досить незалежно. Хоча, справедливості ради, слід зазначити, що староста черкаський неодноразово виконував функції посередника в переговорах між польським королем і перекопським ханом, очолював дипломатичні посольства за дорученням глави держави. Так, у 1528 р. він налагодив відносини з кримським царевичем Іслам-Гиреєм, підтримуючи його у боротьбі за ханський престол. В скрутні для себе часи спадкоємець перекопського хана навіть отримав притулок і захист у Черкасах під опікою старости [25,190]. Примітно, що практично ніхто з порубіжних старост Середнього Подніпровʼя не наважувався на такі рішучі самостійні кроки у галузі зовнішньої політики.
Важливе місце у діяльності Черкаського і Канівського старости посідали адміністративно-господарські функції. Він був гарантом безпеки і порядку на підвідомчій території. Він був гарантом безпеки й порядку на підвідомчій території. Його судова влада поширювалась на все населення Черкаського і Канівського староств. Водночас інколи урядовець зловживав посадою і переходив межі власної юрисдикції, як це сталося у випадку з підданими Київського Пустинського монастиря. Ігумен і старці цієї обителі скаржилися литовському князеві, що О. Дашкович наказав їх людей – жителів селища Совин – «імати в нятство сажати і за поруки давати» [25, 219].
Самовладна натура старости яскраво виявилася у його внутрішньоекономічній діяльності. «Як держав той замок Черкаський пан Остафій Дашкович, в той час кривди великі нам від нього стали», — скаржилися війт і черкаські міщани польському королю [15, 9]. Ці нарікання мали реальний ґрунт. Так, він ввів цілий ряд нових повинностей на користь замку. Зазвичай відбирав половину прибутку від міщанських промислів, привласнив «уходи» (промислові угіддя) черкасців та корчму. Також заборонив возити на продаж до Києва рибу і мед, скуповуючи ці продукти за безцінок тощо. У земельних питаннях пішов іще далі. Не зважаючи на те, що розподіл земельних пожалувань у Литовській державі передбачався лише за особистими грамотами великого князя, право роздачі маєтності й незайманих земель у володіння приватних осіб черкаський староста ввів у свою компетенцію. Так, у 1536 р. боярин Гридко Олексійович «бив чолом» королю Сигізмунду, що небіжчик О. Дашкович за життя нагородив його за службу селищем Новоселицею [8, 397].
Принагідно зауважимо, що він іц сам був далеко не бідним. У нагороду за свою службу отримав цілий ряд пожалувань від литовського князя. Лише на території Київщини йому належали такі селища, як Ярилово, Трахтемирів, Соркланово, Колтегаєво, Лука, Носів, Голохвастов, містечко Паволоч та інші. В своїх маєтностях черкаський і канівський староста мав табуни коней і худобу, велику кількість овець і свиней, пасіки в Черкасах і Каневі [23, 99; 8, 383, 397-410]. Вірогідно, що, окрім прибутків від власних володінь, у його руках осідала значна частина контрольованих ним доходів, що йшли на користь староства. Загалом же у економічно-господарській царині постать О. Дашковича вимальовується в образі повновладного господаря Черкаського краю.
Господарські і майнові інтереси О. Дашковича не замикалися лише на залежних від його влади землях. Неодноразово траплялися посягання черкаського старости на монастирські володіння. З його відома «черкасці й козаки черкаські» проникали в уходи, боброві гони та рибні угіддя, що належали Київському Пустинському монастирю. Це навіть змусило тамтешнього ігумена в 1528 р. звернутися за допомогою до глави держави, котрий своєю грамотою заборонив черкасцям промишляти в монастирських угіддях [25, 188]. О. Дашкович не відреагував на королівський наказ. На додаток, він «озера і затони, і бобровії гони у них повіднімав», вчинивши кривди монастирським підданим. Сигізмунд І був змушений повторно у 1532 р. надіслати грамоту із вимогою припинити свавілля [25, 219]. Однак, остаточно цей конфлікт було залагоджено, мабуть близько 1535 р., коли черкаський староста за велінням короля власною грамотою визначив межі володінь Нікольського Пустинського монастиря [26, 11]. Подібна ситуація склалася і з селянами селища Бузукова, належного Києво-Печерському монастирю, за словами архімандрита котрого О. Дашкович наклав на них данину та інші побори [27, 4-5]. Вчиняючи подібне, староста суперечив, перш за все, основним правовим актам Київського воєводства 1507 та 1529 рр., котрі забороняли вводити нові повинності для місцевого населення та вступатися в церковні володіння. [25, 33-35, 207-210). Натомість місцевий урядовець переступав ці вимоги і, навіть, відмовлявся виконати безпосередні накази державного володаря.
Наприкінці 1535 р. Остафій Іванович Дашкович помирає. Він не залишив по собі прямих спадкоємців, позаяк не мав дітей. Його спадщині володіння і статки перейшли до сестри та племінниці. А вислужені у великого князя литовського маєтності повернулися до останнього [7, 139-140].
Загалом, О. Дашкевич був непересічною особистістю на історичному небосхилі Черкащини. Він докладав зусиль для зміцнення обороноздатності та захисту регіону від агресії кочівників. Слава про нього як талановитого урядовця і військовика сягала далеко за межі держави. Поєднання офіційних управлінських повноважень та часте їх перевищення ставили урядовця у ранг фактично єдиного повновладного господаря на підвідомчих територіях, а останні, своєю чергою, набули характеру такої собі «квазіавтономії» у складі Великого князівства Литовського.
Література
1. Бучинський Б. Початки політичної карʼєри О. Дашковича // Записки НТШ. К., 1913. Кн. 1. С. 23-43.
2. Максимович М.А. Исторические письма о козаках приднепровских // Максимович М.А. Собрание сочинений: В 2-х т. К., 1876. T. 1.
3. Антонович В.Б. Монографии по истории Западной и Юго-Западной России: В 2-х т. К., 1885. Т. 1.
4. Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т. К.: Наукова думка, 1995. Т. 7.
5. Любавский М.К. Литовско-Русский сейм. М., 1901.
6. Акты, относящиеся к истории Западной России. СПБ., 1848. T. 2.
7. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. СПБ., 1865. Прибавления к 1 и 2 т.
8. Клепатский П.Г. Очерки по истории Киевской земли. Одесса, 1912. Т. 1.
9. Сушинський Б. Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV-XIX ст. Одеса, 1998.
10. Сборник Императорского Русского исторического общества. СПБ., 1885. Т. 35.
11. Pulaski K. Szkice i poszukiwania historyczne. Krakow, 1887.
12. Русская историческая библиотека. СПБ., 1903. Т. 20.
13. Яковлев А, Намісники, державці і старости господарського замку Черкаського в кінці XV і XVI в.в. // Україна. 1907.
14. Довнар-Запольский М. Украинские староства в первой половине XVI века. К., 1908.
15. Архив Юго-Западной Росии. К., 1907. Ч. 8. Т. 5.
16. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків: В 3 т. К., 1990. T. 2.
17. Герберштейн С. Записки о Московии. М., 1988.
18. Замлинський В. Предслав Лянцкоронський і Євстафій Дашкевич // Дніпро. 1989. №7. C.130-132.
19. Kronika Macieja Strykowskiego. Warszawa, 1848. T. 2.
20. Kronika Marcina Bielskiego. Sanok, 1856. T. 2.
21. ЦДІА України. Ф. КМФ-15. Оп. 1. Спр. 10. Арк. 78 зв.
22. Довнар-Запольский М. Акты Литовско-Русского государства. М., 1897. Т. 2. Дополнения
23. Архив Юго-Западной России. К., 1901 Ч. 7. Т. 1.
24. Сборник Императорского Русского исторического общества. СПБ., 1897. Т. 95.
25. Акты, относящиеся к истории Западной России. СПБ., 1848. T. 2.
26. Архив Юго-Западной России. К., 1903 Ч. 7. Т. 2.
27. Каманин И. К вопросу о козачестве до Богдана Хмельницкого. К., 1894. Приложения.