Проєкт «Видатні уродженці Черкащини» триває у Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького.

Він приурочений до 70-річчя Черкаської області. На Черкащині у всі історичні періоди народжувалися люди, які відігравали надзвичайно важливу роль в історії та культурі України, у формуванні світогляду українців. Є постаті всесвітньо відомі — такі, як Тарас Шевченко, Богдан Хмельницький, Іван Піддубний. Але надзвичайно багато й тих, пам’ять про кого століттями стирала російська імперія та її правонаступник, тоталітарний срср. Є також ціла когорта фахівців своєї справи, які подвижницькою працею зробили внесок у розвиток Черкащини. Усі вони є нашою історією і заслуговують на те, щоб їх знали нащадки й сучасники.

До вашої уваги — нарис Григорія Голиша, директора наукової бібліотеки ім. Михайла Максимовича.

Випускник ЧНУ — творець дивокниг

Слово, що йде від серця, проникає в серце.

Нізамі

Літературна історія нашого університету рясніє доволі відомими іменами майстрів слова. Серед них — Степан Бен, Світлана Веренич, Наталія Віргуш, Володимир Гаптар, Григорій Донець, Валентина Коваленко, Петро Линовицький, Сергій Носань, Микола Озірський, Людмила Тараненко, Валерій Шпак та ін. Поміж цих літературних достойників — і знаний поет і прозаїк, публіцист і педагог, випускник Черкаського педінституту 1954 року Іван Дробний. Цими січневими днями йому б виповнилося 95 літ…

Від сільського хлопця — до знаного педагога

Іван Дробний народжений 16 січня 1931 року, а його рідними пенатами стало село Богуславець на Золотоніщині. Принагідно підкреслимо, що це поселення стало малою батьківщиною українського вченого-енциклопедиста, людини-академії Михайла Максимовича, чиє ім’я з гордістю носить наша наукова бібліотека.

Іванко зростав у багатодітній родині (шестеро дітей, проте двоє рано померли) сільського ветфельдшера Семена Даниловича. Його мама Клавдія Омелянівна Груша походила з богуславецької родини заможних, згодом «розкуркулених» селян, отож Іванко з юних літ дізнався про нелюдську сутність більшовицької влади (зразкове господарство Грушів було дощенту розорене владою, а його бабуся Хівря упродовж десятка років ниділа на Соловках). Дитинство хлопця було обпалене безжалісним вогнем війни та повоєнними голодними випробуваннями, втім його батько таки повернувся з фронту.

Змалку був привчений до праці, пас череду корів, працював у полі. Навчався в місцевій семирічці (з перервою в три воєнні роки), а вже десятий клас закінчив у сусідньому Вознесенському, щодня долаючи шестикілометровий шлях упродовж трьох років і за будь-якої погоди. Іван був серед найкращих випускників школи, тому відразу зміг реалізувати свою мрію вступити до Черкаського педінституту задля здобуття учительського фаху. Навчався на мовно-літературному факультеті Черкаського педінституту, де викладали дуже фахові науковці й педагоги Андрій Бондаренко, Віра Засульська, Юлія Мандзюк, Григорій Терлецький, Ольга Троцюк та ін.

І ось уже позаду роки інститутського навчання, й у 1954 році молодий учитель прибув за направленням до села Киселівка Катеринопільського (нині Калинопільського) району на Черкащині. У місцевій десятирічці він навчав учнів мови та літератури. Його відразу полюбили колеги й вихованці за енциклопедичні знання, справедливість і чуйність. Саме в цьому селі Іван поєднав свою життєву долю з молодою вчителькою математики й фізики Оленою Шендеровською, з якою познайомився ще під час спільного навчання в Черкаському педінституті. Їхнє родинне щастя тривало понад 60 життєвих літ, разом зростили доньок Світлану й Олександру, діждалися онуків і правнуків.

Та все ж Івана Семеновича, мов магнітом, тягнуло на рідну Золотоніщину й зрештою в 1962 році він таки перебрався з родиною до міста Золотоноші. Як виявилося, тут він кинув свого життєвого якоря на всі 56 років свого подальшого земного буття. Спочатку вже на той час досвідчений педагог навчав мови посланців Куби (був такий епізод в історії краю) в місцевому училищі механізації сільського господарства. Згодом талановитого педагога було помічено у владних освітянських колах, і тодішній завідувач райвідділом освіти запросив Івана Семеновича обійняти посаду інспектора шкіл. Після певних вагань він пристав на цю пропозицію й на кілька років опинився в ролі наставника вчителів мови й літератури Золотоніщини. Одначе через певний час зрозумів, що це не його стезя: кабінетний характер роботи й нескінченні потоки паперової звітності викликали в Івана Дробного дедалі більше роздратування й несприйняття. Він прагнув повернення до живої роботи в шкільництві й зрештою написав заяву на звільнення.

Місцем своєї подальшої педагогічної діяльності він обрав міську школу №6, котра йому була близька по духу. Адже саме у предтечі цього закладу — школі при Зозулівсько-Благовіщенському монастирі — здобував свого часу початкову освіту його іменитий земляк — Михайло Максимович. З огляду на напрацьований досвід педагогічної й організаторської роботи Івана Дробного було призначено заступником директора з навчально-виховної роботи, й цю посаду він обіймав упродовж 20 років: з 1965 до 1985 року. Іван Семенович став справжнім учителем учителів — надзвичайно толерантним, дивовижно фаховим, завжди готовим прийти на допомогу. На роки його діяльності як заступника директора (спочатку Антона Маренича, а потім Володимира Олексієнка) випало зведення й обживання нового шкільного корпусу, створення безлічі предметних кабінетів і лабораторій, поповнення навчально-матеріальної бази, просування пілотних педагогічних проєктів тощо. Відтак значною мірою завдяки невтомній діяльності Івана Дробного його школа була визнана опорною в районі та області й на її базі постійно проводилися засідання методичних об’єднань учителів Золотоніщини. Досвід роботи Івана Семеновича як заступника директора вивчався на теренах Черкащини.

Поряд з цим він залюбки робив і свою улюблену справу: навчав учнів мови й літератури, очолював роботу гуртків, багато працював із талановитими вихованцями. Довгі роки Іван Семенович залишався найулюбленішим вчителем у школі. Одначе втома від багаторічної виснажливої праці давалася взнаки й в 1985 році він прийняв непросте для себе рішення: піти на заслужений відпочинок за вислугою років. Утім цей новий етап життя означав радше остаточне зосередження винятково на творчій діяльності.

На літературному Парнасі

Адже й раніше, попри рутинні учительсько-організаторські клопоти Іван Дробний ні на мить не полишав своєї літературної творчості. Наділений іскрою Божою, він з юних літ відчув поклик слова. Ще на студентську й ранньовчительську пору припадають його перші літературні проби. На шпальтах місцевої періодики його поезії побачили світ від 1954 року, друкувалися вони нечасто, адже занадто відповідально й самокритично ставився автор до своєї творчості. До речі, ще від 1957 року Іван Семенович потоваришував із Василем Симоненком, котрий схвально оцінив його творчість і благословив її ширше оприлюднення.

А в 1962 році вийшла друком перша поетична збірка тридцятирічного Івана Дробного під промовистою назвою «Добридень, люди». Вона, що синхронно з’явилася із Симоненківською збіркою «Тиша і грім», переконливо засвідчила з’яву в новітній українській літературі нового самобутнього творця поетичного слова. Микола Негода, відгукнувшись на цю першу ластівку Івана Дробного, написав, що вона «виокремилася з-поміж інших чистою лірикою без барабанної риторики й зайвої патетики». Утім, надалі поет не поспішав оприлюднювати свої віршовані одкровення й наступні збірки виходили друком із неабиякими часовими перервами: «Білий світ» через 14 років, у 1976 році і «Троїсті музики» — в 1983.

Значну читацьку увагу привернула поетична книга Івана Дробного «Блакитне дерево Дніпра», що побачила світ у 1988 році. А збірка «Груша серед поля» (1996) вже остаточно засвідчила творчу зрілість поета й дістала високе суспільне визнання. Освідченням синівської любові до рідного краю стала поетична книга «В Златокраї жито половіє» (2008).

Поезії Івана Дробного відзначаються тонким ліризмом і пісенністю, виразною патріотичною спрямованістю, дивовижним розмаєм оригінальних художніх образів і зображальних прийомів. Він постає справжнім майстром пейзажної лірики, його вірші відзначаються україноцентризмом, панівним світом українського села, глибокою житейською філософією. Позаяк його поезії доволі мелодійні й легко лягають на ноти, багато з них покладено на музику, зокрема, композиторами Іваном Сльотою, Василем Іванилюком, Тамілою Чупак та ін. Отож, у особі Івана Дробного маємо талановитого поета-пісняра.

Не забув майстер поетичного слова й про найменшеньких читачів. Саме їм адресовано його збірки «Котить заєць кавуна» (2008) та «В Златокрай Назарчик їде» (2012), які зігріті любов’ю до дітей і внуків, сповнені пізнавально-виховними мотивами.

Гарно вдавалася письменнику й художня проза, зокрема, його перу належить автобіографічна повість «Хата з лободи» (2005) — виклад непростого становлення й життєдіяльності автора та його розмисли про одвічні істини й проблеми сучасності. Досить плідно він працював у царині літературознавства, створивши літературні портрети відомих творчих краян. Наш земляк став автором глибоких літературознавчих розвідок про Тараса Шевченка, Максима Рильського, Василя Симоненка, Василя Захарченка, Михайла Пономаренка та ін.

Досить помітний слід залишений Іваном Дробним у публіцистиці та краєзнавстві. Він опублікував сотні статей з історії та сьогодення рідного краю, став співавтором краєзнавчих книг «На світанковій землі Михайла Максимовича» та «Школа на Зозулівці» (2011).  Популярними є і збірки його вибраних творів «Вереснева золота печаль» (2005) і «За пагорбами літ» (2006).

Іван Дробний — член Спілки письменників України (нині Національна СПУ) з 1977 року, лауреат обласної літературно-мистецької премії ім. В. Симоненка «Берег надії» (за збірку «Груша серед поля», 1996 р.). Поет Григорій Білоус називав його «автором дивокниг». Даючи оцінку творчості Івана Дробного відомий прозаїк і драматург Сергій Носань підкреслював: «Його твори навдивовижу ясні, прості й потрібні людям, як шматочок хліба, як ковток студеної криничної води, як чисте повітря… І все ж при зовнішній простоті й доступності поезії Дробного несуть у собі філософську глибину народної мудрості, іронію, часто зблискують так притаманним народу нашому гумором і лагідною веселістю…»

Щедре на любов до України та рідного слова серце Майстра перестало битися 22 жовтня 2018 року, вічний спочинок він знайшов у м. Золотоноша.

На Золотоніщині гідно вшановують пам'ять творця талановитого українського слова й великого патріота рідного краю. Йому присвоєно звання почесного громадянина м. Золотоноша. У 2020 році запроваджено всеукраїнську літературно-мистецьку премію ім. І. Дробного, яка присуджується в трьох номінаціях: «Поезія», «Проза», «Музична творчість». Видано посмертне трикнижжя його неопублікованих творів під назвою «Автор дивокниг» (поезія, переклади, публіцистика, літературознавство, краєзнавство, пісні на слова поета, публікації про його творчість тощо). У Золотоніській школі № 6 розгорнута експозиція музейної кімнати Івана Дробного (2022), а на фасаді закладу йому встановлена меморіальна дошка (2018). Увічнює майстра літературного слова і одна із вулиць Золотоноші, на якій, до речі, й розташована Шоста міська школа, де так самовіддано працював незабутній Іван Дробний. Є вулиця його імені й у рідному селі майстра слова — Богуславці.

Насамкінець, варто запропонувати до прочитання бодай одну строфу поезії Івана Дробного:

Село, село! Сказати мушу:

Серед тривог і літ рої

Завжди витьохкують у душу

Твої травневі солов’ї.

Григорій Голиш, директор наукової бібліотеки ім. М. Максимовича, голова Золотоніської районної організації НСКУ