Нарис про завідувача кафедри української літератури та компаративістики Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького, професора Володимира Поліщука вийшов у виданні «Літературна Україна».

Авторка матеріалу — Валентина Коваленко, письменниця, літературознавиця,  педагог, очільниця Шевченківського національного заповідника.

Пропонуємо вам ознайомитися зі статтею.

.…Він зажив слави «лицаря рідного слова», «нашого наддніпрянського Франка», «справжнього літописця літератури черкаського краю», «великого популяризатора рідної культури»… Виплекане ним коренасте, з розлогою крислатою кроною, древо літературної Черкащини міцно тримається українського ґрунту і дорідно плодоносить…

Мовлю просвітлено про відомого українського літературознавця, критика, публіциста, громадсько-культурного діяча, мого земляка родом із Шевченкового краю – Володимира Поліщука.

…У пам’ятку – 1984 рік. Моє перше знайомство із молодим викладачем давньої української літератури нашого Черкаського педінституту Володимиром Поліщуком. Як студентка-заочниця факультету української філології, тоді я тихо гордилася, що Воло­димир Трохимович називав мене під час переклички на парах своєю «зем­лячкою» (а ми його поза очі – «шановним товариством», бо так до нас, студентів, традиційно вітався); дивувалася, що всього за шістнадцять кілометрів від мого Самгородка із села Сердюківки вибився «в люди» такий здібний чоловік, досягнув­ши поважних вершин – викладання «аж!» в університеті. Зізнаюся: давньої літератури ми недолюблювали. А от Поліщука – шанували, любили за його розум, розваж­ливість, доброту, людяність, енергійність, уміння щиро спілкуватися. Зрощений зі щирцевого глибу українського села, він добре володів знаннями про психологію простої людини від землі з її мовою, ментальністю, звичаєвістю. І це мене зріднювало з ним.

А, особливо, любили його за природнє почуття гумору! Ця риса робила предмет давньої літератури цікавішим, живішим. Навіть тоді у найглибших закутинах своєї свідомості не сподівалася, що колись поруч із ним, як новоявлена викладачка університету, його колега, буду «відпрацьовувати» послані мені долею «аванси».

Середня школа, Смілянське МПТу-4, служба в армії, робота електромонтером на Смілянському електромеханічному ремонтному заводі; українське відділення філологічного факультету Черкаського державного педагогічного інституту; учителювання та директорування у Рижанівській середній школі Звенигородського району; викладацька робота у Черкаському педінституті на кафедрі української мови, а згодом – української літератури; аспірантура Інституту літе­ратури ім. Т. Г. Шевченка НАН України; успішний захист кандидатської дисертації, а з 1992 р. й донині – завідування кафедрою української літератури та компаративістики Черкаського національного університету – це шлях його виваженого сходження, усвідомленого вибору, безцінного досвіду, фахового ствердження. За усім цим – неубутня любов до укоханої справи і стожильна робота. І ота стожильність прийшлася йому від сільського ладу життя, від отих простих батьків – столяра і вчительки із Сердюківки, що на Смілянщині – зі своєю витривалістю у важкій непереробній роботі, своєю совістю і порядністю, скромністю, моральним кодексом. Саме там, 17 грудня 1953 року, запульсувало його щире, чутливе до рідного слова, українське серце.

Саме із проголошенням незалежности України Поліщукова сила як науковця, керівника, громадського діяча потроїлася. Саме тоді, з середин 90-х, наші з ним шляхи сув’язно сплелися в один – шлях утвердження української України, повнокрівно незалежної. Окрім професійних обов’язків, участі в університетському житті, щирий патріот, просвітник, подвижник своєї справи активно виходить у громадсько-культурний простір міста й області.

Пригадую наші збунтовані життєствердні почуття від помаранчевих подій 2004 року, коли через пів центру Черкас, подібно ланцюгу єднання, від університету ім. Б. Хмельницького видовжилася велетенська помаранчева колона студентства і викладачів, здебільшого з філологічного та історичного факультетів. А в головах того дива єднання бадьоро, розгонистим кроком ішов чи не найголовніший його організатор Володимир Поліщук разом із Василем Пахаренком. Я, задихаючись від радости того видива, ледве встигала попереду із фотоапаратом, аби зафіксувати у пам’ятку неспинний рух української свободи із тисячним закличним «Ющенко, так!», «Разом нас багато – нас не подолати!» Ми прямували кілька кілометрів до технологічного університету, аби об’єднатися у ще потужнішу силу проти зловорожих зазіхачів на нашу свободу, адже не всі тоді навчальні заклади мали таких сміливих, рвійних до українських змін, лідерів. Ми ж були щасливі і одностайні в тому процесі. Бо була потужна ініціатива і воля керівника кафедри, а згодом – і ректора університету (2005 – 2007) Володимира Трохимовича. То було у його житті, як він згадує сам, «фактично єдине бачення і розуміння сили народу, сили добротвірної і переможної». І хоча згодом всі ми боляче пережили розчарування, проте ж не зневіру в ідеалах Помаранчевої революції. Боротьба наша продовжувалася, внутрішній гуманітарний фронт неослабно діяв у силовому полі українського духовно-культурного простору. І серед головних координаторів того фронту (мовний майдан, Євромайдан, гуманітарні віча, протестні акції черкаських письменників під обласної радою та в самій раді…) таки ж був Поліщук.

Без перебільшення скажу: безмежно відданий українській справі, Володимир Поліщук за останні 30 років сформувався у головного організатора і творця літературного простору Черкащини, став сумлінним літописцем його літературного спадку – тої малої і великої української історії, що творилася і твориться насамперед людьми; історії, що розповідає нам нас самих і, за Т. Шевченком, «хто ми, чиїх батьків діти». Цей спадок формує національно-історичну тяглість у першу чергу земляків, стимулюючи їх до глибшого вивчення своєї «малої батьківщини» з її місцевим літературно-історичним нафарбом, до творчого осмислення її ролі в контексті становлення української нації й державності. У цьому аспекті помічаю Поліщукове відчуття кревного обов’язку, місії: повернути своїми дослідженнями в пам’ять співвітчизників імена тих українських письменників-краян, хто був знищений репресивною совєцькою молотаркою. Так, за понад 35 років шукань, повернень і відкриттів Черкащина і Україна уперше (чи глибше) познайомилася з долею і словом гнаних, мордованих чи розстріляних – Тодося Осьмачки, Степана Бена, Дмитра Борзяка, Олени Журливої, Май Дніпровича, Михайла Драй-Хмари та ін.
На тему репресованих — тільки вдумайтеся! — Володимир Поліщук опублікував близько 650 публікацій, впорядкував і видрукував 20 книг творів репресованих митців, провів близько

о двохсот пізнавальних радіо- й телепередач, десятки літературно-мистецьких заходів у різних регіонах Черкащини. Слід нагадати, що він є заступником редактора видання «Реабілітовані історією. Черкаська область», 10 томів якого побачили світ! — це один із найкращих показників в Україні. І все це заради достойного пошанівку незаслужено забутих чи свідомо викреслених ворожим до України кодлом — заради повнокрівного входження знакових творчих постатей у всеукраїнський літературний простір.

Професором Поліщуком ініційовані і «уживлені» в навчально-науковий процес вишу курси з літератури рідного краю, які він читає «смачно», цікавенно, бо ж, як ніхто, володіє знаннями про репресованих і вмінням донести їхнє слово до студентства з великою любов’ю. До речі, має напрочуд чіпку пам’ять: знає кожне село, містечко чи то місце, знакове в літературній історії черкаського краю і годинами може розповідати неймовірні…
Аби зберегти пам’ять про культурний спадок Черкащини, Володимир Трохимович упродовж 15 років уперто збирав матеріали і створив у шести залах університету (2001 р.) унікаль­ний в Україні літературно-краєзнавчий музей «Літературна Черкащина».

Повну версію статті читайте на сайті газети «Літературна Україна»