Сергій Хоменко, доцент кафедри анатомії, фізіології та фізичної реабілітації в Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького.

Зрозумівши ще у січні 2022 року, що війна неминуча, він вирішив стати на захист Батьківщини, адже мав досвід військової служби. За час, що був на фронті, тричі отримав поранення та дивом вижив.

Після реабілітації повернувся до викладацької діяльності та поділився своєю історією служби з журналістами «Суспільне : Черкаси».

— Як Ви потрапили на війну?

— На початку січня 2022 року я вже зрозумів, що буде війна. І тому вже подавав документи, щоб бути в теробороні. Я вважаю, що у 17-річного хлопця, наприклад, досвіду немає. Більша ймовірність того, що його покладуть у першому ж бою. А в мене шанси вижити були набагато більші. І зробити щось для країни. Але поки в мене приймали документи, почалися вже всі ці події. Тоді була велика проблема записатися на фронт. Днів зо два чекав. Перший раз до мене черга не дійшла. Скільки народу було, що черга просто не дійшла. Вдалося якось записатися вже на другий день. Це було вже взимку, але на фронт попав навесні.

— Ким Ви служили, на якому напрямку?

— Луганський напрямок. Я сержант, був командиром відділення. Ми були штурмовою групою, яку прикомандирували до 24-ї бригади імені Короля Данила. Вони дуже хороші хлопці, між іншим. В основному були в Лисичанську, Попасній. Основні дії відбувалися в Попасній.

— Що з подій на фронті залишило у Вас найбільше враження?

— Перше, що вразило, що там зовсім не так, як вчили. Війна розставила зовсім інші акценти. Повністю переглянули тактичну медицину. До речі, я в ЧНУ викладав медичну підготовку. Ще тоді була підозра, що щось тут не так. Деякі моменти треба було модернізувати, але фронт розставив дійсно все на свої місця. Повністю змінилася тактична підготовка. До цього ніхто не надавав провідного значення, як мінометній підготовці, так і у дроновій. Тоді, коли я служив, ще не було FPV-дронів. Тоді були дрони-розвідники, але дрон-розвідник — це теж дуже страшна штука. Якщо він вже засік тебе, і ти не знайшов, куди заховатися, то практично 90% будеш уражений мінометним вогнем.

— Які маєте спогади про перші дні на фронті, як тільки мобілізувалися?

— Перший спогад: як нас вночі закинули, а вранці почався штурм нашої позиції. Я перше, що відчув, що досить суттєва перевага їхня була в кількісному значенні. Вони патрони не жаліли, просто не жаліли. Колись на третій день я вирішив підрахувати, скільки їхніх мін проти наших, то на нашу одну міну зранку — прилітало десь 20 їхніх. Отаке було співвідношення приблизно.

— Як почували себе після першого штурму?

— На адреналіні як ти себе можеш почувати? Там не було коли навіть думати над своїми почуттями. Ми перші дві доби практично не спали, не їли, не пили. По-перше, не пили, не їли, бо не було чого, не могли нам підвезти нічого. А не спали, тому що безперервні бої. Буквально не було коли і очі стулити. Потім був у нас перепочинок, ще там хлопці підійшли нам допомогти і сказали: можете по черзі трошки покимарити. Я пам'ятаю, це в будинку було, сів у крісло, коли чую, мене тут же штурхають. Кажуть: все, вже дві години пройшло. От і виспався.

— Коли отримали перше поранення?

— Першу контузію я отримав, здається, на третій день бойових дій. У Попасній. Треба було забезпечити тил, бо в основному ми спеціалізувалися на вуличних боях, як штурмовики. І от була вірогідність, що росіяни можуть зайти з тилу. Я там зробив таку невеличку барикадку із цеглин ракушняка, і якраз вони надумали туди зайти. Я не дав їм це зробити, і вони з дрона засікли, хто це був. І одразу перша міна, яка розірвалася у п'яти метрах від мене, і мене просто відкинуло. Друга міна, коли прийшов до свідомості, тут же розірвалася метрів три-чотири від мене. Я вже не пам'ятаю, як у будинок заповз, просто очухався від того, що сам себе оглядаю, а на мені жодного уламка. От просто жодного уламка. Хлопці казали, що такого бути не може.

— Як були інші поранення і коли?

— У мене три контузії і відбита нирка. Останнє поранення я отримав, мабуть, 30 квітня 2022 року з УР-77. Це ракета, а за нею тягнуться два шланги, які вибухають, а через вибухові хвилі детонують міни. Росіяни зуміли ці ракети пускати вздовж вулиці. Тоді усе вилітає з будинків. Ударна хвиля дуже потужна. І я якось перебігав вулицю, там стояла огорожа металева, а хвіртки не було. Якраз в цей момент міняв позицію, перебігав мимо цієї хвіртки, якої не було. І мене ударною хвилею швиргонуло. Я упав, втратив трохи свідомість, очухався вже, коли хлопці мене під руки тягли. Каску з голови, казали, метрів на двадцять знесло, щоб була вона застебнута, мабуть, з головою полетіло. Потім вже десь через пів години побачив, що сеча була з кров'ю, і зрозумів, що нирку відбив. Потім ще добу повоював, і нас змінили хлопці, здається, з Сумщини. І ми поїхали у госпіталь.

— Як відбувалася реабілітація?

— У першу чергу була підтримка та опора від рідних і близьких людей. Університет дуже допоміг: і ректор, і ректорат, і кафедра — усі. За що я дуже вдячний. Вони підтримували і морально, і матеріально. Були випадки такі, що лікар підходить, каже: такі ліки у нас є, а таких немає. І університет мені допомагав купити їх. У мене сім операцій було, і воно якось операція, реабілітація, операція, реабілітація, то якось так важко навіть сказати, який це був період приблизно. Ну, мабуть, рік у лікарні був.

— Який момент на фронті був для Вас найважчим і чому?

— Скоріше образливо було те, що немає чим росіянам відповісти. От просто брак снарядів, брак мін. Нас засипають, а ми нічого зробити не можемо. Вони танками давлять, а в мене автомат і дві гранати. Що б я зробив проти того танка? Оце найбільше, що образливо. Мінометники теж казали, що в них обмежені запаси. Коли ти відстрілявся, перерахував, що у тебе ще залишилося, і так далі. Росіяни цього не робили, бо були повністю і всім екіпіровані. Ще на початку війни на нас пішли перші «вагнери», не «зеки», а ті, кого було знято з Сирії. Відразу відчули різницю, що таке «мобіки», а що таке «вагнери». Конкретна різниця. Вони вміють воювати, вони не лізуть в «м'ясні штурми». Вони акуратні, чітко воювали і дуже екіпіровані були, надзвичайно екіпіровані.

— Який момент був одним із найстрашніших?

— Найстрашніше було тоді, коли нас накрили мінами, які зверху розриваються. Тобто воно не на землі рветься, а десь два-три метри над землею. І, відповідно, цими осколками вражає все навколо. Я встиг упасти в окоп, і дякую моєму побратиму, що він правильно його вирив, як нору. Я закотився в цю нору і чув як свистіло біля мене.

— Як організовували побут із побратимами? Як один одного підтримували?

— Коли адреналін сходить, починається невеличка апатія. А потім починається вже гумор, можливо якийсь чорний, можливо нестандартний. Але коли мозок вже не може працювати на нервах, вже немає отої енергії, запасу того, то він переходить в захищений режим. І от в цьому режимі вже спілкуєшся. Цілком якось буденно це все відбувається. Якби не стріляло, не розривалося поряд усе, то здавалося б, що звичайна розмова з побратимами йде: дай цигарку, дай кави.

— Були у вас в бригаді якісь звичаї, традиції?

— Не встигли щось там своєрідного започаткувати. Після того, як ми стояли, нас прозвали «Жива сталь». Тому і шеврон маю такий, «Жива сталь» написано на ньому.

— Як жителі прифронтових територій ставилися до вас?

— Ми їх не бачили практично. Я один раз тільки бачив двох людей, які щось варили собі на дровах у подвір'ї. Більше я не бачив нікого, втім дуже багато тварин кинутих. Це якось до сліз буквально. Там дуже велика кількість породистих собак. Чого їх кинули, чого їх залишили. Вразило, що собаки йдуть до людей, а коти ні. Коти до людей не йдуть, тікають. Кури ходять по дворах. Як вони там вижили, не знаю. Багато собак, просто контужені. Нам ще рекомендували собачку тримати при собі. І раз вона виручила. Коли росіяни попробували трохи нас обійти, вона почала гарчати, гавкати. І ми були вже готові до цього. Один раз ми зайшли в хату, а там собака просто охороняла свою територію: гавкала з-під дивана, а потім вилізла. Я ніколи не думав, що з собаки такий скелет може бути — худюща була до крику. Я дав їй шматок хліба, то думав руку одірве мені з тим шматком хліба.

— Розкажіть про собаку, яку мали в частині.

— Дві собаки у нас були: Лейла і Джевеліна. Лейла вже цуциків привела, то побратими розібрали їх собі.

— Як часто вдавалося спілкуватися з рідними?

— Практично неможливо було. У нас зв'язку там не було. Взагалі в радіусі 35 кілометрів зв'язку не було. Рідні не знають, що з тобою два тижні чи то й місяць. Аж поки десь не попадеш на ротацію. І тоді в тебе є можливість передзвонити рідним, сказати, що все нормально, живий. А так зв'язку ніякого не було. Навіть радіостанції тушилися.

— Що у пам'яті залишилось про службу?

— Та хотілося б його все забути, чесно кажучи. Щоб не згадувалося, і не було у голові цього всього. От хлопці своїх не кидали. У нас був випадок, один хлопчина зник безвісти. Він прибіг до нас на позицію допомогти, а потім вертався на свою позицію. І в цей момент він зник. Нам провели ротацію, ми виїжджати не хотіли, поки не знайдемо цього хлопця. Потім вияснилося, що розірвалася міна, його дуже сильно контузило. Він якось примудрився через усе місто пройти, волочачи за собою автомат. Вийшов на наших розвідників. Він забув, як його звати, він нічого не розумів абсолютно. Прийшов до тями, почав людей впізнавати десь через місяць.

— У яких містах були?

— У Слов'янську, Лисичанську. Попасна, наприклад. Там міста немає. От немає, повністю стерто. Я бачив, як це робили: під'їжджає танк до будинку і починає поверх за поверхом знищувати. Просто так. Я не знаю, чи це в них розвага така була від великої кількості боєприпасів. У тому будинку нікого не було. Він лупить і знімає кожен поверх. І від будинку нічого не залишилося. Вони ще тоді розробили теорію випаленої землі. Ми стояли на Лисичанському НПЗ. Потім поїхали. І його теж зрівняли із землею.

— Чи доводилося віч-на-віч зустрічатися з росіянами?

— Я найдалі стріляв на 40 метрів. А то 10-15 метрів. Вони називали нас хохлами. «Здавайтеся, це не ваша війна». А ми у відповідь гранати кидали. І знов бій зав'язувався. Вони базувалися, ну, може метрів сто від нас, недалеко. Ми чули їхні розмови, зранку там «Аллах Акбар» і молитви.

— Який позивний мали?

— Професор. Ну, мабуть, традиція. Якщо знають, що ти викладаєш, то ти вже Професор автоматично. Мені подобався такий позивний, але хотів якийсь коротший. Та хлопці сказали: будеш Професором. Тим більше, що їх вразило, що з двома вищими освітами, з науковим ступенем. На фронті також зустрічав своїх студентів — двох чи трьох. Одного зустрів біля ТЦК у нас. А другого — у сусідній роті воював, але були ми на одному напрямку. Він мене впізнав, я — ні. Як форму надягнеш на себе, то всі на одне лице

— Підтримуєте нині зв'язок із побратимами?

— Так, звичайно. Правда, доводиться зустрічатися в негативних ситуаціях: на похоронах. У нас є група, де ми один одного підтримуємо, даємо поради різні по життю.

Нині Сергій Хоменко продовжує працювати доцентом кафедри анатомії, фізіології та фізичної реабілітації в Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького.

Джерело: «Суспільне : Черкаси»

Фото надані Сергієм Хоменком