Соборність України — це постійна величина, константа всього українського історичного процесу, запорука нашого буття як окремої самодостатньої нації.
В різні періоди боротьби за державність і незалежність вона фокусується на найгостріших, найважливіших питаннях буття українців. Нині Соборність набула особливої актуальності в умовах протидії путінській агресії проти України. Процес деокупації полягає не тільки у відновленні українського суверенітету над тимчасово захопленими територіями, але й у поверненні всіх наших громадян.
Події Української революції 1917-1921 рр. перевели питання соборності українських земель із теоретичної площини у практичну, передовсім щодо їхнього політичного об’єднання. Зрозуміло, що В'ячеслав Липинський як політик не міг не дати адекватної відповіді на виклики часу. У найбільш цілісному вигляді вона була сформульована у нарисі програми Української демократичної хліборобської партії: «Метою нашою єсть об’єднання в однім українським державнім організмі всіх тих земель наших, де тепер в межах австрійської та російської держав живе суцільною масою народ український, тобто: Галичини, Буковини й українських повітів Угорщини в Австро-Угорщині та губерній — Холмської, Волинської, Подільської, Київської, Полтавської, Чернігівської, Херсонської, Катеринославської, Харківської, частини Таврії, Бесарабії й повітів суміжних губерній з українською людністю — в Росії».
Перебуваючи на посаді посла Української держави в Австро-Угорщині, В. Липинський мав і безпосередній стосунок до наддніпрянської дипломатії у галицькому питанні. Зокрема, у листі до міністра закордонних справ Австро-Угорської імперії графа С. Буріана він висловив протест проти анулювання договору про виділення із королівства Галичини областей Східної Галичини з українським населенням, що переважає, і об єднання їх із Буковиною в один коронний край. У листуванні з Д. Дорошенком, тодішнім міністром закордонних справ Української Держави, Липинський пояснював значення Галичини для загальноукраїнської державницької справи: «…Наша західна границя, з огляду на всякі можливі ще переміни на Сході, мусить бути забезпечена з боку національного і географічного. Спираючись на Карпати й маючи всі дані для розвитку нашої національної й державної ідеї в Галичині, ми всі свої сили зможемо обернути на боротьбу … зі Сходом».
Отже, ідея соборності українських земель у тодішній візії Липинського набувала виразні геополітичні характеристики. Ця думка знайшла своє продовження в одному із наступних листів до того ж адресата, у якому йшлося про те, що у розв'язанні галицького питання Україна має «первостепенні інтереси й думки національного значіння». Галичина розглядається не інакше як необхідна ланка, що зв'язує із західним європейським світом.
Причина поразки державницьких устремлінь українців у 1921 р., на переконання Липинського, полягала у тому, що «ідеї, віри. лєґенди про одну єдину, всіх українців обєднуючу, вільну й незалежну Україну провідники нації не сотворили, за таку ідею не боролися і тому розуміється така Україна здійснитись, прибрати реальні живі форми не змогла».
Водночас Липинський виявляв доволі скептичне ставлення до формального наголошування на соборності українських земель. Маніпулювання різним модними спробами механічного об’єднання України при допомозі «соборних» словесних декламацій, на його переконання, тільки підкреслять різницю між окремими краями й завершаться збільшенням недовіри і взаємного нерозуміння. Отже «Соборність може бути осягнена тільки гармонійним взаємним перехрещуванням двох сил: доосередковї сили — матеріяльно і морально авторитетної, єдиної в всенаціональної — центральної державної Влади, і відосередкової сили як найширших автономій поодиноких українських країв, спаяних в одну цілість цею сильною державною Владою”. Без взаємного пізнання українців «всі «соборності» будуть лише порожнім звуком».
У листі до Д. Ґреголинського (1926 р.) Липинський спеціально наголошував: «Одна-однісенька соборність у нас можлива – це соборність політична. І власне як політичний соборник, як державник український, я з однаковою пошаною ставлюся до всіх історично витворених українських вір, в тім числі й до Вашої віри: унії в Галичині…»
При цьому варто не забувати, що для мислителя: «Українство, по природі своїй єсть рухом верхів: активних елєментів, прибуваючих з Заходу і активних елєменів, що виділяються з народніх мас та до перших прилучаються. Яко таке воно єсть рухом аристократичним: хотінням провідної верстви, а не народніх мас».
Різниця двох складових частин України — Наддніпрянської та Наддністрянської, на переконання мислителя, полягала у різній якості пасивної народної маси та провідної верстви, і відповідно відмінної результативності дії методів організації громадянства і націотворення (класократії, охлократії та демократії): «В Галичіні, де пасивні маси вже одідичили по старій класократичній Русі і тому вже мають вроджене (розрядка — Липинського) почуття національної окремішності супроти Польщи, і де вже єсть войовнича, здатна на ризик і активні (а не тільки пасивні) жертви, обєднана однім фанатичним і полу-містичним націоналізмом охлократична провідна верства – охлократичний метод організації багато природніший і для боротьби з польською демократією доцільніший». На Наддніпрянщині такий вже метод на той час був монополізований більшовицьким режимом. А т. зв. «літературні охлократи українофіли» виявилися безсилими супроти нього. З іншого боку, пасивні маси ще не мали української національної (національно-державної) свідомості. Єдиний порятунок для Наддніпрянщини полягав у використанні більш продуктивного класократичного методу.
Звідси можна припустити, що дві частини України потребували різних організаційних підходів щодо вирішення нагальних завдань націєтворення, які було складно поєднати при їхньому механічному об’єднані. Але й тут Липинський запропонував досить продуктивний неконфронтаційний спосіб знаходження спільного знаменника для об’єднання українства. Він веде мову про потребу відмови від орієнтації лише на протистояння із зовнішньою загрозою: відповідно – Польщею та Росією. Для трансформації з демократичного «м’якого» українства у класократичне «тверде», на його переконання було необхідне: «Тільки відродженя і орґанізація в українських національних формах — як в Галичині, так і в Наддніпрянщині — основних, матеріяльно сильних, духовно об'єднаних, продукуючих і лицарських консервативних класів і така їх внутрішня сила, щоб її вистачило, як на одвойованя України з під монополій, так і на вичищеня її з внутрішньої демократичної гнилі, зможе покласти основи Української Нації й перетворити українство з демократичної політичної спекуляції, або галушково-літературного провінціонального провансальства, в творчу, велику, світову національну силу».
* * *
У підсумку можна зазначити, що у соборницькій візії В. Липинського присутній доволі ідеалізований образ Галичини, як домінанти у процесі українського модерного націєтворення. Саме цей край виглядав як найбільш пристосований, з огляду свідомості людності та соціальних характеристик, для реалізації української справи — творення Держави та Нації.
Отже, думки найбільшого українського консервативного мислителя В’ячеслава Липинського щодо Соборності України залишаються доволі актуальними. Оскільки їх належне осмислення дозволяє не тільки краще зрозуміти події 100-літньої минувшини, а й мати добрі дороговкази для сьогодення.
Віталій Масненко, завідувач кафедри історії України, професор