Між закарпатськими Свалявою і Хустом серед казково гарних, вкритих ніжними смерічками й солідними буками гір, начебто загубилося крихітне сільце Лопушанка зі жменькою хиж. Утім, цьому поселенню випало бути вписаним у анали національного образотворення, адже тут рідні пенати сучасного митця Івана Фізера. Він народжений 17 червня 1953 року й став первістком у багатодітній родині, де зростало п’ятеро дітей. Особливих статків у Фізерів не було, проте й не бідували: батько Василь Васильович, знаний лопушанський газда, заробляв на хліб насущний тяжкою працею лісоруба, а мати Марія Юріївна гнула спину на колективному полі. До речі, саме від своєї мами — вправної майстрині-вишивальниці — Іванко отримав перші в житті уроки краси. Закінчив місцеву початкову школу й подався до сусіднього села Дусино, аби продовжити навчання в тамтешній десятирічці. Чотири роки щоденно, у спеку й хуртовину, горами й лісами, «форсуючи» річку Дусинку, долав трикілометровий шлях до школи та у зворотному напрямі. Учився охоче, демонстрував неабиякі успіхи, а всі канікули проводив у лісі, допомагаючи батькові. Бути б йому простим лісорубом, продовжувати справу батька й діда та, дякувати Богу, талант майбутнього майстра заіскрився уже в шкільні роки. А виявив його перший учитель образотворчості І.І.Гучкович (пізніше — заслужений майстер народної творчості), який залучив Івана до занять у гуртку дереворізьблення, спонукав до набуття фахової художньої освіти.
Талановитий учень пристав на пропозицію улюбленого наставника й розпочав навчання в Ужгородському училищі декоративно-прикладного мистецтва. І тут Фізеру пощастило з учителями: він навчався образотворенню у легендарного В.І.Свиди — народного художника й Шевченківського лауреата. А ще брав уроки в фундатора закарпатської художньої школи, народного художника Ф.Ф.Манайла. Великі мистецькі достойники дали високу оцінку першим художнім пробам Івана і це окрилило юнака, сподвигло на вражаючу творчу самовіддачу. Він годинами пропадав у майстерні, намагаючись виконати рекомендації наставників та шукаючи власний шлях у мистецтві. Виконуючи військовий обов’язок, служив у ракетних військах. Довелося йому попрацювати й на Львівському заводі ВТО «Електрон» інженером з естетики.
Проте пріоритетом майбутній достойник вважав саме образотворення й ні на хвилю не збавляв обертів творчих пошуків та особистого самовдосконалення. Вступив до провідного мистецького вишу України — Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва. Тут він навчався у відомого скульптора І.В.Якуніна, яскравого представника львівської школи С.Г.Коропчака, а також глибокого мистецтвознавця, професора й Шевченківського лауреата В.А.Овсійчука, брав участь в організації художніх виставок. У числі небагатьох випускників Іван Васильович отримав диплом із відзнакою. А ще неабияк захопився фехтуванням на рапірах, став переможцем багатьох змагань і виконав норму кандидата в майстри спорту. З огляду на це та на його неабияку сценічну імпозантність (а він високий і кремезний брюнет), Фізера було запрошено дублером виконавця ролі головного героя в шалено популярному радянському фільмі «Д’Артаньян і три мушкетери».
У краї Шевченковому
Рік 1980 став знаковим не лише у творчій долі на той час молодого художника, а й у перебігу мистецьких подій у нашому краї. І.Фізер прибув на роботу до Черкас і відтак Шевченків край отримав майбутнього лідера образотворчості. Упродовж 16 років працював художником декоративно-прикладного мистецтва Черкаського художнього комбінату. Тут його побратимами по творчому цеху були Микола Теліженко, Віктор Крючков, Олександр Костогриз, Іван Лавріненко. Іван Васильович вражав усіх невгамовністю й творчою плодючістю, він щодень відточував майстерність, черпаючи зі скарбниці досвіду мистецьких корифеїв і своїх кумирів: українця А. Архипенка, румуна К.Бринкуша, француза А.Майоля. У 1986 р. закарпатець набув членство в Спілці художників, а переконливим свідченням його авторитету серед мистецького загалу стало обрання в 1996 р. відповідальним секретарем обласної організації спілки.
Свою багатогранну творчу працю успішно поєднував із викладанням на створеній у Черкаському національному університеті кафедрі образотворчого й декоративно-прикладного мистецтва. Яких тільки навчальних курсів не довелося викладати Івану Васильовичу! Серед них — «Декоративно-прикладне мистецтво», «Малюнок», «Скульптура», «Кольорознавство». Студенти мають у його особі мудрого наставника і старшого друга, котрий щедро ділиться своїм даром Божим. Доцент І.Фізер написав і кілька навчально-методичних посібників, зокрема, «Колір в інтер’єрі житлових приміщень», «Українська витинанка», «Оптичне та механічне змішування».
Феномен Івана Фізера
Головною справою його вкрай насиченого життя залишається художня творчість. Відомий мистець уже встиг залишити надзвичайно потужний слід у сучасному образотворенні. Пензлю та різцю майстра належить понад тисяча творчих робіт: скульптур, картин, графіки; у його активі 17 персональних виставок. Не може не вражати багатогранність творчих уподобань і доробку митця, оповідь про це вартує окремої солідної книги.
Далеко не кожному щастить мати свій власний стиль образотворчості, Фізерові ж удалось його знайти. Коли запитують, який край рідніший — карпатський чи наддніпрянський, Іван Васильович відповідає образно: «У птаха — два рівноцінні крила, і для мене ці два куточки землі української однаково милі». І додає: «В Карпатах я народився, а на Черкащині пригодився!». Дійсно, оригінальність творчого почерку художника полягає насамперед у тому, що закарпатські народні образи апробовані ним на наддніпрянському ґрунті, а Україна постає в його творах всеосяжною у просторі й тривимірною в часі.
І.Фізер сказав своє вагоме слово насамперед у галузі художньої пластики. Ще з юних літ займається дереворізьбленням, у великій пошані в нього й кераміка з використанням шамотної глини, скульптурні композиції. Ці малі форми Фізерового образотворення вражають глибокою символікою й пластичною вишуканістю. Вже стали класикою його роботи «Господарі гір», «Хлібодари», «Двадцятий вік» (дерево), «Марія», «Вогонь Карпат» (шамот), «Портрет Данила Нарбута» (шамот, солі, дерево), «Ярило» (бронза).
Іван Фізер знаний в Україні й за її межами завдяки ще одному виду мистецтва — графіці, яка в його виконанні є такою ж самобутньою і цікавою. При цьому він послуговується не лишень традиційним для неї чорно-білим стилем, а й подає повноколірну гаму. У графічних роботах — мало не все багатоманіття життя: тут і постать лісоруба (рідне від батька й діда), і наш національний пророк Т.Шевченко, і дивовижної вроди дівчата, і розкішний Святвечір, і Покрова, з’єднаний в один образ козак Мамай і карпатський легінь, і «окарпачена» Маруся Чурай, а ще такий близький авторові типаж матері — справжньої української мадонни.
Усебічно обдарований, І.Фізер потужно заявив про себе й у малярстві. Полотна митця виділяються з-поміж інших експресивною технікою, яскравістю барв, виразним новаторством та тематичним різноманіттям. Вони сповнені ностальгійними почуттями за рідним карпатським краєм і водночас дихають синівською любов’ю до Наддніпрянщини з її казково гарними плесами, вербами, білосніжними хатинами («Осінь у Карпатах», «Хата в Медведівці», «Церква в Суботові» та ін.).
Порівняно нещодавно Майстер захопився сніцарством — сакральним дереворізбленням. Втіленням його творчого задуму й талановитих рук стали майстерно виконані іконостаси для Свято-Преобреженського собору в м.Біла Церква, храму Св. апостола Івана Богослова в м.Бровари, церкви Св. апостолів Петра і Павла в м.Чигирин, Свято-Іллінської церкви у с.Суботів. Ці унікальні роботи І.Фізера спонукають до роздумів про вічне, формують святість почуттів.
Іван Фізер є визнаним авторитетом і в монументальному мистецтві. Він став автором численних пам’ятників, що прикрашають вулиці, бульвари, парки і сквери обласного центру. Біля Національного університету височить пам’ятник патрону цього закладу Б.Хмельницькому, обабіч Троїцького собору — погруддя генерала Момота, у парку 700-річчя Черкас — монумент прикордонникам усіх часів, перед будівлею технологічного університету — пам’ятник «батькові» української конституції М.Сироті. Скульптором створені також пам’ятники пожежникам (біля міської пожчастини) і незабутньому В.Симоненку (у фойє редакції газети «Черкаський край»). А жителі села Благодатне (Золотоніщина) завдячують Івану Васильовичу фундаментальним пам’ятником Матері. Згодом за проектом Фізера біля обласної філармонії з’явиться пам’ятник співачці, Герою України Р.Кириченко. Не зайве нагадати, що митець створив і низку меморіальних дощок, зокрема, народній артистці О.Павловській, народному художнику Д.Нарбуту, народному учителеві О.Захаренку.
Іван Васильович щасливий тим, що має соратників і мистецьких однодумців у колі родини. Адже ж саме з образотворчістю пов’язали життєві долі син Іван і донька Марія. Обоє набули членства у Національній спілці художників України і вже записали у свій актив персональні виставки. А муза Івана Васильовича, його дружина Євгенія Борисівна, все життя проектувала художнє оздоблення тканин.
Свій некруглий ювілей заслужений художник зустрічає в розквіті творчих сил, сповнений новими планами й задумами. Тож козацького йому здоров’я, хай усе вдається, що задумалося, а на радість шанувальникам його унікального таланту та в ім’я України народжуються нові Фізерові твори!