Студенти Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького — серед переможців всеукраїнського конкурсу творчих робіт на тему Соборності. Нагородження учасників конкурсу відбулося у межах засідання круглого столу «Ідея Соборності: історія, сучасність, майбутнє».
Захід відбувся в Національному педагогічному університеті імені М.П. Драгоманова.
Круглий стіл організовано в рамках Програми «Діалог Університетів» Міжнародного центру Балтійсько-Чорноморських досліджень та консенсусних практик і приурочено до 100-річниці Дня Соборності України.
Метою проведення конкурсу та круглого столу стало залучення студентів до роздумів про важливість суспільної злагоди. Активні молоді люди, які мають власну думку, мали можливість проявити себе та бути відзначеними. До реалізації проекту долучились десять університетів з різних регіонів країни, серед яких і Черкаський національний університет ім. Богдана Хмельницького.
Нагороди отримали студенти ННІ історії і філософії ЧНУ Тетяна Брижатова-Сотченко Тетяна, Ірина Медвиденко, Олександр Лазоренко.
На особливу увагу заслуговує твір студентки ННІ Анастасія Бринько. Її роздум про минуле й сьогодення пропонуємо вашій увазі.
Анастасія Бринько
Століття Івана
Морозний зимовий ранок. Сонце поволі почало сходити з-за обрію. Тихо навкруги, тільки де-не-де чутно рипіння снігу та відчайдушний гавкіт собак. Сколихуючи блаженну тишу, він розносився по всьому селу у відповідь на кроки поодиноких посівальників.
— Добрий ранок Вашій хаті! Можна посівати? — знадвору долинув молодецький голос.
— Можна, можна. Зараз відчиню, — зависли десь у повітрі старечі слова.
Упереміш із човганням почулося кректання, дзвінко брязнула клямка, і дерев’яні, давно не змащені ніким двері зі скрипом відчинилися. На порозі стояв сивий дідусь. Його лице було вкрите глибокими зморшками. Вони таїли у собі всі невимовні радості й печалі, що викарбовувалися на його обличчі роками. Попри поважний вік, який виказували дідові зсутулені плечі та трохи згорблена спина, було щось у нього вічно юне – жвавий погляд, що іскрився з-під опущених білих брів.
Обличчя господаря розпливлося у привітній усмішці.
— Ти проходь, синку!
— Сію, вію, посіваю,
Вашу хату не минаю!
Сію щедро із долоні
По долівці, по ослоні.
Засіваю Вашу хату,
Будьте радісні й багаті!
Сію густо перехресно
На добробут людям чесним!
На щастя! На здоров’я! На многії літа! Щоб дожили, діду Йване, до ста літ!
— То це мені недовго залишилось, до 22-го січня та й усе.
— Та що ви таке оце кажете, живіть хоч іще стільки ж!
— А це як Богові завгодно. Я і так вже багато чого зробив і побачив на цьому світі: дітей, внуків зростив, правнуків дочекався, дерево не одне посадив, а хата, збудована ось цими руками з глини й очерету, ще й досі гостей зустрічає, щоправда, останнім часом дуже рідко. Та кому ж до мене приходити? Ти й сам бачиш скільки тепер на нашому кутку пустих хат. Давно вже немає ні Миколи з Тетяною, що навпроти жили, ні баби Дуні. Залишився тільки я та твій прадід. Ото й усі сусіди. Поштар ще раз у місяць приходить, коли пенсію розносить. А донька з онуками вже років 15 як кращого життя за кордоном шукає. І де воно? Виросли, вивчилися тут, а тепер марнують своє здоров’я на будівництвах, заводах та чужих полях. А все через що? Гроші! Вони телефонують, але так хочеться їх всіх побачити, обійняти, під однією стріхою зібрати. Та чи дочекаюся вже коли такого?
Щось діда Йвана понесло, а ти все мовчиш та слухаєш.
— А що ж мені казати? Навчаюся на третьому курсі історичного факультету. Вивчаю, як то кажуть, минуле, щоб будувати світле майбутнє: єдину, сильну, незалежну та соборну Україну!
— Гарно мовиш, гарно. Дай Боже, аби з роками ти себе не зрадив, і так все й було.
— Зраджувати, діду, і себе, і державу, і будь-кого низько. Як же ж потім в очі людям дивитися?
— Ти мене про це не питай. Чого не знаю, того не знаю, - дід на хвилинку замислився, а потім сказав: - Знаєш, синку, бери свого старого та приходь до мене на День народження. Заспіваєте мені «Многая літа»!
Юнак зніяковіло засовався на лаві:
— Прадід точно прийде, а я навряд: збираюся до міста. Все ж таки сторіччя соборності України.
І студент із запалом в очах почав розповідати, що 22 січня 1919 року на Трудовому конгресі України було затверджено рішення про злуку Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки (Акт злуки), а потім ще й процитував уривок з Універсалу, що був проголошений представником Директорії Ф. Швецем: «… Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Ужгородська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна УНР. Віднині український народ, увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу з’єднати всі спроби своїх синів для утворення нероздільної незалежної української держави на добро і щастя робочого люду». Схиливши голову, дід уважно слухав усі ці речі. Потім не стримався і сказав:
— Знову лише гарні слова, але ж справжнє об’єднання, якщо я нічого не сплутав, так і не відбулося. Під ударами Червоної армії Директорія змушена була залишити Київ, і Акт злуки втратив на ділі свою силу. Чи правильно я кажу, синку?
— На жаль, так, діду. Все до останнього слова чиста правда, - зажурено похитав головою юнак.
Дід знову помовчав, а потім промовив: «А була колись Україна по-справжньому соборна?». Це питання пролунало, як грім серед ясного неба. Запала хвилинна мовчанка. Кожен думав про своє: дід згадував власне життя та міркував про сьогодення, а студент відчайдушно перебирав у пам’яті події історичного минулого, намагаючись відшукати бажану відповідь. Та її все ніде не було, бо хіба ж не витоптували українські землі турки, монголи, татари копитами своїх скакунів? Чи, може, не розпинали наш народ поляки, литовці, московити? А скільки разів ми самотужки безкінечними чварами та жадобою до влади знищували останні надії на мир, самостійність, незалежність?
Несподівано для усіх настінний годинник пробив сьому ранку. Обидва ніби прокинулися від своїх роздумів.
— Затишно, діду, у вас в хаті, тепло, тільки щось я засидівся. То я пішов.
— Може, ще побув би, чаю випили б?
— Нехай вже якось іншим разом. Ще раз зі Святим Василем вас! Бувайте здорові.
— Бувай, синку.
Грюкнули двері і дід знову залишився наодинці зі своїми спогадами. Згадалися і голодні роки дитинства, і ніжний голос матері, що розповідав своїм дітям притчу про віник, таку просту, але неймовірно мудру. У одного старого було три сини, що постійно сварилися між собою. Одного разу батько покликав їх до себе і попросив розламати навпіл віник. Зробити це нікому не вдалося. Тоді батько розв’язав віник, і попросив кожного сина розламати по кілька соломинок. Це вже було під силу. Потім батько сказав: «Ось так і в житті. По одному вас легко перемогти, але якщо будете разом, вас ніхто не здолає. В єдності сила!» Ці слова запам’ятав дід Іван із дитинства як життєву істину, а дітей своїх видно так і не навчив її.
Потім промайнули в голові моторошні картини Другої світової війни, що перевірила кожного на відданість країні й незламність духу. Йому було 22, коли німці ступили на рідну землю. Він пройшов усю війну від села, де народився, й до самісінького Берліна. Не раз був на волосині від смерті, але якась невидима сила захищала його. А от уберегти правнука, єдину дідову втіху й радість, ніщо не змогло, загинув ще на початку АТО від снайперської кулі.
Все це ятрило душу старого. Скільки людей вже віддало своє життя за Україну, а скільки ще доль буде зруйновано в боротьбі за її суверенітет, соборність та мирне небо, за її право на існування.
Так у роздумах збігали дідові дні. Щоправда, вранці він відкидав сніг, потім порався. А ще щовечора йому телефонував єдиний сусіда, щоб трохи погомоніти. Студент більше так і не заходив.
На дворі стояло 21 січня. За ніч все навколо замело. Вже була восьма ранку, а у дворі старого Івана чомусь досі були нерозчищені доріжки, ще не брязнула звично клямка, й не відчинилися зі скреготом двері. Ввечері дід не відповів на дзвінок. Сусід почав бити на сполох. Зійшлися люди, виламали двері. У хаті пахло м’ятою, в печі дотлівали кукурудзяні качани, а на ліжку спав вічним сном дід Іван.
Про це сповістили дочку й онуків. Наступного ранку вони вже їхали латаною-перелатаною дорогою у те село, звідки колись все починалося. Ожило в пам’яті і щасливе босоноге дитинство, і мамині запашні пироги, і голос батька, і перше кохання… Пригадалося майже все, крім одного, — коли вони востаннє були на Батьківщині, обіймали батька.
В автобусі з радіо лунали рядки пісні «…На Україну повернусь, Через роки, через віки, Устами вдячно притулюсь До материнської руки». І від цього все дужче й дужче душили сльози.
На своє сторіччя зібрав дід під однією стріхою усіх, кого хотів, як і мріяв: і рідню, і односельців, і сусіда з його правнуком. На столі у хаті побачив той юнак розгорнутий щоденник діда, в якому знайшов відповіді майже на всі свої питання. Останнім був запис:
«Що ж воно таке — «соборність»?
Соборність — це народ, згуртований однією метою, мовою, релігією; це землі, що тримає цей народ в єдності під своєю розумною владою.
Чи соборні ми зараз, у незалежній Україні? Мова у нас одна, але досі гостро стоїть мовне питання. Маємо Православну церкву України, але ще так багато всього треба зробити. І найголовніше — це повернути мир у кожен дім.
Допоки на наші прийняті рішення, національну політику не впливають інші країни, ми — вільні. Допоки живемо на своїй землі, не шукаючи, як писав Тарас Шевченко, «Того, що немає. І на небі, а не тілько На чужому полі», ми — сильні. Допоки впевнено крокуємо вперед і дивимося геть усі в один бік, ми — нездоланні. Лише в Єдності наша сила!»
Анастасія Бринько, ННІ іноземних мов