Захисник України, кіборг, лицар воєнного ордена. Випускник Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького, колишній студент-історик. А ще доктор філософії, поет, спортсмен… Це Ярослав Платмір — наш молодий сучасник, земляк і патріот рідної землі.

Пропонуємо оповідь про його життя, яке попри ще дуже короткий проміжок, умістило в себе багато знакових подій і звершень.

Virtus gloriam parit (Мужність народжує славу)
Гомер

Становлення

Ярослав народжений 2 листопада 1991 р. в м. Жашків. Зростав хлопець в інтелігентній родині: батько Леонід Володимирович – полковник СБУ, а мати Тамара Василівна працювала бібліотекаркою, вона й прищепила синові велику любов до книги. Початкову освіту Ярослав здобув у міській школі №1, а коли у 2002 р. родина перебралася до м. Золотоноша, продовжив навчання спочатку в міській гімназії ім. С. Скляренка, а завершив загальну освіту в школі №1. Як учень, мав виразну гуманітарну зацікавленість і особливо охоче вивчав історію, українську й англійську мови та рідну літературу. Тож ні для кого не стало несподіванкою, коли хлопець заявив про свій намір здобути фах історика у провідному виші нашого краю – Черкаському національному університеті ім. Б. Хмельницького.

П’ять років навчання промайнули, мов одна мить. З великою вдячністю Ярослав згадує своїх улюблених наставників – професорів Віталія Масненка, Юрія Присяжнюка, Анатолія Морозова, доцентів Юрія Михайлюка, Анжелу Іржавську… Завдяки названим та іншим педагогам він пірнув у неповторний світ Кліо й дістав перші майстер-класи дослідницької роботи. Цілком очікувано Ярослав закінчив університет із відзнакою й у 2013 подався до столичного Києва зі сподіваннями знайти роботу за спеціальністю.

Після довгих пошуків йому таки вдалося влаштуватися на доволі престижну посаду наукового співробітника Педагогічного музею, який знаходився в структурі Національної академії педагогічних наук. Тут Ярослав активно займався впорядкуванням музейних фондів, проводив екскурсії, розпочав дослідницьку роботу.

Настала осінь 2013, яка поклала початок драматичним подіям Революції Гідності, у вирі якої вирішувалася подальша доля України. Практично з перших днів Ярослав знаходився на Майдані, став свідком і учасником багатьох драматичних миттєвостей боротьби за європейське майбутнє України, на власні очі бачив криваві лютневі розправи з активістами.

Захисник рідної землі

Після захоплення росіянами Криму та фактичне вторгнення їх на Донбас Ярослав усвідомив, яка небезпека нависла над державною незалежністю України. Звільнившись із роботи, він попри свою обмежену придатність добровільно зголосився на військову службу, бо, за його словами, «інакше б не зміг». Одначе Золотоніський військкомат відмовив хлопцеві у призові. Тоді він пройшов військове навчання в таборах УНСО на Вінниччині й згодом таки домігся свого: став бійцем Окремого розвідувального батальйону 30-ї механізованої бригади. Невдовзі його перевели до новоствореної 81-ї десантно-штурмової бригади, де Ярослав служив у розвідувальному підрозділі, що напряму підпорядковувався командиру з’єднання. Солдат дістав позивний «Батюшка», вочевидь за його чорну бороду.

Військова розвідка, як очі й вуха будь-якої армійської структури, вимагає від воїна особливих бійцівських навичок: відмінної фізичної підготовки, бездоганне орієнтування на місцевості, вміння непоміченим проникати у ворожі тили, вправне володіння холодною й вогнепальною зброєю та мінно-вибуховою справою. А ще – вмотивованість, мужність, відвага, окомір, готовність іти на виправданий ризик… Завдяки наполегливому навчанню та своїм особистісним якостям Ярослав опанував усім цим набором вимог до справжнього розвідника й з часом пройшов своє перше бойове хрещення.

У січні 2015 р. бригада була направлена в район Донецького аеропорту, де відразу вступила в кровопролитні бої з напосідаючим ворогом, що прагнув за будь-яку ціну захопити твердиню кіборгів. За кількасот метрів від злітної смуги аеропорту в районах сіл Піски, Опитне, Водяне вирував пекельний герць: ворог вів невпинні обстріли з танків, систем залпового вогню, мінометів. У тих січневих боях бригада зазнала великих втрат в живій силі, тоді загинув і бойовий побратим Ярослава – Андрій Миронюк (позивний «Сет»). На жаль, цей смертоносний шлейф мав нескінченне продовження й залишив чимало незагойних зарубок на Ярославовому серці… З болем згадує Ярослав своїх полеглих побратимів Станіслава Дерев’янка («Стас»), Євгена Рєпіна («Геркулес»), Олега Афанаса («Афоня»).

Наш земляк самовіддано виконував свою бойову роботу, зокрема проводив розвідку ворожих позицій. Якось у нього мало не вцілив ворожий снайпер: куля просвистіла буквально в кількох сантиметрах від виска. Смертельна небезпека чигала щодень і щогодини, позбавляючи будь-якого спокою й сну.

Недовгим виявився бойовий шлях Ярослава: він скінчився в останній січневий день 2015-го. Погода тоді видалася явно не зимовою: плюсова температура, танув сніг, всюди непролазна багнюка. Ярослав разом із бійцем із псевдо «Куба» знаходився на «нулі», в «зеленці» й вів спостереження за ворожими позиціями, що знаходилися в кількох сотнях метрів. До завершення їхнього бойового чергування залишалося якихось 15 хв, аж тут завирував пекельний артилерійський вогонь. Прилетіло й до окопу, де знаходилися бойові побратими. Кривава заграва, оглушливий вибух, пронизливий зойк-крик «Куби» й за мить бойові побратими лежали посічені уламками мінометної міни. Вони стікали кров’ю, бо не відразу до них дісталися рятівники: ворог продовжував вести шквальний артилерійсько-мінометний вогонь. Евакуювати бійців вдалося лише з шостої спроби: їм надали першу медичну допомогу, завантажили в БТР й відправили в с. Водяне, де знаходився медсанбат. Як виявилося пізніше, наш земляк став одним із 300 «трьохсотих» – захисників Донецького аеропорту.

Потягнулися виснажливі й надокучливі дні лікування, спочатку в Красноармійську, а потім у Дніпрі, в лікарні ім. І. Мечникова, військовому шпиталі в столиці, а також у Феофанії. Поранення в Ярослава виявилося досить важким (в результаті вибуху у Ярослава вирвало 15 см кістки лівої ноги), давало ускладнення, тому лікування й реабілітація тривали довгі 11 місяців. У Київському шпиталі йому провели досить складну операцію з пересадки кістки. Одначе й після цього кіборг ще довго мав проблеми з руховим апаратом і змушений був пересуватися лише за допомогою тростини. У травні 2016 колишнього кіборга було звільнено з лав ЗСУ і він отримав статус людини з інвалідністю 2 групи. Ще в шпиталі прилетіла гарна звістка про те, що Указом Президента України від 2 серпня 2015 р. №461 бойові заслуги Ярослава відзначені однією із найвищих солдатських нагород – орденом «За мужність» 3-го ст. (якраз на день народження його мами).

Повернення в стрій

В такому стані було дуже нелегко повертатися до мирного й розміреного життя, тому часом Ярослава охоплювали відчай і безнадія. Одначе він не з легкодухих і невдовзі, оговтавшись від життєвих випробувань, почав вибудовувати плани на майбутнє. Їх вирішив пов’язати з історичною наукою і в 2016 р. вступив на навчання до аспірантури при рідній альма матер. За рекомендацією свого наукового наставника Юрія Присяжнюка темою свого дисертаційного дослідження він обрав «Українське суспільство в уявленнях та інтерпретаціях інтелектуалів Наддніпрянщини кінця ХІХ – початку XX ст.» й попри все активно опрацьовував джерельно-літературний масив наукового пошуку. Утім наслідки важкого поранення давалися взнаки, ба більше, Ярослав пережив два переломи пораненої кінцівки, що значно ускладнило й без того важку ситуацію. Тепер колишньому воїну треба було знову зосередитися ще й на боротьбі із власною недугою, і він з честю витримав цей нелегкий герць.

Успішно закінчивши аспірантуру, він у 2021 р. захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора філософії у галузі історії. За результатами своїх досліджень молодий науковець опублікував і понад 20 доволі глибоких розвідок з інтелектуальної та ментальної історії України на зламі позаминулого й минулого століть, а також націєтворення і воєнно-історичних проблем. Нині готує до друку монографію, яка відзначається досить великим рівнем наукової новизни.

З початком повномасштабної війни із російськими агресорами Ярослав вступив до лав 118-ї Черкаської бригади територіальної оборони. Упродовж майже двох років він служив при штабі цього бойового з’єднання, і у 2023 році через ускладнення хвороб звільнився в запас. Працював у школі №32, викладаючи учням предмет високого національно-патріотичного потенціалу – «Захист Вітчизни». Окрім цього вів уроки з історії, основ правознавства, заняття гуртка «Сокіл. Джура». Учні любили його уроки та позакласні заходи, які серед іншого базувалися й на власному, набутому в боях досвіді кіборга. Нині Ярослав займається індивідуальною освітою, розкриваючи учням таємниці національної та світової історії, Віднедавна він працює в міському кінотеатрі «Україна», активно пропагуючи кращі твори сьогоденного кіномистецтва. А ще колишній комбатант невтомно займається волонтерством та підтримкою ментального здоров’я поранених захисників, донатить на ЗСУ.

Ще з юних літ Ярослав закохався в поезію й невдовзі сам почав класти на папір свої думки й почуття. У вирі боїв народилася його мілітарна поезія, яка згодом вилилася у першу його збірочку під промовистою назвою «Кулею й пером». Свого часу мав власну поетичну експозицію на столичній виставці «Ні, музи не вмирають!» Нині підготовлена до друку вже друга збірка поетичних одкровень окриленої душі воїна й педагога.

Бійцівський характер військового ветерана виявився ще на одній стезі – спортивній. Ярослав від 2020 р. бере постійну участь в регіональних змаганнях ветеранів війни «Ігри нескорених». Він успішно виступає як в ігрових видах спорту (ампфутбол, волейбол сидячи), так і легкій атлетиці (метання диска, штовхання ядра). Загалом на цих турнірах мужніх і незламних Ярослав Платмір виборов 6 медалей різного ґатунку.

Зустрів Ярослав у 32-й міській школі й свою життєву Музу: закохався в учительку Анастасію. Перегодом закохані побралися й нині чекають на поповнення своєї щасливої родини.

Отаким непростим, водночас яскравим і різногранним є життя нашого сучасника Ярослава Платміра. Попри життєві випробування він випромінює оптимізм і не стомлюється повторювати: «Жодного разу не пошкодував, що пішов захищати Україну! Адже це свята справа!» Тож нехай буде прихильною до нього життєва доля, а Господь благословляє на нові звершення!

Григорій Голиш, директор наукової бібліотеки ім. М. Максимовича