Директор науково-дослідного інституту селянства та вивчення аграрної історії Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького Сергій Корновенко  вивчає тему Голодомору в Україні 1932—33 років  у бібліотеках Папського Східного Інституту та Папської Української Колегії.

Голодомор-геноцид 1932 – 1933 рр. в Україні є однією з найтрагічніших сторінок в історії України.

Радянська влада до початку 1990-х рр. замовчувала та приховувала інформацію про масштабну людську трагедію в Україні. Країна-агресор не визнає і в сучасних умовах.

В інформаційному просторі початку 1930-х років більшовиками і радянськими спецслужбами була розгорнута спецоперація, спрямована на невизнання, ігнорування тогочасною термінологією «голоду» як в СРСР загалом, так і в Радянській Україні зокрема. Наприклад, про це йшлося у № 1 за 08.01.1933 р. газети «Правда», що друкувалася у Львові: «Особливу увагу присвячують большевики часописам і книжкам, як найсильнішому агітаційному орудникові».

На дипломатичному рівні радянському керівництву теж вдалося змоделювати ситуацію на свою користь – офіційно жодна з тогочасних держав не визнала «голоду». Чому тогочасний колективний Захід мовчав – окрема тема для обговорення, яка знайшла часткове відображення в сучасному українському науковому дискурсі, але ще далека від остаточного вирішення.

Сергій Корновенко зазначає:

— Попри всі заходи більшовиків, інформація про «голод» проникала на Захід. Світ знав «про жахи і страхіття» 1932 – 1933 років «на Великій Україні». Про це інформувала як діаспорна, так і закордонна преса. Працюючи у бібліотечних фондах Папського Східного Інституту та Папської Української Колегії св. Йосафата у Римі, вдалося віднайти примірники україномовної преси, в яких світ інформували про гуманітарну катастрофу в Україні у 1932 – 1933 років.

Для прикладу Сергій Корновенко наводить один документ із бібліотеки Папської Українського Колегії св. Йосафата із тижневика «Наш стяг» за 16 червня 1934 р., що друкувався щосуботи в Чикаго, під назвою «ПОМЕРЛИ З ГОЛОДУ (голос чужинецьких кореспондентів про страхіття в Україні)» опубліковані спогади кореспондента Вільма Генрі Чемберлейна: «Це була типова українська селянська хата, покрита соломою з глиняною долівкою, зі стільцями навколо кімнати. Піч і поламане ліжко були одинокими предметами домашнього урядження. Одинокою людиною в хаті була дівчина, около 15 літ віком, що сиділа скулена на стільці. Вона коротко, тихим, глухим голосом відповіла на кілька питань:

— Де твоя мама?

—  Вона померла з голоду останньої зими.

—  Чи маєш братів або сестер?

—  Я мала четверо. Вони також всі повмирали.

—  Коли?

—  Останньої зими й навесні.

—  А батько?

—  Працює на полі.

—  Чи він належить до колективу?

—  Ні, він незалежний селянин.

Ось вам чоловік — його прізвище Савченко. В своїй пасивній завзятости він став проти «безпощадної школи» Калініна (Калінін сказав, що «селяни перейшли добру школу; для деяких та школа була безпощадна» — примітна перекладача) — та не пішов до колєктиву навіть після того, як майже ціла його родина загинула».

Наприкінці статті читаємо: «Деякі поняття розмірів голоду, що його дуже вперто й невдало заперечували совітські урядовці, можна мати з того,що в трьох так далеко віддалених околицях України й Північного Кавказу, що їх я відвідав, як Полтава, Біла Церква і Крапоткін на північн. Кавказі – після обчислення навіть таких відповідальних чиновників як місцеві совіти і предсідателі колхозів смертність від голоду була около 10 на сто. Поміж незалежними селянами і в селах далеко розложених від залізниць смертність часто була значно більша».

Науково-дослідний інститут селянства та вивчення аграрної історії