Людям притаманно захоплюватися міфами, бо вони, міфи, як своєрідна форма свідомості, спроможні продукувати специфічну картину світу, що вабить своєю логікою та інтересами, водночас вибачає власну неосвіченість і необізнаність, часто елементарну. Голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович вважає, що свято 9 травня – це елемент російського імперського міфу.
З ним важко не погодитися, особливо якщо зважити на запропонований аргумент: треба вшановувати всіх борців проти нацизму, усіх невинних жертв, а не вибірково, за ідеологічними поглядами та політичними уподобаннями. Щодо наукового дискурсу «переможного травня», то він має бути максимально деполітизований. Кремлівська ж політизація, добре відомо, бере початок ще у «творчості» сталінських ідеологів і пропагандистів, емоційно найпривабливішого вигляду набула в брежнєвські 1970-і рр., з певними змінами триває дотепер.
Міфи, як своєрідна альтернатива, антипод науки, теж бувають корисними, якщо, скажімо, єднають людей навколо якихось добрих справ. Зрештою, у демократичному суспільстві це право кожного мати власну пам’ять на своє (свого народу, своєї нації) минуле. Зважмо, особлива пам’ять про Другу світову війну вже сформувалася в поляків, євреїв, згаданих вище росіян, навіть у німців. А чи є вона в українців?
Пам’ятаймо тих, хто віддав своє життя за те, щоб у світі, нашій Україні (словами Т. Шевченка) «був син, і була мати, і були люди на землі». Серед героїв, які воювали на Черкащині, назву льотчика Петра Битюцького, який загинув у повітряному бою 13 серпня 1941 р., при цьому розстріляв одного «мессера», а другий протаранив, також моряків Дніпровського загону Пінської флотилії, завдяки мужності та самопожертві яких Дніпровська операція поблизу Черкас у 1941 р. не була такою катастрофічною, як оборона на інших ділянках фронту. А ще тисячі-тисячі відомих і невідомих учасників форсування Дніпра, Черкаської, Корсунь-Шевченківської та Умансько-Ботошанської операцій, що завершилися вигнанням військ Вермахту, ліквідацією на Черкащині гітлерівського режиму. Перебуваючи в лавах Совєтської армії, вони воювали проти жорстокого загарбника, жертвували свої життям і тим самим мають увійти в історію не стільки як виконавці антигуманної сталінської політичної волі, а як оборонці рідної землі, носії великої життєстверджуючої правди. Причому з часом, в оцінках нащадків це друге значення набуватиме справді ціннісного патріотичного звучання.
Величезне горе, що спіткало українців у роки Другої світової війни, масова героїка, особлива культура сприйняття воєнного лихоліття є підставами для творення українцями своєї історичної національної пам’яті. Нині вона активно формується і, легко переконатися, має багато спільного з європейським Днем пам’яті та примирення.
Юрій Присяжнюк, професор кафедри історії України