В ННІ міжнародних відносин, історії та філософії Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького підбивати підсумки конкурсу студентських есеїв «Українці у війні: героїчне повсякдення», який тривав упродовж 22 лютого — 22 березня 2024 року.

Напередодні других роковин широкомасштабного вторгнення росії до України викладачі запропонували студентам університету скористатися нагодою розповісти про своїх рідних і/або знайомих, які зробили й роблять свій внесок у Перемогу України в російсько-українській війні: воїнам, волонтерам, громадським, політичним та культурним діячам, дипломатам, цивільним громадянам, що перебувають в тилу і на тимчасово окупованих територіях, вимушеним переселенцям, біженцям.

Студенти різних структурних підрозділів університету надіслали нам дописи про своїх рідних і близьких (воїнів і волонтерів), якими вони пишаються і хочуть, щоб про їхній внесок у боротьбу з агресором дізналися всі. Це особливо важливо в умовах російсько-української війни — тривалої народної війни за незалежність і суверенітет України, війни за цивілізаційний вибір. Адже Україна відстоює свою приналежність до європейської цивілізації та водночас — ті засадничі цінності, права і свободи, що лежать в основі Західного світу.

Переможницею Конкурсу обрано Олесю Яковенко — студентку першого курсу спеціальності 013 «Початкова освіта», яка присвятила есей своїй землячці, мешканці с. Вершаці Чигиринського району Валентині Заєць.

Друге місце в Конкурсі виборола Анастасія Генгіль — студентка першого курсу спеціальності 121 «Інженерія програмного забезпечення».

Щиро вітаємо дівчат з перемогою і представляємо вашій увазі  їхні есеї.

Валентина Заєць — захисниця з Чигиринського краю

Літопис нашого народу нараховує чимало кривавих сторінок. І одна з них – російсько-українська війна. Так склалося, що війна стала для українців не лише страшним болючим спогадом, а й реальністю, переживанням за людські життя. Чи думали ми, молоде покоління, що почуємо і відчуємо ці реалії на рідній землі?

«У війни не жіноче обличчя». Ця фраза знайома нам з дитинства. Утім, коли біда приходить на твою землю, на її захист стають усі, хто вміє тримати зброю. Так було в усі часи. Споглядаючи історію України, бачимо на всіх її сторінках яскраві ілюстрації жіночого героїзму. У перші дні, коли розпочалася війна на Донбасі, багато жінок покинули родини, дітей та взяли до рук зброю. Війна розкрила потенціал сучасної українки у військовій справі, дозволила продемонструвати сталеву силу духу, поглибила патріотизм і спонукала серця битися безстрашно. Тепер жінка на фронті — явище не унікальне, проте не кожна наважиться на такий крок.

На фронтах російсько-української війни проявили героїзм та мужність багато воїнів Чигиринщини. Серед них і 49 моїх односельців, жителів невеличкого села Вершаці. На захист своєї Батьківщини піднялися всі ті, хто не міг стояти осторонь, і не побоявся подивитися смерті в очі. Для нашого села тема жінки на війні є новою, але такою, яка знайшла відлуння у серцях кожного жителя нашого населеного пункту. Наша землячка — Валентина Заєць — прийняла невластиве, як для жінок сільської місцевості, рішення — змінити усталене, сповнене турботами сільське життя, на військову службу.

Усіх вразило те, що пліч-о-пліч з мужніми чоловіками, що взяли до рук зброю, пішла захищати рідну державу жінка із вершацької землі. Що керувало її діями? Чому прийняла таке рішення? Адже вона — просто жінка? Відповіді на всі ці запитання змогла дати тільки вона сама. «Коли в наше мирне життя неочікувано увірвалася війна, або як її ще називають АТО, я, не вагаючись, вирішила допомогти своїм співвітчизникам у боротьбі проти загарбників. У свої 43 роки я вирішила змінити своє життя, змінити книгу (бо ж працювала бібліотекарем) на автомат, поставила перед собою невластиве для жінки завдання — стати військовослужбовцем», — згадує Валентина. Доповнює спогади тим, що надихнули її на такий важливий життєвий крок вчинки рідних — сина, чоловіка та його брата, які вже несли службу на Сході України. Чоловік — Анатолій Заєць — записався добровольцем і з 2 вересня 2014 року вже ніс службу в лавах ЗСУ у складі 5-го механізованого батальйону 24-ї окремої механізованої бригади імені князя Данила Галицького. Заєць Олександр (дівер Валентини), нині покійний, теж у званні старшого лейтенанта здійснював командування 1-го мотопіхотного взводу 1-го мотопіхотної роти Черкаського МП батальйону в секторі «М» Волноваського району Донецької області. Не став осторонь подій на Сході нашої держави і син Валентини Анатоліївни – Олег, який з 9 листопада 2015 року і до сьогодні обороняє рідну землю. Для односелеців родина Зайців, як і решта мобілізованих з села Вершаці, вже є героями.
Народилася Валентина Анатоліївна 30 липня 1974 року в с. Вершаці Чигиринського району в сім’ї колгоспників. Була меншою донькою в родині. З 1980 по 1989 рр. навчалася у Вершацькій школі.

У спогадах вчителів Валя постає як старанна, дисциплінована, працелюбна та уважна учениця, всебічно розвинена, багато читала. «Вона була однією звичайною ученицею, тихою, спокійною, чемною, з великими гарними очима. Вона, як і всі інші учні, ходила цими коридорами, сиділа у класах, опановувала навчальні дисципліни. Ніколи не подумали б, що на її долю випаде участь у війні. Розмірковуючи про Валю, тепер розуміємо, що вона – незвичайна людина», — згадують вчителі. Згодом Валентина опанувала спеціальність «Бібліотекаря», закінчивши Канівське училище культури. Працювала в сільській бібліотеці.

Але війна на Сході України внесла свої корективи… 29 вересня 2017 року Валентина підписала контракт про несення військової служби в ЗСУ. Навчання проходила в навчальному центрі «Десна» ім. князя Ярослава Мудрого, на Чернігівщині. Усміхнена, привітна красуня опанувала серйозну спеціальність — стрілець. Також закінчила курси кухарів, щоб смачно годувати своїх побратимів.

Мужня захисниця, старший солдат Валентина Заєць проходила службу за контрактом в 72-й окремій механізованій бригаді імені Чорних запорожців. У складі 72-ої бригади несла службу в зоні Світлодарської дуги, біля Маріуполя, та с. Рубіжне Луганської області. Реалії воєнного життя не злякали нашу землячку, вона жила в окопах, їла страви, приготовані в польових умовах.

«Коли розпочиналися обстріли, було найстрашніше, бо саме в ці хвилини розумієш цінність життя, тому що бачиш, як легко воно може обірватися. Ніхто не знає, чи загине він сьогодні, завтра, чи в часи глибокої старості. Після такого «пекла» люди кардинально змінюються самі та змінюють свої життєві пріоритети. Щоб хоч якось розрадити своє серце, кожного дня спілкувалася з рідними», – говорить вона. «Наша берегиня» — так називають бойову подругу з позивним «Валентина» бійці прославленого в боях за Батьківщину підрозділу.

За роки несення військової служби Валентина має низку нагород: орден «За мужність і відвагу», медаль Чорних Запорожців, медаль «Світлодарська дуга», відзнака за участь в Антитерористичній операції та ін.
Валентина розвінчує думку про те, що жінкам на війні психологічно тяжче, ніж чоловікам. З її слів, на війні й чоловіки, і жінки перебувають в рівних умовах. Проте жінки мають більш гнучку психіку й адаптуються до екстремальних умов швидше. Якщо є бажання, то можна здолати всі перепони. Головне — бути професіоналом, не важливо — чоловік ти чи жінка. Певна річ, навіть у найгарячіших точках дівчата та жінки лишають за собою кілька маленьких суто дівочих звичок, наприклад, робити макіяж. Звичайно, коли були бойові дії — не до краси, а коли стихали обстріли, перед виходом у місто жінки намагаються хоч за допомогою косметики підкреслити свою істинну жіночність та красу.

— Коли навколо тебе війна, красу бачиш у незвичних для мирного часу деталях. Починаєш цінувати кожен день свого життя, починаєш розуміти, для чого прийшов у цей світ.Краще розпізнаєш людей, їх характер. Війна дає можливість переосмислити своє життя. В цій переоцінці відсіюється зайве і несуттєве, залишається найважливіше — тепло родинних стосунків та якісь прості моменти спілкування. Повномасштабне вторгнення показало, хто є хто. У мене змінилися погляди на життя. Не хочу розповідати про ницість, зради, про бруд, який нас оточує. Ніколи й нікому. Я ніколи не думала, що почую певні незручні запитання після того, як ми родиною підписали контракт, пішли на війну. На кшталт: чого ми туди пішли? Запитання, що ставить у ступор — коли вимірюють долю військового грошима. Тому що ця війна — для тих, хто вирішив захищати країну, її незалежність та свободу, — точно не про гроші. Я відчувала гордість за свого чоловіка, сина, внутрішнє піднесення, але тривога, втома, душевний біль просто знесилювали. Просто сидіти й чекати — дуже виснажливо.

У вересні 2020 року наша землячка припинила службу за контрактом. «Відпочину. А потім знову хочу стати на захист рідної землі», — говорила. Дійсно, вона так і зробила, підписавши контракт 28 січня 2021 року. Службу цього разу несла у 28-й окремій механізованій бригаді. Напередодні повномасштабного вторгнення Валентина звільнилася із ЗСУ. Повернувшись до рідного села, підтримує постійний зв'язок з рідною школою. Разом з чоловіком — Анатолієм — є частими гостями, зустрічаються з учнями, розповідають їм про важкі перипетії фронтового життя.

Сучасні представниці прекрасної половини людства, які пов’язали свою долю із захистом державних кордонів, переконливо доводять: вони уміють бути не лише відповідальними виконавцями, а й справжніми професіоналами. І це можна довести на прикладі Валентини Заєць: жінки, матері, берегині, воїна…

Роль жінки у суспільстві та на військовій службі є надзвичайно вагомою і хочеться подякувати представницям прекрасної статі, які служать: «Спасибі за те, що ви у нас є!». Саме під захистом українських військових, завдяки самовідданості наших бійців, ми на Чигиринщині спокійно живемо у своїх домівках, трудимося на своїй землі. Кожної миті ми повинні пам’ятати про це, усвідомлювати, що саме наші воїни виборюють для свого народу мирне майбутнє.

Олеся Яковенко

Українці у війні: героїчне  повсякдення

Вже десять років наша країна потерпає від агресії росії проти України та зазіхань на її незалежність і суверенність. Після повномасштабного вторгнення агресора 24 лютого 2022 року український народ відчув на собі, що таке війна, яка охопила всю країну і не залишила байдужим жодного свідомого українця. Радість, свобода та щастя змінилися біллю, ворожнечею, страхом та гнівом. Ті звірства та жахіття війни, від яких ніде сховатися, руйнують долі українців.

Постійні повітряні тривоги не дають людям жити нормальним життям та будувати плани на майбутнє. Від постійних вибухів і руйнувань люди вимушені годинами ховатися в укриттях чи підвалах власних будинків і боятися вийти на вулицю навіть після закінчення тривоги, аби тільки зберегти своє життя і життя своїх близьким. Саме в такі моменти кожен починає по справжньому цінувати кожну хвилину життя.

Від того жаху, який щоденно доводиться переживати, українці не зневірилися, не опустили руки й не занепали духом. Навпаки, у перші дні повномасштабного вторгнення росії на територію України відбулося велике єднання, що призвело до згуртованості українців, намагання допомогти та підтримати одне одного. Великої поваги та прикладу для наслідування заслуговують люди, які в перші дні російсько-української війни добровільно вступили до підрозділів територіальної оборони й лав Збройних сил України, щоб захищати нашу державу. Ціною власного життя вони хоробро борються з армією нападників, боронять наші території заради того, щоб ми могли й далі спокійно навчатися і працювати задля майбутнього України.

Одним з таких захисників був дядько моєї однокласниці, Андрій Юрійович Ткачук. Він добровільно пішов захищати нашу землю від жорстокого ворога. На жаль, 25 січня 2024 року він загинув, «... виконуючи бойове завдання, віддавши своє життя за свободу та територіальну цілісність України». Родина загиблого воїна створила петицію для того, щоб Президент України посмертно нагородив Андрія Юрійовича орденом Золотої Зірки і званням Героя України. Адже він і справді за свою мужність та відвагу заслуговує на відзнаку та почесність від всього українського народу.

Зрозуміло, що Андрій Юрійович Ткачук не єдиний Герой нашої країни. Я можу наводити безліч прикладів батьків та матерів своїх друзів та знайомих, їхніх родичів, випускників та випускниць нашого університету, які зараз знаходяться на фронті, у найгарячіших точках військових дій. Важко передати словами, через яке пекло їм доводиться проходити та які жахи вони вимушені бачити кожного дня. Але не зважаючи на це, найхоробріші чоловіки та жінки нашої неньки України кожного дня продовжують захищати державу від ворогів, щоб звільнити територію від окупантів та забезпечити нам і нашій країні у майбутньому свободу, спокій та мир.

Також у цей складний час важливу роль виконують волонтери. Після початку війни на Донбасі волонтерський рух почав активно зароджуватися по всій країні, але найбільшого свого розвитку набув під час повномасштабної російсько-української війни. Волонтери допомагають військовим на передовій, забезпечуючи їх необхідними речами та моральною підтримкою. Майже кожен мій знайомий займається волонтерською діяльністю і я також: ми плетемо сітки, купуємо їжу, збираємо гроші, проводимо благодійні ярмарки та концерти, донатимо на дрони.

Медійні та публічні особи, співаки, актори, шоумени та блогери відкривають численні грошові збори на допомогу ЗСУ. Одним з найбільш визначних прикладів є діяльність українського громадського діяча та блогера Сергія Стерненка. Найвизначнішим став його збір разом з Фондом Сергія Притули, коли 10 жовтня 2022 року, на тлі масованого ракетного обстрілу російськими загарбниками, вони оголосили про збір коштів на закупівлю безпілотників RAM II UAV для Збройних сил України. Станом на 18 січня 2023 року їм вдалося зібрати 352 млн гривень донатів на помсту росіянам.

Багато знайомих моїх друзів також відкривають збори на потреби військовим. Одним із таких людей є черкасець, а нині студент Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, Артур Горбенко. Спочатку все починалося з невеличких жартівливих виступів у київському метро, де зібрані кошти передавали на потреби ЗСУ (15.04.2023 р.). Пізніше в метро він привернув увагу людей своїм читанням вірша Володимира Сосюри «Любіть Україну!», аргументуючи це тим, що «... у свої 17 я зрозумів, що також можу допомагати нашій армії збирати кошти», після чого відкрив терміновий збір для воїнів у своїй стрічці в інстаграмі, за який зміг набрати понад 10 000 гривень.

Також через події в країні багато тваринок залишилися без домівок та своїх господарів. Нещодавно мені довелося зустрітися з 16-річною дівчиною, яка займається тим, що допомагає людям, які знаходять або привозять тваринок з окупованих територій, влаштувати домашніх вихованців до наших притулків та допомагає забезпечити цих пухнастиків підстилками, ковдрами, водою та кормом, а там, якщо пощастить, віддати в нову сім’ю, яка з радістю буде готова подарувати новим друзям свою любов та піклування.

Серед населення ще є люди, які ведуть інформаційну роботу, розповсюджуючи важливі новини та інструкції серед населення, що також вважається волонтерством. Вони інформують про останні події та розповідають всьому світу про біль та страждання українців, щоб якомога більше людей, як наших, так і за кордоном, дізналися всю правду про війну та протизаконні дії росії щодо українського народу.

Війна в країні змусила багатьох українців стати біженцями, покинути свої домівки та виїхати з окупованих територій. Дехто виїхав за кордон у країни Європи, зокрема Польщу і Німеччину, інші переїхали до більш безпечних міст України, де набагато менше бойових дій та прильотів. Їм допомагали місцеві люди тим, що надавали біженцям гуманітарну допомогу, одяг, їжу, допомагали з пошуком житла та працевлаштуванням.

«Борітеся — поборете», — писав відомий український поет Тарас Шевченко. І справді, тільки завдяки боротьбі, об’єднаним зусиллям та допомозі один одному ми зможемо досягти спільної цілі — звільнити нашу Україну від російських окупантів, зберегти свою незалежність та довести всьому світові, що українці — це нація вильних і вільних людей, об’єднаних любов’ю до своєї країни.

Анастасія Гергіль

ННІ міжнародних відносин, історії та філософії